Lux perpetua

— Річ для мене не нова, — кивнув головою Конрад, єпископ Вроцлава, — що Збишко Олесницький загрозу єресі бачить і розуміє. Річ це для мене не нова і анітрохи не дивна. Збишко в кардинали готується, а як же майбутньому кардиналові очі закривати на єресь? Як йому єретикам попускати? Як не розуміти, що те, що діється в Чехії, для нас у тисячу разів важливіше, ніж Оутремер, Єрусалим, Гріб Господній та інші фантазії? Бо таки правда, що гуситська зараза не за морем, а тут, у нас. Правда, що врятувати нас може тільки Crux cismarina. Тому я запитую: де польські хоругви, які би йшли на Чехію з хрестовим походом? Чому їх досі не видно? Що, так важко краківському єпископові нагнути зухвалі шиї Шафранців та інших гуситських поплічників? Так важко нарешті нагнути шию спорохнявілому Ягеллу?

— Це ваші слова, достойний єпископе? — злегка підняв брови Анджей з Бніна. — Бо мені здається, що я чую вашого короля, Зигмунда Люксембурзького. Він тієї ж править. Чому поляки на Чехію не вирушать, де польська віра, де польські хоругви, трам-парам. Де польські хоругви, питаєте? Стережуть кордони Великопольщі, Куяв, Добжинської землі. Від хрестоносців, які тільки й чекають, коли польське військо піде в Чехію, щоб накинутися на Польщу з вогнем і мечем. З благословення вашого Люксембуржця. Збишко Олесницький, краківський єпископ, майбутній кардинал, — добрий католик і ворог єресі. Але перш за все він поляк.

— Мій праотець, — надув губи Конрад, — П'яст Колодзей, а праматір — Жепіха. Прадід — Хоробрий. Діди — Кривоустий, Плутоногий, Бородатий. Але мої батьки, коли настав час подумати про майбутнє, знали, що вибрати. Вони вибрали Священну Римську Імперію Німецького Народу. Вибрали Європу. Вибрали розвиток і прогрес. Збишко Олесницький вважає себе поляком, а прислужується Ягеллу. Неофітові, таємному поганинові, чий батько приносив литовським дияволам людські жертви. Як поляк Збишко повинен розуміти, що майбутнє Польщі — не Литва, не Русь, не дикий Схід, а Європа. Священна Римська Імперія Німецького Народу. Перекажіть Збишкові мої слова, пане Бнінський.

— Перекажу. Але сумніваюся, що він слухатиме. Краківський єпископ дещо інакше розуміє польськість. А також трохи інакше дивиться на німців та їхню імперію. Він дозволяє собі, вибачте за сміливі слова, вельми сумніватися в щирості німецьких намірів. І в нього є для цього підстави.

— То чого тоді, — єпископ піднявся в кріслі, — Збишко від мене хоче? Га? За яким бісом він тебе сюди прислав, пане Лодзя? Шукає допомоги? Потребує союзника? Проти Вітольда, який мріє про корону? А може, проти Свидригайла, який піднімає голову, і то дедалі вище?

— Невже союз, — усміхнуся Анджей з Бніна, — аж настільки погана річ, щоб говорити про нього так в'їдливо? Особливо тут, у Шльонську? А хіба не придався б вам союз рік тому, в 1428-му, коли чехи перетворювали Шльонськ на суцільне згарище? Не придалася би вам тоді збройна допомога? Ви не вважаєте, що вона може придатися, коли на вас звалиться наступний гуситський рейд? Бо він таки звалиться: як не сьогодні, то завтра. Чехи прийдуть. Допалять те, чого тоді не спалили, сплюндрують, що не встигли сплюндрувати. І хто проти них виступить? Один шльонський князь убитий, решта налякані. Лицарство деморалізоване. Союзники порозбігалися, на найманців не стає грошей. Люксембуржець на виручку не прийде. Подумайте, єпископе Конраде, наміснику Шльонська: чи не придалася би у скрутну хвилину допомога? Допомога, тобто… Інтервенція?

Вроцлавський єпископ довго мовчав.

— Я зрозумів, — врешті-решт протяжно вимовив він. — Нарешті я зрозумів, про що вам ідеться. Головоломку розв'язано. Інтервенція. Польське військо у Шльонську. Хрестовий похід у Чехію — ні. Але у Шльонськ — аякже. Не дочекаєтеся. Передай це Збишкові, пане Бнінський. Не дочекаєтеся.

Анджей з Бніна мовчав, не опускаючи очей. І Конрад також не відвів погляду.

— Польські фантазії, — нарешті промовив він. — Польські фантазії про Шльонськ. Прогуситські, антигуситські, католики, православні — усім вам Шльонськ ввижається знову польським. Ви би все тільки Шльонськ знову до польської корони включали. Не можете збагнути, що двічі в одну оічку не ввійдеш. Ви позбулися Шльонська самі, і Шльонську вже ніколи не бути польським. І ви це знаєте. А проте все мрієте і мрієте, висновуєте фантазії. Тільки й чигаєте на те, щоби видерти в мене Шльонськ силою!

— І на що ми, — Анджей з Бніна всміхнувся досить зверхньо, — на вашу думку, чигаємо? На те, що залишилося після 1428 року? На ваші руїни? На двадцять п'ять спалених міст, на сотні поселень у попелищах, на випалені лани, на яких іще цілі десятиріччя нічого не вродить? Силою, кажете, збираємося видерти у вас Шльонськ? А нащо нам сила? Шльонські князі один поперед одного проштовхуються під польську протекцію. Болько Волошек з Опольщиною — перший, за ним Цешин, Глогув, Освенцім. А після наступного гуситського рейду долучаться й інші. Може, й усі?

— Які ж ви самовпевнені, — скреготнув зубами Конрад. — Польські чваньки. Воістину, це ваша польська характерна риса: самовпевненість і цілковита відсутність уміння передбачати.

— Уміння передбачати, — Анджей з Бніна випростався, його обличчя скам'яніло, — оцінює історія, а підтверджує час. А час, при всій повазі, якось не підтвердив ваших власних умінь у цій сфері, шляхетний єпископе вроцлавський. Де ж бо поділ Польщі, замислений у Пожоні [87] з угорцями і хрестоносцями? Де Северська земля, Серадз і половина Великопольщі, які після поділу мали би припасти вам? І ви ще говорите про самовпевненість?

87

Пожонь — давня назва Братислави.

Конрад мовчав, демонстративно дивлячись убік.

— Тож повернімося, — на тон м'якшим голосом заговорив Анджей з Бніна, — до передбачень. Скажу я вам, шляхетний вроцлавський єпископе, що передбачає Збігнев Олесницький, краківський episkopus. І буде це такий перебіг подій. Після наступного чеського рейду половина шльонських князів перейде в гуситство, а друга половина сховається під крило Владислава Ягелла, польського короля. Папа, щоби піддобритися до Ягелла, зніме вас із єпископства. А позаяк Вроцлав за церковним поділом підпадає під гнезненську метрополію, вашого наступника в дієцезії призначить Збишко Олесницький, а затвердить король Польщі. А Люксембуржець, якому ви так вірно служите? Думаєте, він за вас хоч пальцем ворухне? Ні. Не ворухне. Він пришле вам орден Дракона. Для розради та на втіху. Як це у нього заведено.

Єпископ довго мовчав. Потім повернув голову.

— Набалакали ви, — проказав він, дивлячись полякові в очі. — Наплели, скільки було сили. А в результаті однаково на моє вийшло. Чи про-, чи антигуситські — всі ви однаково мої вороги, вся ваша нація. А Збишко Олесницький — мій найгірший ворог.

— Краківський єпископ, — повільно вимовив Бнінський, — вам не ворог. І легко може це довести.

— Як?

— Зробивши вам послугу.

— Взамін за згоду на польську інтервенцію?

— На славу Божу.

— Ну-ну. І чим це Збишко хоче мені прислужитися?

— Інформацією.

— Уважно слухаю.

— Краківський єпископ, — зважував слова Анджей з Бніна, — добрий католик і непримиримий ворог єресі, має своїх людей серед поляків, які служать гуситам. Має їх і серед купців, які провадять торгівлю з Чехією. Завдяки цьому він здобув чимало інформації. У тому числі — одну важливу для вас. Для Шльонська. Вона стосується гуситської шпигунської мережі, що діє у Шльонську.

— З гуситськими шпигунами, — надув губи Конрад, — ми самі собі даємо раду.