Імена твої, Україно

– Ми не грабували королівську казну, – немов

читаючи сумніви та вагання Фіоля, вів далі гість. – Ці

кошти від поважного люду. Можливо, ви знаєте, тепер

в Ягеллонському університеті навчається кілька сотень

спудеїв з русинської, або ж її ще називають української,

землі, чимало з них, як я вже казав, стали професорами,

посідають помітні владні місця в Кракові.

– Не думаю, що зі спудеїв можна стільки зібрати,

– буркнув Швайпольт.

– Звісно, – охоче кивнув головою гість. – Але

з професурою вже зовсім інше. Назву лише одного

– Джорджо да Леополі, він же Юрій Котермак, він

же русин Юрій Дрогобич. Це доктор медицини і філософії,

що зараз тут викладає, обирався перед тим

ректором Болонського університету. Ще вісім років

тому, в лютому 1483 року, він став першим русином,

що видрукував окремою книгою свою наукову працю,

хоч і латиною. З точністю до години і хвилини він

вирахував два наступні місячні затемнення, рух планет

і дав прогноз погоди. Такі ж поважні й інші люди,

від імені яких я звернувся до вас з цією благородною

справою.

– І все ж одній краківській русинській громаді

не під силу подібне, – опирався Швайпольт Фіоль.

– Я вже не кажу про те, що видати русинською мовою

книги лише півділа, їх ще треба продати чи поширити

іншим чином.

– Ви змушуєте мене йти на цілковиту відвертість.

Я дію також від зовсім недалекої звідси Перемишлянської

православної єпископії. В друкові вельми зацікавлені

єпархіальні осередки Городка, Дрогобича,

Самбора, Холма, Луцька, Володимира, що на Волині,

навіть невеличкого Смідина на Турійщині.

Страх і спокуса боролися в душі Швайпольта Фіоля,

а ще жаль домішувався до цієї незнайомої людини,

яка так само ризикувала життям заради святого

діла… «Справді-бо, Христос не ділив людей, він же

45

Дрогобич Юрій

(Георгій) (псевдонім

Ю. Котермака)

Юрій Дрогобич

4646

на муки і смерть ішов заради

всіх», – Фіоль вперше задумувався

над цією істиною, яку тепер

вважав аж ніяк не єретичною

для католика.

Пізно ввечері незнайомець

з господарем обговорили всі

деталі та дійшли згоди. Коли за

гостем зачинилися двері, впустивши

в дім прохолодний вітер,

що мало не здмухнув слабосилу

свічу, у Швайпольта Фіоля

після кількагодинного вагання

й дерзань важкий камінь остаточно

спав з серця: «Ні, то не

гріх…»

А вдосвіта прудкі коні несли

його вже у неблизький Брауншвайг,

до давнього знайомого

і неабиякого майстра з лиття

металів Рудольфа Боредорфа.

Запилений з дороги і втомлений,

Швайпольт взявся тут же

малювати потрібні йому кириличні

букви і вигадливі, ніколи

не бачені майстром надрядкові

значки.

– Мені невідкладно треба 230 таких літер та значків,

– пояснював Швайпольт. – За кілька днів я дам

точний малюнок кожної букви. А за скільки можна

відлити?

Рудольфа не злякав незнайомий шрифт і він погодився

взяти замовлення невідкладно.

– Заприсягнися, що без моєї згоди не відливатимеш

таких шрифтів ні для кого, навіть для себе, і нікого

не візьмешся вчити робити такі шрифти, – зажадав

Фіоль.

Боредорф заприсягся, але Швайпольту видалося

цього замало і майстри зареєстрували свою домовленість

навіть в міській книзі – Фіоль інтуїтивно відчував

успіх церковнослов’янських книг, тож не хотів

будь-кому віддавати майбутні зарібки.

Мине небагато часу і відлиті шрифти будуть пере

Лекції з медицини.

Гравюра ХV ст.

47

копитами чорну землю на незайману ще сніжну бі-

лизну. Троє вершників спішилися і стрімко ввійшли

в приміщення. Все сталося раптово, Швайпольт не

Друкарський

верстат.

Гравюра кінця

ХV ст.

везені в Краків, а з друкарського

верстата зійдуть перші аркуші

«Часослова» і «Осьмогласника».

Швайпольт брав ті аркуші, і так

і сяк розглядав їх та тішився, немов

власним дитям: «Доконана

би (сть) сія книга у великом граді

Кракові при державі короля

полскаго Казимира і доконана

би (сть) міщанином краковским

Швайполтом Фіоль, із Німець,

неметкого роду, франк».

Книги бережливо пакувалися,

а возити їх в далекі русинські

землі могли тільки поважні

особи, яких нереально обшукати

чи пограбувати.

…Листопадового похмурого

дня 1491 року випав перший

сніг, він падав тихо і несміливо,

немов соромився свого передчасного

дещо приходу. На подвір’

я друкарні Швайпольта

Фіоля озброєні вершники ввірвалися

раптово, загарцювали

розгарячілі коні, викидаючи

пручався, як його в’язали, тільки подумки помолився:

«На все Твоя воля, Боже».

На допитах у в’язниці він на розчарування та роздратування

слідчих нічого не міг розказати певного

– він і справді не знав ні імені людини, що давала