Імена твої, Україно

закінчувалися. Спілкуючись із французькими вченими,

він помітив на собі зосереджений погляд одного з

тутешніх колег.

– Жорж Шарпак, – представився чоловік одного

віку з Чувилом – потім з’ясується, що вони й справді

ровесники, обоє з 1924-го. – Даруйте за запитання: а

звідки ви родом?

– Ворошиловградська область, Луганськ, місто перейменовують,

зате річка ймення не міняє – Лугань.

– А я народився на Рівненщині, там є така річка

Горинь… Нарекли ж мене насправді Георгієм, –

Жорж дивився кудись, примруживши очі, мов погляд

сягнути був здатен далеко за стіни банкетної зали, до

берегів лагідної Горині, яка навесні розлитись може в

безмежжя, зате як зійде та вода геть, ті береги зажовтіють

до різі в очах золотими розливами латаття… Так

далеко літa, коли він ходив благословенними берегами,

так далеко Женева від рівненської Дубровиці.

Зате на банкеті Чувило із Шарпаком могли більше

поговорити.

– Ви воювали? – обережно перепитав Шарпак,

дивлячись, як вправно Іван Чувило порається лівою

рукою – замість зап’ястя правої був протез.

– Довелося. – Іван Васильович відповів спокійно,

навіть якось буденно. – Цікаво, що з своїм батьком я

був зовсім поряд під Сталінградом, а дізнався про це,

як обоє прийшли з війни.

За військовими законами писати в листах про місце

дислокації військових частин і місце боїв, зрозуміло,

було заборонено. Батько лиш потім оповів про

своє поранення. Він залишився живим тільки тому,

що якийсь сержант переніс його з берега ріки в госпітальну

баржу, де батькові ампутували ноги. Коли ж

одного разу Іван Васильович запросив у гості до себе

кількох колег і став знайомити з батьком в інвалідному

візку, один з них сказав, що вони знайомі – то був

сержант, рятівник батька.

– Унікальні інколи доля дарує зустрічі, як це у нас

з вами, – погодився Шарпак. – Я, до речі, теж був

160160

учасником руху Опору, смакував харч концентраційного

табору Дахау, і ось уже багато літ життя пов’язав

із Францією.

Їм обом лише по тридцять п’ять, але скільки життєвих

доріг пройдено, не квітами всипаних із далекого

дитинства, а болем і стражданнями. Про Івана

Васильовича напишуть: «Видатний російський фізик,

один із засновників Лабораторії високих енергій (в

Підмосковній Дубні), лауреат Державної премії, директор

Московського інституту теоретичної та експериментальної

фізики, він вніс надзвичайний вклад

в міжнародну співпрацю фізиків багатьох наукових

центрів світу». Ще більша слава заслужено випаде

Георгію. «Жорж Шарпак, видатний французький фізик,

який народився у Польщі» – читаємо в сотнях

довідників. В 1992 році йому вручать Нобелівську

премію за розробку детектора елементарних часток,

створення багатопровідникової пропорційної камери.

Обійде світ його книга (в Росії вона вийшла під

назвою «Жизнь, как связующая нить», в Україні перекладу

досі немає), де оповідається про дитинство

і юність, шлях у велику фізику, зустрічі з людьми зі

світовими іменами. А ще в його домі знаходитимуть

прихисток відомі вчені і радянські дисиденти. Ось

як згадуватиме про це знаний фізик і радянський

політв’язень, сподвижник Сахарова, Юрій Орлов:

«Десять лет заключения сделали меня теперь арестантом

времени: слишком мало лет осталось на науку,

слишком мало часов в сутках на исследования…

Мне поэтому не удалось по-настоящему разглядеть

изумительные швейцарские горы… Зато дружеская

теплота, окружавшая нас, компенсировала все эти

потери… Жорж Шарпак, знаменитый изобретатель

проволочных камер для регистрации элементарных

частиц, нередко привозил нас с женой на своей говорящей

по-французски машине к себе домой, где

можно было расслабиться и выпить вина на выбор:

заложенного ли в год моего ареста, или в год моего

суда, или в год моего освобождения». Дещо по-різному

жилося вченим в Росії та Женеві…

– Я навіть не знаю, чи досі зберігся наш родинний

будинок в Дубровиці, – з сумом говорив Жорж

Шарпак Іванові Васильовичу. – Зате певен, що бага

161

то домівок з батьківської цегли ще довго служитимуть

моїм землякам.

Батько Георгія володів підприємством із виробництва

цегли, що прислужилося вельми в прямому розумінні

у розбудові поліських сіл та містечок.

– Я теж рідко навідуюся в рідні краї. Таку вже

собі ми вибрали долю, – зітхнув Іван Васильович.

…В банкетному залі гамір і шум наростав, бо таки

не пропали марно митні старання Чувила, люди з

вельми різних країн з перекладачами й без них знаходили

спільну мову, але Чувило з Шарпаком на це

мало зважали – їм було про що переговорити, людям

з берегів різних річок, але які течуть по одній землі,

ймення якій Україна.

Жорж

Шарпак

162162

Віктор Петі,

командир 2-го

Українського

Батальйону

НА ФРАНЦУЗЬКІЙ ЗЕМЛІ

Полковник Легарде вийшов на середину площі й

повільним поглядом окинув стрій. Півтисячі стрільців