Імена твої, Україно

вишикувалися сотнями, по троє в колоні, поперед

них – кулемети, міномети й гармати, а за спинами

розмістилася обозна господарка з кіньми й возами.

В пообідній порі спека спала, подих юної осені вже

відчувався в повітрі, і вітер лиш злегка ворушив український

прапор над площею – не бачений досі французьким

полковником, але такий щемкий для стрільців

своїми кольорами пшениці і неба, вельми далекої

від французьких гір України.

Наступала урочиста мить, і з одного боку від Легарде

виструнчився майор Віктор Петі, капітан Лекрерк,

а з іншого – американський льотчик, англійський

лейтенант Тома Гарвель та польський лейтенант Паолі.

Розкотисто над площею лунає команда «Курінь на

– струнко!»

Курінний Негребецький, муштрований в армії

Української Народної Республіки та німецькій армії,

карбуючи крок, проходить понад строєм і зупиняється

для доповіді полковнику Легарде.

– Український курінь імені Тараса Шевченка повністю

готовий боротися за волю Франції та славу

України!

На хвильку після слів перекладача зависла тиша,

сторожка і вичікувальна, а тоді Легарде вдихнув на

повні груди:

– Спасибі за допомогу бідній поневоленій Франції!

Хай живе Україна!

Після трикратного «Слава! Слава! Слава!» розпочалася

церемонія призначення майора Віктора Петі

командантом куреня та видача пов’язок з французьким

триколором й українською символікою. В історії

півтисячного загону українських вояків у Другій

світовій війні розпочалася нова сторінка, писана на

французьких полях, горах і перелісках.

Гарчали вівчарки, рвучи повідки білими, як з

нержа війки, зубами, з одних вагонів в інші перевантажували

ще безвусих юнаків, яких планували везти

десь у німецькі каменоломні нацистські рабовласники.

Так само з інших вагонів вивантажували радянських

військовополонених, українських юнаків, що

нерідко від виснаження і незагоєних ран хилилися

від одного лиш вітру. Так в 1942 році окупаційний

режим в Києві формував «шуцманшафт» – батальйони.

Вони мали охороняти об’єкти і битися з радянською

партизанкою, українці мали воювати з українцями.

Частина їх, кому пощастило, відразу втікали

до повстанців у волинські ліси, когось розстрілювали

перед строєм, просто на подвір’ї казарми, аж доки гітлерівці

не втямили: близькість українського підпілля

робить такі батальйони для них вельми непевними.

Батальйони перекидають у Білорусію з тією ж метою.

Через багато літ совість білоруського народу, народний

письменник Василь Биков, напише про ті часи:

«Боротьба білорусів проти німецьких загарбників

була використана більшовиками у політичних цілях.

Партизанський рух з початку викликався і контролювався

партійними органами, засланими через

фронт чекістами, які продовжували звичну довоєнну

діяльність. Білорусія в цій війні опинилася між вогнем

і полум’ям: з одного боку жорстокість окупаційної

влади, з іншого – не менша жорстокість «народних

месників» стосовно всіх, хто не з ними. Національна

воля білорусів до власного самовизначення і самовираження

до уваги не бралися; війна з обох боків велася

безжальними методами середньовіччя без всякого

милосердя до мирних жителів». Позаду тяжкі бої

з радянськими партизанами, дезертирство у зовсім

близькі волинські ліси до українських повстанців.

Ні в кого найменших сумнівів не було, що війну

розв’язали спільно фашизм німецький і фашизм російський,

бо давно вже відомими стали слова «прем’єра

» Молотова, мовлені ним 31 жовтня 1939 року на

сесії Верховної Ради СРСР: «Не тільки безглуздо, а

й злочинно вести війну за «знищення гітлеризму»,

прикриту фальшивим прапором «боротьби за демократію

». Німеччина одержала в Радянському Заполяр’

ї базу, що забезпечувала дії підводних човнів

проти британських кораблів. Усі німецькі потреби в

марганці, без якого неможливо виплавити панцирну

сталь, покривав Радянський Союз. А ще ж збіжжя,

164164

нафта, алюміній і транзитом з Японії – каучук. Усе

для Вермахту, усе для перемоги!»

Не знаючи, звісно, що напише письменник-фронтовик

Василь Биков, один з українських старшин

Орест Білак зазначить в унісон: «А що ми були на Білорусії

і боролися проти червоних банд, то це цілком

нормально, бо білоруси – це наші брати-слов’яни від

Володимира Великого. Червоні москалі вкрали їм щастя

організувати свою власну національну партизанку,

та до того ж їх грабували і часто палили їх села». Коли

ж прийшов наказ підпорядкувати батальйони, де переважали

українці, штабові Російської визвольної армії

генерала Власова, в один дух всі почали говорити про

перехід в Повстанчу армію на Волинь. Та німецьке командування,

обізнане в настроях, випередило: потяг з

українцями рушає на Захід, 18 серпня 1944 року перетинає

Рейн і прибуває у французьке місто Страсбург»

для боротьби з Французьким Рухом Опору. Страсбург,

Мюльгауз, Бельфорт, Безансон, Вольдаган, ще

21 серпня німці встигають призначити своє командування

і розмістити стрільців у казармах. Лише десять