Музей покинутих секретів
Шрифт:
А, оферма!.. Так і є, стовпець. І як я його не завважив?..
Це тобі буде на знак. Щоби пам'ятав, коли прокинешся по тій довгій зимі.
То я сплю?
Ні, вояку. Тебе вже нема. Ади, дивися —
Земля!.. Боже коханий, спаси і помилуй, — земля сиплеться згори! Чи це бункер, чи світ западається?! Та скільки ж її, о Господи, не здолаю виборсатись, яка тяжка, — душить, засипає, не бачу на очі!.. Тьма… Тьма…
Спи, вояку. Коли прийде час, тебе покличуть.
Запис на пачці цигарок на нічному столику Адріяна Ватаманюка:
Два міліціонери в зимових кожухах, що трапилися йому по дорозі до центру, пройшли не озирнувшись. На хвилину його накрило було відчуття, ніби зробився невидимий, — ніби перенісся тілом, через вигульклий у
Місто, втім, не змінилося, — ті, що порядкували в ньому за дня, вміли тільки ремесла руїни. В зайнятих ними містах, як і в оселях, покинутих господарями як стій, із вишиваними скатерками на столах і фамільним сріблом у шухлядах, вони нічого не відновлювали, не направляли й не чепурили, — вони не любили захоплених ними місць і не тямили, що до всякого місця, будь то місто, хата чи бункер, треба докладати рук і серця, аби воно жило, — а вони знали тільки паралізувати своєю застрашуючою присутністю тих, хто міг би те робити, і всюди, де отаборювалися, вносили з собою, як плісняву, понурий дух неосілости, незатишку й злиднів. Гора грузів на місці зруйнованої німцями синагоги так і лежала неприбрана — лиш трохи посіла проти літа, коли він востаннє тут був: видно, добрячу австрійську цеглу потай розкрадали. У вікні аптеки на розі з'явився бюст Сталіна — знак, що тутешнього провізора, який постачав медикаменти підпіллю, вже нема на місці: арештований… Ближче до середмістя Сталіна побільшало: портрет на колишній німецькій управі, портрет на школі, — і всюди зривали око червоні фани й понапиняні поперек вулиць шмати з білими гаслами — «Хай живе Велика Жовтнева соціалістична революція!», їхнє завтрашнє свято. Найважнішою ж зайшлою зміною було будівництво тюрми — єдине, яке почала нова влада: крізь розчинену браму, куди саме в'їздила навантажена цеглою «п'ятитонка», він на ходу краєм ока підчепив, як на гачок, і заховав собі в пам'яті зрізаний під кутом вид двору, в глибині якого, під брудно-рожевою, як совєтська жіноча білизна, стіною (теж новина — поляки все-таки мали ліпший смак і в таку бридку барву ні своїх в'язниць, ні жінок не строїли!) видніли виладувані рядами, мов поросята на ярмарку, руді мішки з недоступним нині люксусом — цементом, — ненакриті, зловтішно відзначив він: і все-то в них, злиднів, кидається на абияк, просто неба, під дощем і снігом, — навіть коло тюрми по-хазяйському не вдадуть походити! Не дурний то сказав, що гуртове — чортове… А на Дрогобиччині всю худобу по вивезених на Сибір, шість тисяч голів худоби, не мавши де держати, ані чим годувати, бо покинута отак само просто неба паша погнила під дощем, зігнали до райцентру й перебили, — мов виконували древній погребовий обряд кочовиків, за яким худобі належалося розділити долю господарів…
Але ж вони й є кочовики! — холодно здивувався в голові хтось за нього такій очевидній трафності цього самовигульклого слова, — звісно, що так, хто ж іще, — Батиєва орда, що насунула плюндрувати наші городи й села, як і тисячу літ тому, тільки цим разом сягнувши далеко за Карпати, за Віслу й Одер… Flagellum Dei, бич Божий. Чоловік, що йшов назустріч по другому боці вулиці, в цивільному сірому макінтоші й капелюсі з синьою опаскою, чимось видавсь йому знайомим; він одвернувся до муру, нахиливсь зав'язати буцімто розшнурованого черевика, марно обертаючи в пам'яті те невиразно знайоме звідкись обличчя, мов через силу пхав зачинені двері, що цим разом ніяк не хотіли подаватися, — плечима чув, що той на протилежнім хіднику начебто й собі сповільнив ходу, і пошкодував, що так недбало захарактеризувався, і що Антон Івановіч Злобін, як і всі совєтські військовики, навіть колишні, не носить бодай би вусів (видно, гоління лиця й пахчення «шипром» заступало їм усю тілесну гігієну, бо, як запевняли наші дівчата, що працювали в їхнім військовім шпиталі, туалетного паперу вони також не вживають, і почеплені на цвяшок у клозеті клапті газет по кілька днів висять нерушені)… Боковим зором, виміряючи відстань до найближчої брами, в яку міг заскочити, він завважив темну пляму на хіднику, але тут його Голос скомандував йому: «Марш!», — і, коли він обернувся плечима до муру, чоловіка в сірому макінтоші серед вулиці вже не було. А на хіднику стояла одинока ворона, вкрита, мов новенький пістолет, мокрим олійним полиском, і нахабно, зизом витріщалася на нього — мовби мала щось йому казати.
Тьху, ледь не сплюнув він, як коли би був у лісі (совєти, втім, плювали й на вулицях, просто собі під ноги, й установи свої опорядили небаченим ні за Австрії, ні за Польщі знаряддям — спеціальними мисочками для плювків, гейби в дентиста!). Це вже вдруге він бачить цю ворону — та ні, то ж, либонь, була інша — стрічала його при вступі до міста, на одній із тих заболочених, ще сільськими хатами забудованих вуличок із плетеними тинами… Напружена до краю увага фіксувала кожну дурницю, — зате чоловіка в сірому макінтоші так собі й не пригадав: чи вони справді десь бачилися (де?!!), чи то тільки злуда, випадкова подібність зарису лиця, що збудила в нім тривогу?..
От чим було небезпечне місто — воно було невичерпним і непередбачуваним резервуаром минулого. Ліс — той, навпаки, мав коротку пам'ять, ліс, як партизан, жив біжучою хвилиною, — кожна прошуміла буря змінювала топографію ще вчора навпомацки знаної місцевости, загороджувала прохід упалим деревом, осунутим схилом; гіллячку, зламану на познаку, збивав олень чи ведмідь, зроблені на стовбурах зарубки присихали, як близни на тілі, й чорніли, зливаючися з пейзажем;
на витолочених місцях постоїв по недовгім часі знов виганялась трава й засвічувалися рясні вогники жовтецю й анемонів, пролита кров усотувалася в землю, не лишаючи сліду. Нині Адріян уже, либонь, не зразу й відшукав би криївку, де зимував торік, — хоча копав її, як належалося за приписами конспірації, сам, власноручно, — і хіба що селяни, котрі змалечку випасали в лісі худобу й знали цілий рельєф околиці, як власну піч серед ночі, як він, Адріян, — розібрати й зібрати потемки «мавзера» за три і півхвилини, — потрапили б навіки безпомильно закарбувати в умі те місце в околиці, де змаґазиновано гроші або архіви в бляшаних молочних бідонах. Лише що селянам ніхто такої інформації не вділяв, — а ті, хто знав, скільки кроків по азимуту на північ треба зробити од всохлого граба чи третього справа камінного ґреґота на галяві, не раз гинули перше, ніж устигали передати секрет іншій довіреній особі. Скільки їх уже пріло під землею похованими на безвік, тих наших покинутих секретів!.. А місто було що іншого — місто цупко берегло в своїх мурах увесь час, прожитий у ньому людьми, маґазинувало його, покоління за поколінням, як дерево, що нарощує річні кільця. Тут твоє минуле могло леда-мить наскочити на тебе з-за рогу, як засідка, якої жодна розвідка не попередить, вибухнути навстріч бомбою сповільненої дії, — то міг бути твій гімназійний професор, якимось дивом не знищений ні німцями, ні совєтами, або давній знайомий по німецьких Fachkursen, згодом завербований енкаведе, або просто випадковий свідок якомусь давньому відтинку твого життя, котрий у цій хвилі був тобі геть ні до чого й підлягав вирадируванню з твоєї пам'яти — але не з пам'яти міста. Бо справою міста йє — пам'ятати: безцільно, безглуздо, безпотрібно й суцільно, кожним каменем, — так, як справою річки є текти, а трави — рости. І коли містові одібрати пам'ять, коли вивезти з нього людей, що жили тут покоління за поколінням, а натомість вселити локаторів-«квартирантів», місто хиріє й чахне, але допоки в нім лишаються стояти давні мури, пам'ять каменю, — воно не помре.Адріян ішов вулицею й чув, як місто сочило на нього минуле з усіх своїх пор, як сосна живицю. Він в'язнув у тім, як муха, груз лапками в клейкій бурштиновій товщі, — наче йшов по дну озера, долаючи опір багатьох атмосфер. Мав враження, що перебирає ногами на місці. Може, це від того, що над усе йому зараз хотілося бігти що було духу, спішитися, — його час, прив'язаний до часу того, хто догоряв як свічка на Божій дорозі й ждав на друга «Кия», щоб передати йому свої допильновані до останнього віддиху секрети, — той час витікав. Але бігти друг «Кий» не міг. Місто висіло на ньому каменем з усіх сторін, обліпило його смолою десятків очей — видимих, і сотень — невидимих. Боже, наскільки ж легше було в лісі.
Я таки зробився лісовиком, — подумав, із мимовільною гордістю городянина за таке осягнення — і з наростаючим занепокоєнням, наскільки по нім те зі сторони пізнати («хвоста», як справдив, поки що не було!), — і зараз за тим наступна думка догнала попередню, цокнула одна в другу, як кулі в більярді: отже, вони таки випхали нас із наших міст, із території пам'яти — в підпілля історії, в зону невидимого чину…
— Документа!
— Пожалуйста.
Капітан і ляйтенант, які ситі, й теж у добрих кожухах, метрів за п'ятдесят за ними зближалася жінка з базарним кошиком, решта дороги була вільна, віддаль, на якій він тримався, подаючи свої папери, — по одному, не всі нараз! — була достатня для замашного «кроше», ребром долоні по борлаку над коміром, обох одразу, він однаково добре бив з обох рук…
— Вроде командировочний, товарищ капитан…
— Фамилия? — вони вивіряли, чи документа справді його.
— Злобін Антон-ванн'ч.
На звук цієї таки вже незаперечно російської вимови — «мєстний» так би не вдав! — оба врешті, як за командою, проясніли, попустилися.
— Вы откуда? — з несподівано людським інтересом спитав капітан; Адріян близько, наче в цейсівський далековид, бачив його поросячі вії й рідку, водянисту шкіру в крупі веснянок, вдихав його запах — махорка, шкіряна портупея, «шипр»…
ЦОК… ЦОК… цок… цок…
— Львовзаготзерно, товарищ капитан.
— Да я не про то спрашиваю! Где воевал-то?
— Первый Украинский, — сказав він, крижаніючи од ненависти, чуючи боком пістолета під шинелею, а животом — наростаючий стиск від того, що от-от, зараз, на нього рине чуже минуле, з яким він не дасть собі ради, — своєї російської був певен тільки на коротких, рубаних реченнях, хоча Андрій Злобін, в УПА «Лісовий», який його навчав, і хвалив його вимову…
— А я на Первом Белорусском! — невідомо чого зрадів капітан. — В Берлине не встречались часом? А то я гляжу, личность вроде знакомая…
— Я в Сандомире отвоевался, — жінка з кошиком оминула їх і, не озирнувшись, поспішилася далі, мов за нею гналися. — После уж по госпиталям ошивался…
— Ну, здесь тоже нелегко, — чи то похвалився, чи поскаржився капітан. — Бандеры дают жару будь здоров! — він явно хотів ще щось додати, але затнувся, махнув рукою, безпечним, хазяйським жестом людини, що не боїться відкриватися для «кроше», простягнув Адріянові назад його документи, — мовляв, вибачай, брате, служба! — і в тому раптовому прозрінні, якого сягає тільки стара, висталена ненависть, та, що не тьмарить голову чорним хмелем, а твердне в тобі роками на тяжкий металевий сплав і зрощує тебе з тим, що ненавидиш, як двох коханців-на-смерть, Адріян збагнув, що капітан також тужить за «старою войною» — за своїм Першим Білоруським фронтом, за бойовим побратимством, яке в нього теж там мусило бути, — і що через те й барив його безпотрібною балачкою, що чувся куди ліпше тоді — там, аніж тепер — тут… А тепер він його запам'ятає — раненого на Першому Українському фронті Антона Івановича Злобіна; тепер Адріян матиме в місті ще одного знайомця. Ах, шляк би тя трафив, товаришу капітан.