Отаман Зелений

7 червня 2010 р. поет помер. Ми так і не довідались, чи долетіла до нього через океан ця пісня.

Народився Микола Щербак 26 листопада 1914 р. на Черкащині, в селі Топильна, що неподалік Шевченкових Кирилівки та Моринців. Закінчив Харківський інститут журналістики, Київський педагогічний інститут ім. Максима Горького. А потім Москва на спілку з Гітлером запалила світ. “Другу світову війну пережив тяжко, — писала дочка Ляля, — мобілізація в Червону армію, кривавиця на фронті, німецький полон, мучеництво в таборах полонених за колючим дротом, виснажлива робота на фабриці в Німеччині”.

У 1946 — 1947 рр. Микола Щербак працював учителем української мови та літератури в Українській гімназії у Баварії. 1950 року переїхав до Сполучених Штатів. Жив у штаті Нью-Джерсі. Працював в індустріальній компанії, згодом — радіожурналістом, рецензував книги у “Freelance Writer”. Ці рецензії-огляди впродовж 27 років виголошував через “Голос Америки”.

Микола Щербак — член Об’єднання українських письменників “Слово” (Нью-Йорк), Об’єднання письменників дитячої літератури ім. Глібова (Торонто) та Національної спілки письменників України. Він — автор збірок віршів “Вітри над Україною” (1947), “П’янкий чебрець” (1953), “Шляху вічність” (1954), “Багаття” (1959), “Віршована абетка” (1960), “Волошки” (1969), “Пахощі суцвіття” (1982). У Києві 1991 року вийшла друком збірка “Чебрець” (2-ге видання у 2004 р.), а у Канаді побачила світ книжка з нотами під назвою “Сонечко”. Чимало віршів для дітей зі збірки “Волошки” поклав на музику композитор Сергій Яременко.

Понад піввіку Микола Щербак був відірваний від Батьківщини, але в його серці завжди ясним промінням світила Україна та його рідна Черкащина. Про них весь час думав, для них творив, ними жив. Вічна пам’ять!

Тетяна НАУМЧУК

Незборима нація (Київ). — 2011. — Червень. — Ч. 6 (304). — С. 4.

На могилі повстанця-зеленівця Панаса Пустового. В центрі Михайло Горловий, попереду Роман Коваль. Щербанівка, 2009 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Відгомін

“Щоб українська історія засяяла гранями своєї величі та слави”

Книжку “Отаман Зелений” Романа Коваля я читав із квітучим трепетом душі. Події, що описуються в ній, місцевість мені дорогі і близькі. Розповідь про славного сина України із Трипілля щира і глибока до болю. Автор з далекої Горлівки, що на Донеччині, пройшов дорогами й стежками отамана Зеленого (Данила Терпила), щоб розказати нам про нашого земляка — героя України.

Ось і прийшов омріяний час, якого так довго чекали Трипільщина і вся Україна, — про Зеленого і його козацтво сказане слово правди. Її ми чуємо з розповідей близьких і рідних, з уст самого Зеленого. Він говорив: “Я і мої козаки б’ємося і будемо битися за визволення України від всіх її ворогів”. Данило був вольовий, добрий і розумний отаман. Під його крилом стояла ціла армія українського люду, яка згідно з даними більшовиків налічувала 35 тисяч козаків і старшин. Одним з них був мій рідний дід по матері — Петро Стрілець…

Я вдячний Романові Ковалю, що він доніс до нас правду з уст козаків, старшин, отаманів і військових начальників. Тепер ми, онуки і правнуки гордих козаків-зеленівців, знатимемо правду про отамана Зеленого, його славне козацтво, про ті часи і події, що відбувались на нашій багатостраждальній землі.

Книга Романа Коваля є одною із зернин правди, які він посіяв, щоб українська історія засяяла гранями своєї величі і слави.

Михайло ГОРЛОВИЙ, член Національної спілки письменників України, член Національної спілки художників України

Київ

Незборима нація (Київ). — 2008. — Квітень. — Ч. 5 (267). — С. 2.

“Слухала із захопленням”

Шановний пане Романе! Чула Вашу передачу по радіо про отамана Зеленого. Наприкінці Тарас Силенко проспівав пісню про нього. Слухала із захопленням. Я думала, що вже втратила здатність захоплюватися. Але героїчні біографії отаманів воскресили в мені здатність захоплюватися. Я посмертно закохана у всіх Ваших отаманів. Вічна Пам’ять їм та їхньому славному козацтву!

Мирослава ЗАЙКО м. Заліщики Тернопільської обл.

Незборима нація (Київ). — 2008. — Квітень. — Ч. 6 (268). — С. 1.

“Саме так і було”

Прочитала чудову книжку “Отаман Зелений” і дуже задоволена. Чому? Тому що думка автора про цю видатну особистість повністю збігається з тим, що розповідав мені мій батько, який народився у с. Халеп’ї. У “Неповному списку козаків і старшин отамана Зеленого” знайшла і свого діда — Совершенного Петра Лавровича разом із двома братами. Дуже вдячна авторові за труд.

Наша сім’я має багато документів, фото того часу. Можемо багато розповісти.

Ірина СОВЕРШЕННА, доцент Київського національного торговельно-економічного університету

Незборима нація (Київ). — 2008. — Листопад. — Ч. 11 (273). — С. 1.

Зеленые герои из Триполья. Тайны харизмы атаманов Гайдамацкого края

Говорят, что они бьши особой породой украинцев — людьми не только слова, но и дела. Говорят, сегодня такие, увы, больше не рождаются. Почему? Об этом наш разговор с исследователем судеб атаманов Гайдамацкого края писателем Романом Ковалем. В Украине, наверное, больше людей, которые его взгляды не разделяют, чем тех, кто с ними соглашается. Но пока другие ищут в нашем прошлом истоки демократии, он изучает жизни тех, кто в борьбе за свой народ опирался на силу и саблю.

“Мы” — это “мы”, а “власть” — это “они”

— Роман Николаевич, что же было в атаманах такого, что даже почти через век их имена вызывают у вас такое восхищение?

— Понимаете, атаманы были людьми дела, действовали саблей, компромисс означал для них измену. Хотя часто слово, вовремя сказанное авторитетным человеком, имеет большой вес. Народ, возможно, поэтому и восхищается атаманами, а не политиками, что за словами последних очень редко стояло и стоит действие. А вот атаман был диктатором, он олицетворял сразу три ветви власти — законодательную, административную и судебную. Но действовал он исключительно на пользу людям: защищал жизнь и землю каждого.

— Жесткая диктатура — а крестьяне за ними шли… Почему?

— Большевики не оставляли им другого выбора. В те годы, даже если ты хотел отсидеться, этого не получалось. Когда большевики приходили в села, они заглядывали в сундук каждого и забирали все. Хотя у людей поначалу даже надежда какая-то была на них: в Петлюре и Скоропадском люди разочаровались, так, может, Советы оправдают надежду?.. Но те не оправдали.

— В чем основное отличие современных «вождей» от атаманов прошлых лет?

— Если вы заглянете в этимологический словарь украинского языка, узнаете, что слово “атаман” означает “старший отец”, вероятно, поэтому его и называли “батьком”. У нас сегодня другое понятие о власти: “мы, народ” — это “мы”, а “власть” — это “они”. Вот и ответ. Казаки, простые сельские дядьки, не отделяли себя от своих атаманов — их боялись и любили, ведь те воевали вместе с повстанцами плечом к плечу, а не отсиживались в штабах. А когда атаман уверен в победе, то уверенность в ней передается и казакам.