Отаман Зелений

— Йди швидше до Києва, сьогодні циган із княжною вінчаються. Гляди не спізнися.

Пішов Рись до Києва, а там народу багато, всі до церкви спішать, де князівна з циганом вінчаються. І він туди пішов. Зайшов до церкви, став під вікном та й дивиться. Стоїть князівна поряд із циганом перед попом, сльози з очей так і ллються — не хоче вона заміж за цигана, але нічого вдіяти не може, боїться, що як правду скаже, то циган її вб’є.

А ще тоді, як козак Рись переміг Змія, то князівна подарувала йому перстень зі своєї руки. Сонячний промінь через вікно впав на той перстень, він заблищав так яскраво, що князівна побачила і впізнала козака Рися. Тоді як кинеться до батька:

— Тату, ось мій визволитель, козак Рись, а цей циган обдурив вас, щоб женитись на мені.

Тоді князь звелів цигана повісити, а свою дочку віддав за козака Рися.

Так жили вони щасливо і рік, і два, поки скоїлося велике лихо.

Того Змія, якому козак Рись не відрубав останню голову, поселили у великій залізній трубі і поклали на дно Дніпра. Вхід до труби закрили решіткою і приводили туди гостей заморських дивитися на те чудо.

Щодня князівна носила Змію їсти. Так вона розважалась. Одного разу приходить вона до труби, а там замість Змія лежить чоловік, молодий, здоровий, красивий. Подивилась вона на нього і полюбила. А він і каже:

— Якщо хочеш, щоб я твоїм чоловіком став, то дізнайся у козака Рися, в чому його щастя, і скажи мені.

Прийшла вона додому і питає Рися:

— Все, що ти робиш, все тобі вдається, в усьому тобі щастить. Скажи мені, в чому твоє щастя?

Він згадав, як добра чарівниця наказала нікому не признаватись, у чому його щастя, подумав та й каже:

— Моє щастя в моїх руках. Я ними все що хочеш зроблю.

Побігла князівна до Змія та й розказала, як козак Рись сказав. А він подумав і каже:

— Неправду тобі він сказав. Питай його ще.

Князівна прикинулася хворою і так уже просила Рися, щоб він правду сказав, що він не втримався і признався їй, що йому добра чарівниця подарувала щасливу сорочку і в тій сорочці його щастя. Побігла князівна до Змія, розповіла про сорочку, а той і каже:

— Тепер візьми ту сорочку і принеси мені.

Повернулася вона додому і умовила-таки козака Рися зняти сорочку, ніби для того, щоб її випрати. А як тільки він зняв свою щасливу сорочку, побігла до Змія і віддала йому. Він тут же й одягнув її, тоді потрусив рукою за пазуху — і відразу ж залізна труба розвалилась і Змій вийшов на волю. Узяв князівну за руку, прийшов на княже подвір’я та як гукне:

— Слуги мої вірні! Схопіть козака Рися, порубайте на шматки, прив’яжіть торбину з його тілом до кінського хвоста та й пустіть того коня в широкий степ!

Слуги так і зробили. Сім років блукав той кінь по широких степах, аж поки прийшов до хутора, де жила добра чарівниця. Побачила вона коїм і здогадалася, що козак Рись не послухав її поради і признався дружині, в чому його щастя. Стала вона думати, що з ним робити. Була в неї і мертва вода, і жива, але зліпити чоловіка з того, що в торбині залишилось, уже не можна було. І зліпила вона коня та оживила його й подарувала одній бідній самотній бабусі, щоб та його продала та за вторговані гроші в добрі віку свого доживала.

Повела бабуся коня продавати на базар. Кінь був баский, золотогривий, такого на всьому базарі не було. Бабця за нього 300 рублів золотих просить, але ні в кого таких грошей нема. Коли це сама князівна на базар у кареті приїхала. Як побачила коня, одразу гроші віддала, а коня до двору привела і в стайню поставила. Розбудила свого чоловіка Змія і каже:

— Іди на стайню, подивись, якого я тобі коня купила!

Пішов він на стайню, подививсь на коня і каже:

— Ні, це не кінь, це козак Рись.

І звелів своїм слугам коня порубати, на вогні спалити і попіл по вітру розвіяти.

А була у князівни наймичка Марійка, бідна дівчина з доброю душею. Пішла й вона на коня подивитись. Побачила його та й каже:

— Який же ти гарний, коню, але через годину порубають тебе і на вогні спалять, а попіл по вітру розвіють.

А кінь їй каже:

— Якщо тобі жаль мене, то, як будуть рубати, візьми маленьку кісточку і поклади князям у постіль під голови.

Дівчина так і зробила. Вранці князівна прокинулась, бачить — у головах яблунька виросла, срібні листочки і яблучка золоті. Збудила вона свого чоловіка:

— Подивись, яке диво у нас над головами виросло.

А він глянув на яблуньку і сказав:

— Це не яблунька, це козак Рись.

І звелів слугам яблуньку порубати і глибоко в землю закопати. Слугитак і зробили. Але наймичка Марійка схопила золоте яблучко, пішла до Дніпра та й кинула його у воду. Бачить — яблучко потонуло, а на тому місці виринув із води білий лебідь. Помилувалася вона тим лебедем та й пішла додому.

А на другий день князівна зі своїм чоловіком Змієм пішли до Дніпра купатись і побачили на воді лебедя-красеня. Князівна й каже:

— Піймай мені того лебедя.

Змій роздягнувся, сорочку скинув і почав лебедя наздоганяти. Змій плавав добре, а лебідь — ще краще, та все вниз по Дніпру. До самого Канева доплив. А потім піднявся в повітря і швидко-швидко полетів до того місця, де його сорочка лежала. Вдарився об землю і знову козаком Рисем обернувся. Одягнув свою щасливу сорочку, потрусив її за пазуху та обернув зрадливу жінку-князівну на болотяну жабу. А тут і Змій підплив до берега. Відрубав йому козак Рись останню голову, а сам пішов до князівського двору. Люди його князем обрали, оженився він на наймичці Марійці, і жили вони довго і щасливо. Люди іх любили, і вони людей шанували, жили так, як Бог заповів усім людям на землі. Я на тому весіллі був, мед-пиво пив, по вусах текло, та в рот не попало. Вам, діточки, — казка, а мені бубликів в’язка. Тут і казочці кінець, а хто слухав — молодець!

Розповів Грицько Ількович ТЕРПИЛО, старший брат отамана Зеленого.

Записала його онучка Раїса БРАСЛАВЕЦЬ (ТЕРПИЛО).

Микола Щербак.Месницькі мечі

Пам ’ятник отаманові Зеленому в його рідному селі. Трипілля, 24 серпня 2008 р. З оригіналу. Публікується вперше.

Отаманові Зеленому та його козацтву присвячується

Далекі дні, овіяні грозою, Вже відійшли у вічність, наче спів, Та дихає понад Дніпром-рікою Поривний подих вогняних вітрів. Встає минуле — мрій і духу вияв, — І губиться, і знову вироста, Як наш світильник на пригір’ях — Київ, Як наша мука і ясна мета! І в непокорі зводиться Трипілля, Немов надія — промінь з глибини, — Із Вороньків, з Обухова — з довкілля — Ідуть, ідуть, як месники, сини. Ідуть у млу, засмаглі і уперті, — З-за хмар пробила громовісна мить!.. Ой не один дивився в очі смерті, Щоб Україна сяла, як блакить!.. Минулого не повернуть ніколи, Та чути віку віщий передзвін… Спадають зорі. Місяць робить коло. Іде у бій Зеленого загін. Як з неба грім, лунає лунко: “Слава!”, Не знаючи в пориві берегів. Із-за Дніпра омріяна Держава Підноситься як сонце і як спів!