Отаман Зелений

Зелений підпорядкувався Павловському, хоч під рукою трипільського отамана були значно більші сили. Зелений пояснив це тим, що Павловський мав вище звання. До слова, Юрко Тютюнник стверджував, що Михайло Павловський лише єфрейтор Російської армії. Але Тютюнник — чоловік тенденційний, лихий на язик — міг сказати це з метою применшити роль свого земляка. Як би не було, але факт підпорядкування спростовує наклепи на Зеленого, який нібито нікому не хотів підлягати.

А більшовицька розвідка повідомляла: “2-го августа… Банды Зеленого наступают в районе м. Ильинцы силами около 2000 человек при артиллерии, грозя отрезать Умань от Христиновки. Противник подошел к городу и вокзалу Умани на расстояние версты и ведет разведку. Киевский 1-й запасный полк отказался выполнять возложенную на него задачу — выехать в Умань — по мотивам, что противник сильнее его” [205] .

205

36, с. 38

Так і було. Невелика залога (600 переляканих душ) після першого ж бою втекла потягом на Христинівку. Повстанці в Умані нарешті поклали в лікарню кількасот поранених товаришів.

Залишивши в місті 2-й полк як залогу, Зелений із 1-м Трипільським та загонами Павловського, Козака і Сокола пішов на Христинівку. Її довелося брати двічі. Бої тривали з тиждень. “…За цей час товариш Л. Троцький пожертвував багацько сот своїх кращих бійців — за “светлое будущее вечной комуни”… — казав-усміхався Марко Шляховий. — Билися уперто і довгенько, але Христинівку таки взяли. Чого так уперто билися тут, біля Христинівки, комуністи, будучи з усіх боків окружені повстанцями, так це не так через саму Христинівку, як за ті чотири ешелони комісарського добра, яке вони вивезли з Умані і яке застряло на Христинівській станції. В цих ешелонах, крім золотого добра, як часиків та каблучок, яких майже на кожного козака по штучці прийшлося, але ще й прийшлося багатьом і поженитись на якихось дворяночках, міщаночках та поміщицьких дочечках. Ідолової душі донечки, побалансувавши в Умані з “всєсільнимі, всємогущімі комісарамі” місяців з чотири і не чекаючи такого солодкого хліба від козаків, рішили з “властітєлямі вчєрашнєґо положєнія также уехать”, — “но уви”, по дорозі попалися в кліщі сірої козацької свити” [206] .

206

83, с. 45

Тим часом червоні знову відібрали Умань. Довелося звільняти її ще раз.

19 серпня, на третій день перебування на ст. Христинівка, з боку Вапнярки з’явилися ешелони Юрка Тютюнника. За оцінкою Марка Шляхового, з ним прибуло трохи більше тисячі козаків. Незважаючи на такі сили, Тютюнник захотів підпорядкувати собі отамана Зеленого. А у того, твердив Шляховий, було “тисяч десять озброєних козаків” (станом на 15 серпня військо Зеленого мало 7000 осіб (3 піші курені, 3 кінних сотні, 3 гарматних батареї” [207] . “Обидва отамани були гаряченькі, а головне, властолюбиві. Не довго вони мірялися кому що, — як Зелений кинув усе об землю і за своє товариство та й гайда на Київ, аби таки побувать в ньому, а шлях до нього прочищався вже тоді регулярним військом Директорії У.Н.Р.” [208] .

207

98, с. 228

208

83, с. 46

Трипільці палали мрією криваво поквитатися з ворогом.

Червоний бронепотяг і його особовий склад. 1919 — 1920рр. Копія.

Петлюра, Денікін і Зелений

Бронепотяг Добровольчої армії “Единая Россия”. 1919 р. Копія.

Шлях на Трипілля проліг через Звенигородщину. Йшли й гостинцями, й путівцями, полями і лісами. Завернули на Жашків. Через Ставище примандрували у “буйну Таращу”, де Зелений, за словами полковника Миколи Капустянського, здобув велику “любов й пошану” [209] . Зелений хотів уже йти на Обухів — Трипілля, але до нього звернулися запорожці: “Хлопці, допоможіть захистити Білу Церкву. Он большовики вже з Миронівки пруть”.

209

37, с. 226

Що робити? Думка про долю рідних уже давно не давала спокою трипільцям, але як відмовити приятелям? А тут ще з’ясувалося, що червоних очолює Павлов — отой самий, що палив Трипільщину і прагнув знищити Зеленого з усім його військом.

Ну що ж, нехай ще раз спробує…

Зелений погодився взяти “активну участь в обороні Білої Церкви та… тимчасово підлягати розпорядженням Штабу Запорізької групи”. Але поставив умову перед полковником Володимиром Сальським: “весь вогнеприпас, який поведеться захопити у ворога в бою”, залишається повстанцям [210] .

210

37, с. 223

25 серпня червоні, на своє лихо, підійшли до Білої Церкви — з фронту їм дали в зуби запорожці, а “на большевицькі обози налетів ураганом із своїми повстанцями отаман Зелений. Там було чим поживитися. Червоних розбили вщент. В наші руки дісталася значна військова здобич: панцерні потяги, гармати, кулемети та інше. Отаман Зелений одержав свою частку з військової здобичі, сердечно попрощався з Запорожцями і далі подався на Канів” [211] .

А з півдня вже насувався новий ворог — озброєна за останнім словом техніки Добровольча армія. Петлюра, який мріяв порозумітися з Антантою, не наважувався битися з її протеже. Політика безпідставних мрій Головного отамана межувала зі зрадою. Денікін, не зустрічаючи спротиву української армії, захопив майже все Лівобережжя, вийшов уже і на правий берег Дніпра, а Головний отаман продовжував перебувати в полоні ілюзій, що з Денікіним вдасться-таки домовитися. Той же брутально нищив Україну, жорстоко придушував спротив, встановлював старорежимні порядки, в тому числі й мовні.

211

35, с. 223

Петлюра, як і кожна слабка людина, покладався не на силу, в цьому випадку на силу українського народу, а на ілюзорні перспективи переговорів. Замість того, щоб закликати народ до повстання проти білогвардійців, він чомусь розраховував на Антанту, яка вже поставила на Добровольчу армію. Невже Петлюра не розумів, що володарі світу можуть вести переговори з ним тільки про умови його капітуляції?!

Антін Кравс, який керував українським військом, що йшло на Київ, питав у Петлюри, чи битися з денікінцями, коли наші частини увійдуть з ними в контакт. Відповідь прийшла 23 серпня. Наказ був такий: “На випадок зустрічі з частинами армії Денікіна належить… триматись слідуючих норм: Перше. Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію. Друге, пропонувати військам Денікіна, щоби вони не займали цих місцевостей, які вже в наших руках або маємо зайняти. Третє. Пропонувати їм звільнити район нашого походу, щоб не спиняти наш рух…” [212] .

212

92, арк. 103

“Належить безумовно не вдаватись в ворожу акцію”, — так штаб Петлюри наказував ставитися до російських окупантів наприкінці серпня 1919 року, коли народ уже піднявся на боротьбу з ними!

Петлюра дав Кравсу і таку “мудру” пораду: “Тримайтесь на своїх позиціях, але не стріляйте”.

Жалюгідна настанова!

Що казати, “делікатність” Головного отамана могла привести тільки до катастрофи.

Отакий був вождь!

Добровольці не забарилися — того ж дня, 25 серпня, до Білої Церкви підійшла 2-га Терська пластунська бригада. Запорожці, звичайно, рвалися у бій, але наказу битися не було. Більше того, надійшла директива залишити місто.

27 серпня запорожці з тяжким серцем виконали злочинне розпорядження Петлюри, без бою віддавши Білу Церкву заклятим ворогам України.

Щасливі денікінці врочисто вступили до міста.

Та не погодився з Петлюрою отаман Зелений — самовбивчі накази він не виконував. Трипільський ватаг не пішов на північ слідом за друзяками-запорожцями, а зайняв демаркаційну зону між терцями і галицькими стрільцями Кравса і почав готуватися до війни з новим ворогом.

Бої почалися 29 серпня…

А Петлюра, як виглядає, вже майже чув, як Антанта кличе його на переговори в Париж і пропонує допомогу в побудові Української держави, про яку, до слова, і чути не хотіла. Як би не було, але з реальними фактами Петлюра не рахувався. Для нього більше важили фантазії.

“Головний” не раз пропонував Денікіну почати переговори, ніби не знав, що той не визнає ні його, ні України. “Только единая-неделимая!” — така була позиція цього тупого монархіста.

Ще у заяві “К населенно Малороссіи” Денікін недвозначно заявив, що Петлюра і його соратники продовжують “свое злое дело создания самостоятельной “Украинской Державы” [213] . Як же Денікін міг підтримати отеє “злоє дєло”?

Головного отамана Армії УНР у денікінських колах зневажали. Ось як денікінці оцінювали його: “Московский телеграфный чиновник… сын полтавского извозчика… подкупленный немцами бывший бухгалтер”. Звичайно, це не додавало авторитету нашому війську, нашій визвольній ідеї, радше тільки підтверджувало в очах ворога “безумие самого существования самостийной Украины” [214] .

213

37

214

82, с. 226 — 228

Саме крізь призму денікінського погляду сприймали нас керівники Антанти. Для них факт, що українську армію очолював неук у військовій справі, тільки підтверджував навіювану москалями думку, що Україна — це щось несерйозне, мати з нею поважні справи неможливо.

Довідавшись від Кравса, якими образливими епітетами осипають його білогвардійці, Петлюра не витримав. “Я пущу на них Ангела і Зеленого”, — грізно кинув він [215] .

Помітьте, не регулярне військо вирішив кинути Петлюра на армію Денікіна, а селян! Так “Головний” уже робив — не завжди слухняних повстанців кидав у пекло, попереду регулярного війська. Повстанці й мали врятувати репутацію “вождя” народу, народу, що бореться за свою свободу — всупереч його репрезентантам і керманичам.

215

40, с. 59