Отаман Зелений

Першою — і надзвичайно успішною — акцією нового отамана був нічний напад на відділ “кацапів-продармейців” та міліцію у с. Вороньків. Російський продзагін було розгромлено, а сильний відділ міліції по тривалому бою — ліквідовано. Цей бій детально описав Осип Думін у своїх спогадах (дивись у додатки книги).

Коли відділ після успішного бою покидав Вороньків, до отамана підійшло кілька господодарів і від імені односельчан подякували за звільнення “хоть на часиночку” з-під “большовицько-кацапської кормиги”.

— Ви месники за наші кривди і терпіння, ви наші оборонці й вас ми завсіди пам’ятатимемо та за вас Бога молитимемо, — сказав поважний селянин.

“Мені, — писав Думін, — тоді ясно стало, як селянам далися взнаки чужинці-окупанти і власні перевертні. Я тепер гаразд зрозумів, як радо піддержує, як говорять комуністи, наш український селянин владу червоної Москви. Доказом, як селяни натерпілися, є те, що не боялися прилюдно дякувати отаманові за визволення на “часинку”, бо комуністи, вернувши, могли на них кріваво пімститися” [277] .

277

66, с. 166

При прощанні у багатьох селян стояли сльози в очах.

— Гукніть нас, а ми всі з вами підемо, — говорили вони. — Ведіть нас хоть сейчас проти комуни.

— Прийде пора, товариство, й на вас. Прийде хвиля, коли не тільки воронківців потрібна буде допомога, а всього українського селянства. Пам’ятайте тоді на ваш обіт! — сказав отаман, сідаючи на коня.

Дух і партизанів, і селян піднявся. Але дуже швидко “кацапня” (так люди називали червоноармійців) перейшла у рішучий наступ. Облави та арешти, арешти й облави — таким стало життя. Місцеві зрадники осміліли і все частіше видавали односельців, пов’язаних з партизанами.

І все ж у вересні 1921 року повстанський рух різко зріс — адже диктатура чужинців була нестерпною. Ніхто вже не міг відсидітися — всі мусили братися за зброю. На одній з вересневих нарад голова Київської губЧК Яків Абрамович Лівшиц визнав: “Становище в Київській губернії вкрай напружене. Підняли голови недобитки куркульсько-націоналістичної банди Зеленого. Їх всіляко підтримує в селах різний контрреволюційний елемент. Банди ростуть кількісно. Надзвичайне становище у волостях Обухівській, Трипільській, Стаєцькій (Стайківській. — Ред.),Ржищівській…” [278] .

278

23, с. 26

Яків Лівшиц призначив уповноваженим губернської ЧК “по боротьбі з бандитизмом” в Обухівській волості патологічного садиста Модеста Вишневського, білоруса за національністю. Восени 1921 р. цей виродок з відділом чекістів конвоював до Обухова арештованих заручників сіл Гудимівка та Нещерів. Біля нещерівської церкви повстанці обстріляли чекістів, намагаючись врятувати товаришів. Тоді катюга-білорус наказав розстріляти заручників, що й було миттєво зроблено. Малою втіхою стало те, що в тому бою загинув чекіст Олександр Подольський, а сам Вишневський дістав поранення…

Отримав поранення й Осип Думін — сталося це 9 вересня в бою на хуторі Таценки. Куля потрапила в ліву руку. Керувати загоном він уже не міг, тож наступного дня Думін склав із себе повноваження отамана.

Оскільки зеленівцям не вдалося налагодити зв’язки з Повстансько-партизанським штабом Юрка Тютюнника, то про Листопадовий рейд 1921 року вони нічого не знали. Довідалися лише з більшовицької преси, що “банды Тютюника разбиты”. Козаки не вірили, вважали, що це чергова московська байка.

Тим часом наступила зима. “Ті повстанці, котрі знаходилися в повстанні з 1919 року, майже усі хорі, — розповідав отаман Залізняк (Думін). — Сурова зима та холоднеча примусіла їх зникнути з отрядов на деякий час у чужі села та чекать весни, дуже часто приходиться їм міняти села та перекочовувати з одного повіта в другий. Ліків та засобів для лікування ніяких немає. Ті повстанці, котрі позалишились по лісах, активно не виступають, завдяки холоду, а також не бажаючи видати схованки, де вони пристосувались на зимівку. [Серед] їх також немало ранених” [279] .

279

90, арк. 99 зв.

У грудні 1921 р. Думін-Залізняк залишив гощівський відділ і виїхав до Києва. У лютому йому вдалося перейти польський кордон. Звіт військовим інституціям УНР про діяльність загону ім. отамана Зеленого він подав як отаман Залізняк.

Загальна назва документа — “Донесення розвідки і повстанців, які перебували на терені України, про військовий та політичний стан Червоної армії” [280] .

Повстанський рух та його оцінки

280

90, арк. 101 —102зв.

Яків Орел-Гальчевський. З оригіналу.

“На повстансько-партизанську боротьбу багато людей задивляється як на чинник деструктивний, чинник анархії та диверсії. Така однобічна інтерпретація є неслушна… — писав український старшина Аркадій Італійський. — Повстанці можуть відіграти дуже поважну ролю у кожній війні та передусім у Визвольній боротьбі, і треба ствердити, що у наших Визвольних змаганнях 1917 — 1920-х рр. українські повстанці, правда не на 100 %, таку ролю відіграли… Безумовно, що держава, яка під час війни, крім регулярної армії, вживає також повстанських відділів, має величезну перевагу над ворогом, який легковажить цю методу боротьби… Головним завданням повстанських відділів мало бути дезорганізувати ворожу владу, руйнувати тактичні й адміністративні осередки, нищити комунікаційні шляхи, зривати продовольчу роботу, нищити військові частини і поодиноких представників влади…” [281] .

281

11, с. 12 —13

Далі український старшина, який еміграційним урядом 1945 року був підвищений до генерал-хорунжого, пише, що вояк регулярної армії має суттєві переваги перед повстанцем: “регулярник” забезпечений харчуванням, медичним обслуговуванням, одягом, зв’язком зі світом, заробітною платою, має приміщення для відпочинку. Йому не треба піклуватися, де дістати набої. Багато його проблем вирішить командир, тільки треба слухати накази. В разі хвороби чи поранення вояка відправлять у запілля, де життя налагоджене і спокійне. Всього цього не має повстанець, у більшості випадків він сам вирішує, “як йому діяти для кращого виконання обов’язків” [282] .

282

11, с. 13

Слушний початок! Але як же швидко Валійський потрапляє у тенета тенденційності й слідом за справжніми винуватцями національної поразки перекладає вину з їхніх млявих плечей на плечі народу та його ватажків!

Ні сіло ні впало Валійський назвав отамана Зеленого “великим амбіціонером і демагогом” [283] . Це про отамана, під жовто-блакитні знамена якого збиралися десятки тисяч повстанців, відтягуючи на себе чималі ворожі сили із фронту й тим полегшуючи завдання українській армії! У чому полягала “демагогія” Зеленого, генерал Валійський так і не зазначив.

283

11, с. 14