Отаман Зелений

Йосип не знав, що й відповідати.

— Кто завербовал тебя в троцкістскую арґанізацию?!

— Ніхто мене нікуди не вербував.

“Тільки я це сказав, — продовжував Йосип Плюта, — він устав, узяв вимокачку, став у мене за спиною і тією важкезною вимокачкою мене по плечах, по кістках чотири рази як улупить — у мене й руки потерпли. Це він так, щоб я йому здачі не дав. Довго ще вариводив і за царського золотого згадав”.

— Золота наґрабіл! Все ви, хахли, бандіти, зєльоновци!

— Який же я зеленівець, я малим тоді був…

— Значіт, атєц…

— Батько ще раніше від тифу помер…

— Значіт, брат… Зєльоновскоє кодло!

У підвалі вже сиділо півтори сотні арештованих трипільців. “До них добавилося до ста щербанівців, більше ста халепців, і всі за “зеленівщину”, а молодші — за “троцькізм”. І ніхто з них, ні з трипільців, ні зі щербанівців, ні з халепців, не повернувся додому” [305] . Поталанило, щоправда, Йосипові Плюті. Він і розказав правду про трагедію земляків.

305

24, с. 138

Тільки за однією справою (№ 92288) — Івана Петровича Оленича та інших — 25 квітня 1938 р. “тройка” постановила розстріляти 49 мешканців згаданих сіл.

Ось прізвища борців за волю України: Дмитро Данилович Шевченко, Тиміш Денисович Шевченко, Петро Іванович Любименко, Андрій Іванович, Йосип Михайлович Філоненко, Андрій Ількович Середа, Микола Семенович Янушенко, Йосип Тимофійович Хапков, Семен Петрович Рудик, Микола Петрович Терпило, Яків Петрович Біленко, Яків Григорович Віденко, Марко Якович Біленко, Дмитро Сидорович, Максим Сидорович і Марко Андрійович Заброди, Гаврило Антонович Бойко, Василь Миколайович Плюта… Вбили й Івана Яковича Нещерета, Григорія Самійловича Білошапку, Гаврила Антоновича Бойка та інших (детальніше дивися “Неповний список козаків і старшин Дніпровської повстанської дивізії та загону ім. отамана Зеленого”).

Українських добродіїв розстріляли 5 травня 1938 р. — з нагоди дня народження Карла Маркса і заснування газети “Правда”.

Така була московська правда.

Так діяв “старший брат і руководітєль друґіх народов” та його вірні помічники — жиди-чекісти. До слова, українців змусили називати їх євреями. За виголошене публічно слово “жид” могли ув’язнити. І ув’язнювали!

Але терор “московсько-жидівської комуни” добігав кінця…

23 серпня 1941 р. до Трипілля увійшли німці.

Чи не першим рішенням нової влади було підірвати пам’ятник паліям-комсомольцям, яких відправили до пекла трипільські та халеп’янські добродії.

Добре зробили!

Петлюра справжній і несправжній

Симон Петлюра на еміграції. Копія.

Уже кілька років, як я замислив написати книгу про Головного отамана Армії УНР Симона Петлюру. Кожна моя праця про Визвольну боротьбу допомагала глибше збагнути цю постать, відділити тенденційні оцінки від фактів, правду — від міфів прихильників і ворогів. Від самого початку було зрозуміло, що трактування більшовицькими істориками образу Петлюри тенденційне і лайливе, тому й називаю їх пропагандистами, а не істориками. Хоча часом треба прислухатися і до їхніх голосів-оцінок. І все ж важко зважати на того, хто тільки лається, почувши ім’я Петлюри. Ця лайка лунала ще 1917 року, коли стосовно Росії він поводився ґречно і дружньо. Несправедливі закиди призвели до того, що все більше людей гуртувалося навколо нього (аби захистити від нападок, образ і погроз), навіть не стільки довкола його особи, скільки уявного образу, адже більшість вояків Армії УНР його ніколи не бачили.

Висвітлення особи Головного отамана білогвардійцями теж було тенденційним. З їхніх уст злітала, щоправда, не стільки лайка, як зневажливий плювок. Діячі білої еміграції дивилися на Петлюру з погордою, як на щось нижче, неповноцінне, несерйозне, комічне у своїх потугах створити державу, дивилися на нього як на убогий персонаж малоросійської комедії, який не вартує навіть іронії. Лише гидливість може викликати цей земгусар” у “здорової людини” — патріота Росії. Ось така позиція!

Хоч інтелектуальний рівень писань денікінської братії вищий, як у більшовиків, та ненависть і їм застеляла очі. Звичайно, в оцінках Петлюри білі часом мають рацію, але ж не їм судити — нехай на себе подивляться, наприклад на свого Денікіна — дерев’яно-тупого московського солдафона — або на генерала-садиста Покровського, політика яких відвернула від Добровольчої армії навіть тих, хто сподівався на неї… Ні, москалі — люди засліплені, на себе збоку подивитися не можуть. Органічно не здатні на це. В чужому оці й пилинку помітять, у своїх же очах не побачать відображень тисяч шибениць із повішеними! Провина жертв білого генерала Покровського полягала в тому, що вони не надто раділи цьому “визволителю”. А не виявляти радості могла тільки людина зловорожа, таким місце в петлі — десь така була його позиція. Незважаючи на нескінченні агресивні війни, які Москва століттями вела проти народів світу, вона нахабно називає свої жертви “нєґадяямі, прєдатєлямі, бандітамі, самазванцамі”. Аналіз тут ні до чого. “Скажи прямо — ти за Москву ілі протів? Таґда скажу, кто ти”. Від відповіді на це питання залежить й оцінка московських псевдоісториків.

Тенденційно оцінюють Петлюру і єврейські дослідники, але рацію вони все ж мають. Петлюра як голова Директорії та Головний отаман, звичайно, несе юридичну і моральну відповідальність за дії своїх підлеглих. Інша справа, що єврейські дослідники воліють не помічати причин погромів, а вони були серйозні — масова підтримка єврейським населенням терористичної влади окупантів.

У єврейських і російських дослідників є спільна особливість. Байдуже, що коять їхні народи, всі зобов’язані оцінювати ці діяння винятково позитивно, інакше запишуть тебе і твій рід в антисеміти чи русофоби. Якщо ти критично налаштований до їхніх народів, то однозначно не маєш рації.

Але ж подібне твориться і в українській еміграційній історіографії Визвольної боротьби 1917 — 1920-х років. У центрі змагань, звичайно, стоїть, ні — височіє Симон Петлюра — сонячна постать, створена, однак, з напівправди, міфів і, звичайно ж, реальних фактів, але дбайливо перебраних-пересіяних, часом ще й ретушованих. Принцип той самий. Якщо про Петлюру пишеш як про героя, ти — правдивий історик, адже він — вождь Визвольної боротьби українського народу. Якщо ж ти в опозиції до нього чи критикуєш якісь його кроки, значить, ти ворохобник, авантюрист, заколотник і помисли у тебе лихі.

Донедавна я вважав, що нам вигідно правдиво висвітлювати Визвольну боротьбу, бо правда на нашому боці. Так воно загалом і є. Але це стосується не всіх персоналій. Поза критикою мусять лишатися Грушевський, Винниченко, Петлюра, бо вони — символи Визвольної боротьби українського народу, дарма що водночас і головні винуватці нашої поразки. Треба ж нам, мовляв, мати своїх авторитетів. Якщо поставити їх під сумнів, як же тоді бути, на кого спиратися, до кого апелювати? Вся “петлюрівська” історіографія побудована на цьому. Якщо ти критично оцінюєш внесок Петлюри в боротьбу — значить, ти чоловік неправдивий, віри тобі немає, ти, мабуть, підісланий більшовицький агент або збільшовичився.

Усіх, хто не погоджувався зі стилем і рівнем керівництва Петлюри, автоматично записували у вороги України, знеславлювали, компрометували, ув’язнювали, часом і розстрілювали. Вся міфологія починається з Петлюри, він — організатор українського війська, послідовний борець за Українську державу, тому справжній патріот України мусить звіряти свої дії з Петлюрою — чоловіком незаплямованим, твердим, єдиним, хто зумів об’єднати навколо себе Україну. Він — вождь, він — символ, а всі оті Міхновські, Скоропадські, Болбочани, Оскілки, Зелені, отамани і повстанці тільки заважали Петлюрі будувати Самостійну Україну…

Критичне ставлення до керівників УНР у мене з’явилося давно — насамперед через наполегливо-несправедливе перекладання ними (та їхнім середовищем) вини на плечі інших, у першу чергу селян, мовляв, через їхню темноту, анархічність ми й програли. Це їхні ватажки, оті горе-отамани, накаламутили. Істина ж проста: першим мусить відповідати вождь, Головний отаман, голова Директорії, голова Центральної Ради. Лише потім можна розглядати провину інших. Якби ми перемогли, тоді й промені слави осяяли б спочатку обличчя Симона Петлюри. З цього приводу Наполеон сказав: “Особистість полководця на війні є все. Він не тільки голова своєї армії, він є все в цій армії. Галлів підкорили не римські легіони — їх підкорив Цезар. Не перед карфагенськими вояками тремтіли римляни, а перед Ганнібалом. Не македонська фаланга пройшла в Індію, це зробив Олександр. І не французька армія дійшла до Везера та Інна, а Тюрен, що нею керував. Не прусські війська захищали свою батьківщину сім років проти трьох найсильніших європейських держав. Це зробив Фрідріх Великий”.