Отаман Зелений

84. Телеграма від 14 лютого 1919 р. визначного діяча УПСР (лівих) М. Полоза заступнику наркома іноземних справ РСФРР Л. Карахану і Й. Сталіну про політику більшовиків в Україні //Документи трагічної історії України (1917 — 1927 рр.) / Редактор-упорядник П. П. Бачинський. —Київ, 1999.

85. Українське слово (Берлін). — 1921. — 1 липня.

86. Українські приказки, прислів’я і таке інше. Збірники О. В. Марковича та інших. Уклав М. Номис. —Київ: Либідь, 1993.

87. ЦДАВО України. — Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 137.

88. ЦДАВО України.-Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 86 // Лисенко А.Данило Ількович Терпило (Зелений) //Постаті Київщини. — Київ: Міленіум, 2007.

89. ЦДАВО України. — Ф. 1075. — Оп. 2. — Спр. З // Симон Петлюра.Статті. Листи. Документи. Том IV / Упор., вступ, слово В. Сергійчука. — Київ, 2007.

90. ЦДАВО України. — Ф. 1078. — Оп. 2. — Спр. 210.

91. ЦДАВО України. — Ф. 1113.-Оп. 1.-Спр. 10. Склографічний відтиск// Ковальчук М.Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. — Київ: Темпора, 2006.

92. ЦДАВО України. — Ф. 3172. — Оп. 3. — Спр. 43. //Ковальчук М.Невідома війна 1919 року. Українсько-білогвардійське збройне протистояння. — Київ: Темпора, 2006.

93. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі ЦДАГО України). — Ф. 5. — Оп. 1. — Спр. 55.

94. ЦДАГО України. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 60572.

95. Цегельський Л.Від леґенд до правди. — Львів: монастир Свято-Іванівська лавра, видавничий відділ “Свічадо”, 2003.

96. Чикаленко Л.Уривки зі спогадів з років 1919 — 1920 // Чикаленко Є.Щоденник. — Том II (1918 — 1919). — Київ: Темпора, 2004.

97. Чикаленко Є.Щоденник. Том 2 (1918 — 1919). — Київ: Темпора, 2004.

98. Шанковський Л.Українська галицька армія. Воєнно-історична студія. — Львів: НТШ, 1999.

99. Що говорить отаман Зелений про себе і своїх козаків // Селянська громада. — 1919. — 28 вересня //Завальнюк К.Провісники волі. Повстанський рух на Поділлі у персоналіях (20-ті роки XX ст.).

Додатки. 1908 — 1921 рр

№ 1 Стаття Андрія Зиля про Усть-Цильму, де в 1907 — 1911 рр. перебував на засланні Данило Терпило

Усть-Цильма

Село Усть-Цильма Архангельської губернії — місце трирічного заслання Данила Терпила. Тут майбутній отаман Зелений гартував волю, проживаючи серед напівдикого населення непривітного північного краю.

Розкинулося село на березі річки Печори у місці впадіння ріки Мезень. Тому й назву таку одержало. Заснування його як слободи відносять до часів царювання Івана Грозного. Збереглися дві грамоти, які вказують, що засновником Усть-Цильми був новгородець Івашко Ластка, якому і дано “на оброк на Печоре на Цильме лес черный”, із правом “на том месте людей називати, жити и копити на государя слободу, а оброку ему платити в государеву казну на год по кречету или по соколу, а не будет кречета или сокола — оброку рубль”. У грамоті зазначалося, що в цій місцевості лісів, обробленої землі, “покосов и рыбных ловищ исстари нет ничьих и от людей далее, верст за пятьсот и больше” (МаксимовС., Год на Севере. — Архангельск, 1984. — С. 346 — 347).

У 1564 р. в Усть-Цильмі було 14 дворів і 19 жителів. Про початок XIX століття російський письменник С. Максимов наводить такі відомості: 120 дворів, 417 жителів, дві дерев’яні церкви. Дослідник звертає увагу, що всі усть-цильмінські будинки побудовані погано, здебільшого холодні, причому всі вони переповнені чорними тарганами (прусаками). Тривалий час жителі не знали, як з ними боротися. Нарешті знайшли спосіб: під час морозів господарі переселяються до сусідів, а у своєму будинку розчиняють вікна, двері і заморожують тарганів днів два-три, а потім знову повертаються у свій будинок. Сергій Максимов, побувавши в Усть-Цильмі в 1856 році, побачив, що село розкинулось на сім верст вздовж берега р. Печори, розріджене великими пустирищами та болотами.

Волость Усть-Цильма входила до Мезенського повіту. У 1891 році село стало центром Печорського повіту. Наступного року завершили прокладання 250-кілометрового тракту від Усть-Цильми до Архангельська, а в 1895 році провели телеграфну лінію.

1 липня 1911 р. в Усть-Цильмі відкрито першу у Приполяр’ї наукову установу — Печорську сільськогосподарську дослідну станцію Російської академії наук. Заснував і відкрив її географ, біолог та етнограф Андрій Володимирович Журавський (1882 — 1914), уродженець міста Єлисаветграда (нині Кіровоград). Він здійснив велику дослідницьку роботу зі сівозміни, обробітку ґрунту з оранкою на зяб, вивчав болота та перспективи картоплярства, плодоовочівництва і птахівництва у цьому непривітному краї.

Дослідники, мандрівники, географи, геологи, історики, захоплюючись природними багатствами Півночі, не звертали уваги на племена, що її населяли. Навіть назв їхніх не залишили у своїх працях.

В Усть-Цильмі переважали старовіри, вони хрестилися двома пальцями і були близькі до розкольників. Основна частина населення виникла внаслідок міграції старообрядців із центральних районів Росії та сусідніх районів Півночі — з берегів річок Мезень, Печора, Двіна. Населення бідне, грамоти майже не знало. Займалося риболовлею, звіриними ловами, оленярством, вирощувало дрібну домашню худобу, сало і м’ясо з якої продавало заїжджим купцям. У побуті дотримувалося стародавніх звичаїв. На вечірках дівчата співали переважно пісні, зміст яких не свідчив про їхню моральність.

На початку 1880-х рр. в Усть-Цильмі побував майбутній редактор журналу “Киевская старина” Ксенофонт Гамалія. У своїй книзі “Земля і люде в Росії” (Київ, 1883) він писав: “У похмурі ж, зовсім непогожі дні низько ходять хмари над землею. Сумно і нудно стає чоловікові, й навіть кращими здаються ті дні, коли настає страшна “пурга”, — ця снігова хуга північних країн (…) засипає і людей, і оленів, і оселі… У тихі ж сонячні дні знову біда: дуже вже ясно усюди. Вії пухнуть у вас і наривають. Сніг блищить, огнями горить і оддає перед вами, немов ті іскри, що вибиваються з кременю. Ви не знаєте куди дітись”.

Лише весна має свої барви і принаду: “3 вирію злітаються незліченні зграї гусей, качок, лебедів і, мов ті хмари, заступають сонце. Пісні, голос і стрекіт луною розлягаються на тій землі, що лежала тиха і мертва 9 або 10 місяців. Вона сама хутко оживає, зеленіє і квітчається, вбирається квітками, кущами і травою. Усюди блищать озера, гримотять і клекотять ріки, дзюрчать струмочки і річечки — усе це зливається в один гучний гомін, в одну нескінченну пісню природи, котра спішить пожити хоч ці два місяці… Але й літом є свої вороги у людей і звірів — це комарі та оводи, що хмарами носяться понад землею і шукають собі поживи. Якби не холодні ночі та глибокі долини, де і літом сніг не тане і куди тікають табуни, так усі олені пропали б од цих страшних ворогів усього живого. А на землі під цим хорошим, зеленим, заквітчаним килимом лежить глибоке іржаве болото, що вгинається під ногами чоловіка. Є такі місця, де тільки один олень, легкий на ходу, пройде і де безслідно пропало немало охотників”.