Отаман Зелений

Трипільці цінували і любили Данила, за що, зрештою, і дорого розплатилися в 1930 — 1938 роках. Усе чоловіче населення було заарештоване і закатоване, майже ніхто не повернувся.

Вбили батька Зеленого свої (а може, й чужі)… Хоронили з великими почестями. Труну з тілом батька везли три пари волів. Було багато народу, попів і дяків. Були півчі. Трохи згодом, коли приїздила комісія з Києва (хотіли пересвідчитись, що отамана справді вбито), то, відкопавши могилу і відкривши труну, Зеленого там не знайшли. Хтось переховав — свої чи чужі. Одні кажуть, що тіло вивезли з села, а інші кажуть, що він похований у селі, але де?! Ніхто не знає.

Сергій Лук’янович ОЛЕКСІЄНКО (ОЛЕКСЕНКО), (1917 — 2011), заслужений артист України Київ, травень 1997 р.

Роман Коваль. “Всі у Зеленого були”

30 листопада 2002 р. я відвідав Сергія Лук’яновича Олексієнка (Олексенка), заслуженого артиста України. Зі мною Галина Гілярівна Яблонська, яка працювала з ним в Українському драматичному театрі ім. Івана Франка.

Враження від короткого спілкування з Сергієм Олексієнком — найкращі. Це твердий український патріот, хоч тихий і делікатний. Його все хотілося пригорнути, щось добре сказати йому…

Народився він 7 жовтня 1917 р. уТрипіллі. Його прізвище Олексієнко, але батько був Лук’ян Олексенко. Лук’ян Лазарович народився у 1880-х роках (прожив 99 років). Зелений приходив до нього в хату, щоб мобілізувати до свого війська. Лук’ян почав відмовлятися — все-таки восьмеро дітей на руках.

— Кат з тобою, оставайся! — кинув незадоволено отаман і пішов геть.

Лук’ян розповідав синові про Зеленого: “У Вовчому Яру агітував проти царя… Утік із Сибіру… Отаман Зелений був у почоті, його боялися, але був у почоті”.

Сергій Лук’янович додавав: “Різні люди були у Зеленого, але всі в Трипіллі знали, що Зелений — свій, що він хотів добра людям… Всі у Зеленого були”. Про великий рід Оленичів сказав: “Оленичі всі у Зеленого були”. А про репресії у 1930-х роках висловився так: “Брали поголовно — і тих, хто воював, і тих, хто не воював. Одні вдови і сироти залишилися. Отак обезглавили Трипілля”.

На питання, де можна знайти фотографію Зеленого, Сергій Лук’янович відповів багатозначно: “Це вопрос”.

На прощання Сергій Олексієнко сказав нам, що в українському народові розчарувався, але оптимізму не втрачає і сподівається, що наш народ таки здобудеться на гідну долю.

Роман КОВАЛЬ

Авторські польові дослідження Романа Коваля. Записано від Сергія Лук’яновича Олексієнка (1917 р. н.) в м. Києві 30 листопада 2002 р.

Степан Дегтярьов.“Ось проженемо жидів і кацапів…”

Повстанці збирали по селах добрих коней, довелось і моєму батькові віддати свого Ворона. Врешті батько й сам потрапив до зеленівців. Був він освічений (закінчив Саратовський бухгалтерський технікум) та ще й мав гарний каліграфічний почерк, мабуть, тому Зелений і взяв його на якусь штабну посаду.

Батько пригадував, як на Піївському цукрозаводі Зелений експропріював цукор. Місцеве населення сприйняло це негативно. А Зелений усе повторював:

— Ось проженемо жидів і кацапів — будемо самі хазяями на своїй землі…

А ось розповідь про останні дні Зеленого.

Фатального жовтневого дня 1919 р. в розвідці боєм під Каневом Зелений був тяжко поранений. Степан Дегтярьов вважав, що отаман і його козаки потрапили під артилерійський обстріл. Атака захлинулася. Відчувалася невпевненість, розгубленість. Уцілілі з пораненим отаманом рушили на Трипілля. Їхали через Маслівку, Зеленьки та Халчу. Це дозволило батькові заскочити в Зікрачі до майбутньої дружини — моєї матері, Ярини Григорівни (1900 р. н.). Наздогнав Степан повстанців біля сусідньої Стрітівки. В цьому селі, на тачанці, Зелений і помер.

Повезли його до Трипілля. Великий жалісливий похорон відбувся. Дві фотографії, що засвідчували цю сумну подію, на жаль, втрачено. Але я бачив їх. Пам’ятаю два ряди військових: з одного боку кінні, з іншого — піші. Між ними, ніби на лафеті гармати, — домовина.

Після поразки батько якийсь час у село не повертався. А коли з’явився, його прийшли арештувати. Та вдалося втекти. Але вночі його й ще двох хлопців-зеленівців таки схопили. Завезли до Сибіру, в табір біля Чити. Нелюдські умови, тиф, цинга, тортури — все це батько згадував як страшний сон.

На пересильному етапі, де ніби формувався військовий загін проти чехословаків, батькові із двома хлопцями вдалося втекти. Та радвлада чекала його в селі. Довелося переховуватися в Демівщині у двоюрідної сестри. Коли вийшла амністія, зміг учителювати у школі (лікнепі). Прискіпливу увагу влади відчував завжди. Під час “колективізації” усе, що можна було, у нього забрали в колгосп ім. Сергія Кірова. Щоб вижити, перебрався в Бучу, де влаштувався діловодом. Працював тут до Голодомору, тоді повернувся до сім’ї в с. Зікрачі. Голодомор не обійшов і нашу родину…

Степан ДЕГТЯРЬОВ

Спогади Степана Олександровича Дегтярьова, 1898 р. н., уродженця с. Зікрачі Київського повіту Київської губернії. Записав син — Борис Степанович Дегтярьов. 8 травня 2008 р., м. Ржищів Київської області.

Галина Хитенко.Розповіді людей, які, прочитавши книгу “Отаман Зелений”, пригадали, що про Зеленого говорили їхні родичі чи знайомі

Чи були безрадичівці у військах Зеленого, невідомо. Відомо тільки, що в кінці червня 1919 року перед вирішальним боєм з червоними військами трипільський полк Максима Удода (Підкови) відійшов до Старих Безрадичів на відпочинок і поповнення припасів. Отже, отаман використовував Стугну і безрадичівські береги як кордон, а саме село — для відпочинку, а відпочивати, звісно, можна лише в колі друзів, однодумців.

Проте документального матеріалу чи конкретних спогадів знайдено дуже мало. Катерина Миколаївна Задніпренко згадала розповідь матері — Марії Данилівни — про її зустріч із зеленівцями:

“Було матері в той час років дванадцять. Пасла вона овечок у лісі. А був в отарі великий баран-молодий, круторогий, жирний. Не баран, а баранище. Всі сусіди намагалися спарувати з ним овечок. От пасе вона ту отару, коли бачить, їдуть із боку Козина вершники — загін чоловік 20. Під’їхали — в дівчини душа в п’ятках, та й недаремно: командир наказав забрати барана.

— Ти чия? — запитав.

Вона назвала прізвище батька.

— Скажи, нехай батько прийде в Обухів у канцелярію і одержить гроші за барана.

Поїхали вершники в село, а дівчина із плачем погнала овечок додому. Але батько її не лаяв і по гроші не поїхав. Казали люди, що то були зеленівці. Це справді були вони.

У лісниковому Номері (так називалася хатинка для лісників. — Ред.)жив один з лісників, Михайло Луценко, тещею якого була сестра Данила — Горпина, котру в селі прозивали Терпелихою. Її могилу і зараз доглядає Олена Рожовець, бо розташована поряд з могилою її батька.