Пешки в чужой игре. Тайная история украинского национализма
Шрифт:
Виходячи з цієї основи, пов’язуючи дальше до міждержавного акту з 1918 р., до почувань найглибшої приязні, які має український загал у відношенні до Німецької Армії та світоглядових і ідеологічних заложень Українського Революційного націоналізму, Нова Українська Держава і її Влада — стають у процес будівництва нового ладу в Європі і цілому світі (выделено автором)…
Отже, будемо з ними дальше йти й дальше боротися. Нашим першим змаганням буде тепер утворити якнайскорше українську Збройну Силу, щоби Вона відтяжила німецьку армію й пішла негайно в бій за новий і остаточний розвал московської тюрми народів (выделено автором)…
Створимо здорові й сильні підвалини нашої Державної Незалежности й будемо рівночасно в стані дати незалежну економічну допомогу Німецької Армії (выделено автором). Слава Україні! Героям слава!».
Здесь, как говорится, комментарии излишни. Хотя, как оказалось,
Участник собрания 30 июня, священник, доктор богословия Гавриил Костельник, после войны убитый бандеровцами, вспоминает: «Зігнано було людей, мабуть, більше сотні, — української інтеллігенції. Кажу «зігнано» тому, що це був перший день вступу німців до Львова. У місті лунали постріли, здалека чувся гуркіт гармат. Люди побоювалися виходити на вулицю, а ті, що виходили, не відривались далеко від дому. Серед присутніх чимало було греко-католицьких священиків, зібраних зусиллями бандерівського капелана отця Івана Гриньоха. Представником митрополита був коад’ютор Йосиф Сліпий, який поводив себе тут чи не як протектор тих, хто скликав цю нараду. Виявилось, що це непроста нарада. Оголошено було, — бігме, сором про це говорити тепер, — що всі ми присутні являємо собою «народні збори», які мають проголосити утвердження української держави і затвердити «уряд», сформований за вказівками Степана Бандери якимось Ярославом Стецьком. «Народними зборами» цю нараду вирішено було назвати не просто для авторитетності її, а для того, щоб протиставити це збіговисько тим Народним Зборам, що були скликані у Львові в жовтні 1939 р., на яких було проголошено встановлення радянської влади в Західній Україні. Тут були присутні і представники німецької військової влади. Слово взяв голова «уряду» Ярослав Стецько — миршавенький чоловічок, який, не вміючи себе тримати на людях, тремтячим голосом зачитав акт проголошення «державної соборної самостійної України» і проголосив, так би мовити, декларативну заяву «уряду». З того, що оголошував і говорив цей миршавий чоловічок, який іменував себе головою «уряду», запам’ятались дві особливості: це — неперевершена хвалебність німецькому фюреру і його непереможному воїнству, і погрози, страшні погрози всім, хто виявляє непокору «урядові» «української держави», який, говорив Стецько, «буде діяти в єдності з Великонімеччиною фюрера». «Політику ми будемо робити без сантиментів, — намагаючись взяти застрашливий тон, цілком серйозно провістив миршавий чоловічок. — Ми винищимо всіх, без винятку, хто ставатиме нам на перешкоді. Керівниками всіх галузей життя будуть українці і тільки українці, а не вороги-чужинці — москалі, поляки, євреї. Наша влада буде політичною і воєнною диктатурою ОУН, диктатурою, для ворогів страшною і невблаганною…» Згадуючи про це, дивуєшся, як ми, душпастирі греко-католицької церкви, могли піддатись тій силі сатанинської ненависті до радянських людей, до всіх інакомислячих, що її проголосили на тому збіговиську діти наші, діти, що були виховані і виплекані нами…»
Воспоминания об этом «выдающемся» событии оставил и один из известных деятелей националистического движения Кость Панькивский, — он в «правительстве» Стецько занимал пост «заместителя министра внутренних дел». Тогда же Панькивский был назначен генеральным секретарем возглавляемой митрополитом Шептицким «Української національної ради» (УНР), а в 1942 г. стал также заместителем председателя Украинского центрального комитета (УЦК) В. Кубийовича.
Итак, Панькивский пишет: «Я довідався про те, що вже раненько 30/6 під собор св. Юра прийшов з першими німецькими частинами відділ українських добровольців-націоналістів під проводом Романа Шухевича і о. д-ра Івана Гриньоха, так званий легіон «Нахтігаль». Тільки маленька блакитно-жовта стяжечка на ремені відрізняла їх від німецьких вояків. Митрополит Шептицький, якого вони відвідали, вислухавши о. Гриньоха, якого знав як свого вихованця й кандидата на професора теології, благословив вояків і дав благословення також і для майбутнього українського уряду…
В палаті митрополита поселився знаний у Львові професор історії східної Європи університету в Кенігсберзі, галицький німець, колишній сотник Галицької армії — в той час гавптман у відділі вйськової контррозвідки — д-р Ганс Кох. Разом із Кохом гостем митрополичої палати був його співробітник д-р Р. Фель, знавець польських і українських справ, якого ми тоді не знали…
Около полудня прибули до Львова вже також перші представники ОУН в цивільному убранні: Ярослав Стецько, Євген Врецьона, Ярослав Старух і інші. Вони приїхали на автах вермахту та, зв’язавшися із своїми людьми в місті, скликали на вечір громадські збори до будинку товариства «Просвіта» на Ринку…
Ті збори, які пізніше названо «Національними зборами», викликали різні коментарі. Учасники критикували їх невідповідну обстановку — невеликі, темні кімнати, в яких блимали свічки; непідготування зборів — запрошені не знали, що має бути предметом наради; незрозумілий тоді загаловий поспіх, нервовий настрій. Участь громадянства не була велика, бо людей скликано пізно, та й вечірня пора не сприяла, тому що дозволено було ходити тільки до дев’ятої години. Все ж таки було около сотні присутніх…
Та передовсім у всіх учасників зборів, з якими я зустрічався, ті збори викликали розчарування і занепокоєння. Від передового представника ОУН, який прийшов до Львова разом з німецьким військом, проголосив «державність» та подав до відома іменування себе «головою правління», громада чекала свого роду громадського звіту про те, що зробила організація для справи за час довгих двох років, коли край мусів мовчати, та як вона розуміє своє завдання. Люди хотіли хоч приблизно знати, що несуть Україні і організація, і німці, — яку конструктивну програму та який плян конструктивного домовлення має з німцями керівництво організації. Про ці справи на зборах не було мови. Дешева революційна агітка була змістом промови голови всіх дальших прибулих до Львова промовців з проводу ОУН…
… На закінчення промовив присутній весь час на зборах гавптман д-р Ганс Кох. Його промова прозвучала дисонансом. Формою — зокрема в порівнянні з блідою мовою Стецька — вона була гарна, та за змістом своїм — хоч мала моменти українсько-патріотичні і навіть нотки вроді: «Маєте тепер Україну!» — зробила дуже прикре враження. Кох привітав присутніх із визволенням та визвав «до праці й співпраці з німецькою армією». Більш неприємно вражала своїм повчальним тоном та частина промови, що особливо не гармонізувала із виступом Стецька. Кох говорив про те, «що війна не закінчена і з усякими політичними плянами треба чекати на вирішення фюрера».
Действительно, в планы фашистских оккупантов не входило создание даже марионеточного украинского государства. Поэтому, по меткому выражению Д. Мануильского, они «ударом фашистского сапога выбросили это правительство на помойку так, как фриц выбрасывает пустую банку из-под консервов после использования всего, что в ней было».
Впрочем, на этом собрании бандеровцы ухитрились «подставить» и своих покровителей, офицеров абвера. В справке КГБ УССР для ЦК КПУ (1965 год) «О связях украинских националистов с разведывательными органами буржуазных государств и подрывной деятельности против Советского Союза» говорится: «Жертвами провокации оказались сами хозяева — немцы, что видно из показаний бывшего начальника 2 отдела штаба оккупационных войск Украины Лазарека».
А Лазарек показал, что «бандеровцы тогда афишировали перед всем миром и распространяли по радио и в печати данные о том, что немцы «освободили» Украину от большевиков и передают административную власть «ее хозяевам — украинским националистам». Они ссылались на профессора Коха Ганса как на представителя немецкого государства, уполномоченного подписать декрет о создании бандеровского «правительства» СТЕЦКО, и распространяли этот декрет с подписью Коха. Впоследствии я от Коха узнал, что бандеровцы его спровоцировали. Он действительно был приглашен бандеровцами на заседание, но не знал, что там будет объявлено создание «правительства» СТЕЦКО. Ему там отвели почетное место, просили выступить еще до того, как объявили о создании «правительства», он выступил, заявил, что немцы создали свободную самостоятельную Украину и т. п. Когда объявили декрет о создании «правительства», он был возмущен, связался после заседания с Берлином и высказал свое возмущение случившимся. Еще больше он был возмущен, когда под декретом появилась его подпись. Он мне клялся, что подпись была поддельная. Из Берлина была послана специальная комиссия для проверки создавшегося положения и выяснения роли в этом Коха. Была проведена экспертиза по сличению почерка Коха с подписью на декрете, проверка подтвердила, что подпись была поддельная». Как авторами уже указывалось, эта «шутка» с поддельной подписью Ганса Коха и могла стать одной из причин, по которым Кох отказал Роману Шухевичу в переводе в Киев, предпочтя бандеровцам более предсказуемых мельниковцев.
В цитированной справке также объяснялись причины разгона «правительства» Стецько. «Известно, что между гестапо и немецкой военной разведкой «Абвером» еще накануне войны имелись разногласия в деле использования ОУН. Гестапо не могло простить Бандере того, что он перебежал на сторону «Абвера» и решился выступить против мельниковцев, состоявших на службе у гестапо. Однако главной причиной отстранения бандеровцев от политической деятельности явилось то обстоятельство, что они имели базу и влияние только лишь в западных областях Украины, а следовательно, не могли оказать существенной пользы в оккупации восточных областей Украины. Там более прочные позиции принадлежали украинским националистам ОУН-мельниковцев. Поэтому нет ничего удивительного, что «Абвер» не взял под свою защиту Бандеру, когда гестапо, защищая своих верных агентов-мельниковцев и спасая их от террора бандеровцев, выдворило Бандеру, Стецко и других главарей ОУН из Львова и Кракова в Берлин, где взяло их под домашний арест. Немцы не испытывали особой нужды в бандеровцах до 1943 года, т. е. до того момента, пока немецкие войска не докатились от Сталинграда до границ западных областей Украины».