Полонені Барсової ущелини

Ашот раптом пожвавішав.

— Ми їх розмочимо, а потім підсмажимо, — сказав він і тут же поклав обидва гриби в мокрий сніг, що зібрався на одній із западин у скелі.

— Справді! Треба намочити, хай набубнявіють, тоді стануть більшими, — погодився Гагік. — Але й очі в тебе наче збільшуються. Що трапилось, Ашот?

— Щось дуже важливе! — багатозначно відповів Ашот. — Асо зробив важливе відкриття. Пам'ятаєте, я казав, що ми погано знаємо природу? Ну от… А тепер наїмося досхочу горіхів!..

— Горіхів?

Накинувшись від великого голоду на горобину, всі так жадібно запихалися ягодами, що в першу хвилину тільки байдуже глянули на свого керівника.

Ашот засміявся.

— Я забув, що ви погані мисливці. Адже ці гриби наколола на сучок білка! Висушила, на зиму приберегла… Значить, вона живе десь тут поблизу. Треба знайти її склад.

— О, тепер зрозуміло! Але як це зробити?

— Треба вміло шукати. Бачите горіхове дерево? До нього всього двадцять кроків. Але під ним нема горіхів. Отже, білка зібрала їх і заховала. Запитаєте — де? Ясно: в дуплі самого дерева або десь поблизу. Ну, вставайте, обшукайте все навкруги, всі щілини.

Проте найстаранніші розшуки нічого не дали.

— Горе нам, якщо ми збираємось жити плодами праці нашої бідної білочки! — поскаржився Гагік. — Маленька, не більша за мій кулак! Хіба під силу їй прогодувати п’ять чоловік? Просто незручно… Якби ще коза, тоді інша справа!.. Ходімо краще візьмемо наше первісне знаряддя на плечі — воно нудиться без роботи — і почнемо оглядати печери. Може, й справді знайдемо кіз.

— Даремно, — безнадійно махнув рукою Ашот. — Ми ж ні разу не натрапили ка їхні сліди. Як тільки випав сніг, кози втекли звідси. Можливо, злякалися, що залишаться відрізаними од світу в ній ущелині…

Під час цієї розмови Асо, який рідко дослухався до суперечок друзів, помітив у кущах вільшанку і кинувся ловити її. Пташка перелітала з куща на кущ і злякано пищала, аж поки камінь з пращі не обірвав їй життя.

— У кущах багато вільшанок, не падайте духом! — радісно повідомив Асо, підходячи до товаришів із своєю здобиччю в руках.

— Ех, теж мені здобич… Мабуть, менша за перепілку, — зневажливо махнув рукою Ашот.

Асо зразу принишк, а Шушик докірливо глянула на Ашота. «Який він нетактовний! Коли б сам убив, то, напевно, хвалився б своїм полюванням», подумала дівчина.

— Сніг тане. Наш метод ловити куріпок уже не годиться. Зробити хіба сильце з кінського волосу?.. Але де його взяти? І зерна нема, щоб посипати на приманку… — похмуро сказав Ашот.

Всі мовчали, не звертаючи уваги на його слова. Кожен думав, який би вихід знайти з скрутного становища. А Саркіс сидів трохи нижче від інших, прихилившись до скелі, і грівся на сонці. В теплі хлопець почав дрімати, і йому снилися ті щасливі часи, коли батько пригощав приїжджаючих з району людей (наприклад, ревізорів). Чого тільки не було тоді на столі! І як він, Саркіс, комизився, коли його кликали їсти! Як мучив матір, відмовляючись від смачних страв, що їх вона зберігала для нього!.. «Невже я був тоді такий ситий? Ох, хоч би шматочок чорного хліба — того, що кидали тоді нашому собаці, курям».

Знесилівши від голоду, він не знав, що робити. Проте інстинкт самозахисту підказував, що треба рухатись, діяти… Ненароком, сунувши руку під камінь, на якому сидів Саркіс, намацав у сухому листі ямку. Звідти викотився горіх. Хлопець миттю затиснув його в руці і злодійкувато оглянувся — чи не бачив хто. Ні, товариші про щось захоплено розмовляють. Він підліз ближче до ямки і розширив отвір під каменем. Очі його заблищали — в ямці була ціла купа горіхів. Забувши про товаришів, про все на світі, Саркіс почав швидко напихати кишені горіхами. Потім узяв камінь і знову акуратно затулив хід, щоб білка не помітила крадіжки і не перенесла горіхи в інше місце.

Оглядаючись на всі боки, Саркіс пішов у кущі, що розрослися серед уламків скель.

— Куди ти, Саркіс? — крикнув Ашот.

— Хочу подивитись, чи нема там шипшини, — з незвичайною для нього люб’язністю відповів той.

— Може, і я піду, Ашот, пошукаю шипшини? — піднявся з місця Асо.

Ашот дозволив, і всі знову розбрелися шукати їжу. Декому вдалося знайти кілька пригорщ терну і дикого жостеру. Вони все сховали в кишені, щоб увечері розділити між товаришами.

А Саркіс, причаївшись у кущах за виступом скелі, похапцем їв смачні, жирні горіхи. І чим більше він їв, тим більше прокидалась у ньому жадібність. Одне тільки заважало йому: поблизу нишпорив у кущах Асо…

— Саркіс! — гукнув раптом Асо. — Я шипшину знайшов! Іди сюди, нарвемо!

Саркіс мовчав і тільки злився: перед ним сидів Бойнах, який, почувши голос свого хазяїна, міг виказати його. Але собака, здавалося, завмер з голоду і дивився Саркісові прямо в рот. «Чи не підведе, негідник? Добре, що розмовляти не вміє, але може гавкнути…» І чи то засоромившись голодного собаки, чи побоявшись, що Асо помітить їх, Саркіс ліг на скелю животом вниз і, охоплений якимсь тваринним інстинктом, квапливо лущив тоненьку шкаралупу горіхів.

Розділ п’ятнадцятий

Про те, як треба направити на людину дзеркало, щоб вона побачила своє обличчя

Минуло ще два дні, таких важких, що юні мандрівники втратили будь-яку надію. Цілими днями кружляли вони знесилені, з важкими палицями і камінням по скелях Барсової ущелини, заглядали у всі тріщини, але не могли знайти нічого, крім зморщених сухих ягід.

— Хлопці, їжте все, що трапиться, аби було м’якше від каменя, — підбадьорював товаришів Гагік. — Все буде гаразд!..

Але що ж «м’якше від каменя» можна знайти в Барсовій ущелині? Очерет, який росте поряд з вербами? Що зробиш? Куштували й очерет — з’їли його солодкувате коріння. Знайшли в землі і з’їли корінці різних рослин. Проте дуже скоро пожалкували. У Шушик почала паморочитись голова, потемніло в очах. Дівчина хиталася, мов п’яна.

— Ахчі, що ти з’їла? Чи, може, збожеволіла від страху?

Ашот, намагаючись повернути Шушик до нормального стану, трусив її за плечі.

— Ось наслідки твоїх вигадок! — вколов Ашота Саркіс. Він не шукав з товаришами коріння і не їв його, але — дивна справа! — стаз жвавіший і, здавалося, навіть здоровіший.

— Не каркай! — з досадою обірвав його Ашот.

Гагік знову спустився в балку і скоро повернувся з якимись корінцями.

— Не бійтесь, Шушик наїлась бангі [12] , — сказав він, показуючи принесене коріння.

12

Бангі — споріднена з дурманом рослина (вірм.).