Полонені Барсової ущелини

Цієї ночі Асо ліг спати останнім. Коли він, як завжди, став закладати вхід у печеру, то згадав про собаку. Куди це подівся Бойнах?

Взявши свою герлигу, хлопець вирішив пошукати його, але не встиг переступити поріг, як почув тихе скавчання. Стурбований Бойнах вбіг у печеру і припав до ніг хазяїна. Біля входу темною стіною піднімався чорний туман. Здавалося, що хтось сховався там і підстерігає собаку, щоб напасти на нього.

Так, так з усього було видно, що собака когось злякався. В його очах виднівся страх, пес тремтів усім тілом, підібгавши хвоста, як це роблять собаки, коли зустрічаються з сильнішим ворогом.

Асо погладив Бойнаха і прошепотів по-курдськи кілька заспокійливих слів. Але той не переставав тремтіти і намагався заховатися глибше в печеру. «Що могло трапитись? — нічого не розуміючи, подумав Асо. — Вовк?.. Але Бойнах ніколи б так не злякався вовка…»

Хлопець взяв палицю з залізним кінцем і вийшов з печери. Собака не пішов за ним. Асо кинув у кущі камінь, крикнув. Нічого… Навкруги стояла така тиша, ніби в Барсовій ущелині не було жодної живої істоти. «Невже те саме?» — подумав пастух, пригадавши про ті очі, що горіли в темряві. Глибоко замислившись, повернувся назад, заклав камінням вхід у печеру і, замість того щоб, як звичайно, пригасити полум’я, сильно роздув його. «Звірі бояться вогню», — подумав він, обнявши за кудлату шию свого чотириногого друга, який ще довго не переставав тремтіти.

Розділ двадцять третій

Про те, що навіть собака не любить грубощів

Починався п’ятнадцятий день полону в Барсовій ущелині, такий же непогожий, такий же зловісний, як і минулі дні.

Якби сонце не ховалось за хмари, то проміння його торкнулося б кіптявої стіни в печері і розбудило юних мандрівників. А вони, вийшовши з сховища, побачили б, що життєдайне світило пройшло вже половину свого шляху.

Але стомлені вчорашньою працею і переживаннями, мандрівники проспали б, мабуть, до вечора, коли б Гагік не почув крику Саркіса.

Швиденько розібравши каміння біля входу в печеру, хлопці стрімголов вибігли надвір.

— Зараз, зараз, почекай! — крикнув Ашот і, обернувшись до товаришів, запитав: — А що ми йому дамо?

— Еге ж, для того, щоб спуститися по вірьовці в провалля, треба бути, мабуть, ситим, — погодився Гагік.

Зібраних напередодні ягід лишилось мало.

— Шушик, ти віднеси Саркісові шипшину і постарайся підбадьорити його… — розпорядився Ашот. — Скажи, що ми приготували довгу вірьовку, тільки… Асо, чи не підстрелити нам кілька вільшанок?..

Шушик погодилася з Ашотом, але сказала:

— На полювання — не більше як півгодини… Не запізнюйтесь, жаль хлопця. А Гагік?

— Гагік збиратиме паливо для Саркіса… А втім, не варто — сьогодні ми його визволимо. Гагік, збирай паливо для нас.

Розподіливши обов'язки, Ашот взяв лук і стріли й разом з Асо подався на полювання. Нерішуче, боязко поплентався за хазяїном Бойнах.

Дорогою Асо розповів Ашоту і про бачені ним у темряві очі, і про дивну поведінку собаки. Ашот замислився.

— Ходімо знайдемо сліди, — запропонував він.

Але на південному кам’янистому схилі гори, де Асо побачив фосфоричне світло очей таємничого звіра, давно вже не було снігу, отже, й сліди зникли. Іти далі, на снігові схили, у хлопців не було ні часу, ні сили. «Вночі так горять очі тільки у кота, — думав Ашот. — О, та це, певно, був манул!..»

Манул — дикий середньоазіатський кіт, який іноді потрапляє в долину Араксу із Муганських степів. Одного разу, пригадав Ашот, зоологи попросили його батька здобути для них цю тварину. Арам вистежив її й довго переслідував. Досвідченого мисливця вразила сміливість цього кота: важко поранений, він кинувся на нього, намагаючись схопити за горло. Але влучний постріл обірвав йому життя. «Може, такий кіт був і тут?» — заспокоював себе Ашот.

— Ось тільки визволимо Саркіса, одразу ж і займемося твоїм звіром-невидимкою, — сказав він. — Ой, вільшанка!.. Почекай, стрілятиму я…

Асо спокійно подався в дубняк.

Проте Ашот випустив немало стріл, поки йому вдалося підбити першу пташку, та й ту підхопив розбійник Бойнах і стрімголов помчав у дубняк.

— Дай сюди, щоб ти здох! — закричав Ашот і побіг за собакою.

Кожному мисливцеві хочеться зараз же побачити свою здобич, як слід роздивитися її. Але звідки міг знати про це Бойнах?.. Він прислухався тільки до свого внутрішнього голосу: «Потрапила тобі в пащу здобич — неси хазяїнові!»

Ашота розсердила поведінка собаки. Він почав кидати в нього камінням і коли, задихаючись, підійшов до Асо, ударив ногою Бойнаха.

Пастух почервонів, на його смаглявому обличчі спалахнули ясні очі… Краще б його самого так безжалісно вдарив Ашот, а не голодного собаку!..

— Бери, — похмуро сказав Асо, простягнув Ашотові пташку і відвернувся до дерева, на якому поблискувала маленькими оченятами білка, що за нею хлопець ганявся недавно.

Пастух з такою силою натягнув тятиву, що лук зігнувся майже вдвоє, стріла вискочила і полетіла вгору, як куля… «Чи ти ба, і цей самолюбивий», — подумав Ашот, не зводячи очей з білки.

Б’ючись об гіллячки, білка полетіла вниз. Але хіба Бойнах дасть їй впасти на землю?.. Він підскочив і — гоп! — спіймав звірка на льоту.

— Дай! — грубо підступив до нього Ашот.

Але собака відступив, вороже подивився, загарчав і віддав білку Асо.

Ашот ще більше розсердився. Асо йому підкоряється, а цей собака не хоче!..

— Я примушу його віддавати вбиту дичину мені! — кинув він різко.

— Спробуй, — спокійно посміхаючись, мовив Асо.

— Скажи йому, щоб ішов за мною і шукав для мене дичину. Бо інакше… Побачиш, я знайду спосіб навчити його!.. Чи, може, він не вміє шукати?..

У куточках рота Асо спалахнула усмішка і зразу зникла.

— Уміє… Трохи вміє. Батько вчив. — І, звернувшись до собаки, він наказав: — Бойнах, марш за ним!..

Той зрозумів хазяїна і нехотя пішов за Ашотом. В очах собаки виразно світилася незабута образа.

Проходячи вздовж підніжжя скель, Ашот гукнув:

— Бойнах, шукай!..

Собака ліниво пішов обшукувати тріщини й кущі. Зненацька він зупинився біля каменя, що скидався на лежачого бика.

Поклавши палець на натягнуту тятиву лука, Ашот обережно підійшов.

Бойнах стояв, піднявши праву передню лапу. Він не був мисливським собакою, але коли до чогось пильно прислухався, завжди завмирав у цій напруженій позі — так, як це роблять лисиці. Здавалося, що він закам’янів. Настороженість собаки свідчила про те, що під каменем ховається якась дичина. «Заєць, мабуть, спить… Приятель того зайця… Добре було б спіймати його!» — майнула в Ашота думка.

І зовсім несподівано йому привиділось біленьке личко Шушик у вінку шовковистих, блискучих кіс, лагідні голубі очі…