Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Затамувавши подих, Ашот обережно підійшов до каменя й націлився. Нічого! Нахилившись, він заглянув під камінь — пусто… Раптом великий чорний жук вилетів з якоїсь тріщини… І тільки він вилетів, як Бойнах, ніби виконавши свою повинність, опустив лапу. Щось схоже на задоволення майнуло в очах собаки.
— Для цього ти мене сюди привів?.. Щоб ти здох! — розізлився Ашот і схопив камінь.
Але Бойнах уже тікав, весело скиглячи, ніби радів з того, що так пожартував з хлопцем.
Ззаду хтось стримано засміявся. Ашот оглянувся: Асо. «Бачиш, собака і той не любить грубощів», — наче промовив
Ашот зніяковіло опустив голову і почав підніматися на Диявольську стежку.
Гагік і Шушик уже були там. Вони принесли вірьовку і з нетерпінням чекали своїх мисливців.
— Оце чудове полювання! — вигукнув Гагік, ідучи назустріч товаришам. — Шкіру білочки ми подаруємо Шушик — хай накине на плечі й піде в клуб на бал. М’ясо повісимо в кутку печери. До весни будемо розкошувати. А це?.. Що це за птах у вас? Дика індичка?
Ашот не реагував на жарт, він і сам не відчував радості людини, яка повертається з вдалого полювання. Зате цю радість вперше відчув юний пастух. Побачивши в руках Шушик звірка, він подумав: «Чи взнає вона, що це я, Асо, вбіив білку?..» Але звідки їй знати? Адже сам Асо не скаже, не дозволить собі принизити товариша… Та ще й при дівчині…
Шушик стрибала, пригортаючи до щік білку, і Ашот, побачивши це, став понурішим: «Коли б убив цю білку я, вона не була б така рада», — гірко подумав хлопець. Ріого настрій страшенно зіпсувався. І непокірний погляд пастуха, і дивне поводження собаки — все це так несподівано!..
Розділ двадцять четвертий
Про те, як Ашот досягнув того, чого так прагнув
Ставши на краю провалля, Гагік на око хотів визначити, чи вистачить вірьовки.
— Ей, хлопче, літаєш без парашута, а нам — клопіт! — вигукнув він до Саркіса.
А той сидів у своїй тісній западині, худий, блідий, змучений переживаннями, і тупо дивився перед собою. Добре, що ялинка своїм кучерявим заплутаним гіллям закривала від нього провалля, а то в Саркіса серце розірвалося б від страху або він, мабуть, скотився б у прірву з переляку.
Почувши голоси товаришів, Саркіс почав свої звичайні примовляння:
— Дорогі мої, я так вас прошу, витягніть мене звідси!..
Хлопці не відповіли.
— Врятуй мене, Ашот-джан, може, і я тобі коли-небудь стану в пригоді! — благав Саркіс.
Ашот зневажливо посміхнувся:
— Лихо моїй голові, якщо ти мені згодишся!
Шушик докірливо похитувала головою. Погляд її, здавалось, говорив: «Недобре, Ашот, не треба бути таким злим».
— Чого ти на мене так дивишся? Вперше побачила?.. — розсердився Ашот, перехопивши її погляд. Хлопцеві здалося, що сьогодні всі настроєні проти нього, навіть Бойнах.
— Витягніть мене звідси, мої дорогі! — знову почувся плаксивий голос Саркіса.
— Як витягнути? Нема чим…
— Справді? — стурбувалась Шушик. — Хіба не можна канатом?
Перелякані очі дівчини були спрямовані на Ашота.
— Може, така можливість і є, та не тут вона, пішла до прихованих горіхів! — сказав він різко.
— Який
ти безсердечний! Товариш гине, а ти горіхи згадуєш… Соромно!..— Не горіхи, а душу його пригадую. Хай хоч тепер зрозуміє, що без товаришів, без колективу він ніщо.
Ашот відчув, що лють закипає в ньому знову, хвилями підкочується до серця. «Всі сьогодні вчать мене! — сердито подумав він. — Шкурник цей Саркіс! Дивись, яким став солоденьким. Аби шкуру свою врятувати!»
— Саркіс, ти завжди кажеш, що кожна людина сама для себе. Ну, й живи собі, що ж ти від нас хочеш?
— Неправильно я казав, Ашот-джан. Врятуй мене!.. — благав Саркіс.
Кругле обличчя Ашота розпливлося в широкій посмішці. «Що, пом’якшав?..» — здавалось, говорила ця посмішка. Нарешті, після довгої, впертої боротьби він досягнув того, що Саркіс покаявся. Хлопець відчув, як йому легше стає на серці.
— Повірити йому? — звернувся він до товаришів.
— Що зробиш, треба повірити. Коли б і не вірили, все одно витягти мусимо, — висловив свою думку Гагік.
— Асо, віднеси наверх і кинь йому канат, хай кінець прив’яже до ялинки, — запропонував Ашот, не дивлячись на пастуха, що стояв у повній готовності, з прикладеною до правої скроні рукою. Асо розумів, що хвилює їх ватажка, і в думках говорив собі: «Нічого, й ти пом’якшаєш, куро, ще й як пом’якшаєш!..»
Минуло майже півгодини, поки Саркіс дістав канат і прив’язав його до стовбура ялинки. Другий кінець каната він спустив униз в провалля.
— Еге! Зовсім, як хвіст у верблюда! — розчаровано сказав Гагік. — Короткий!..
— Саркіс, прив’яжи до каната свою «лопату»! — порадив Ашот.
Той слухняно зробив і це. Але кінець «лопати», прив’язаної до каната, теліпався приблизно на висоті десяти метрів від землі. Що робити? На карагачах обдерли вже всю кору.
— Вихід один, — накидати під канат снігу, хай стрибає, — спало на думку Ашотові.
— Він уже навчився літати без парашута. Що ж, хай ще раз полетить, — зауважив Гагік. — Давайте згрібати сніг!
— А ви випробували цей канат? — боязко запитав Саркіс.
— Що тут пробувати! Ти схуд, став такий, як курка, — заспокоював його Гагік. — Не бійся, не обірветься.
— Ні, Гагік, треба перевірити, життя людини — не жарт! Саркіс, відпусти вірьовку вниз, — втрутилася Шушик.
Незграбний, кривий, вузлуватий канат, що справляв враження такого міцного, насправді виявився нікудишнім. Хлопці прив’язали його до гілок одного з дерев, і хто б на ньому не повис, обов’язково падав… Канат рвався.
— Добре визволили б мій Паруйрового синочка! — невесело засміявся Гагік. — Це була б справжня «братерська» допомога.
— Бо взимку кора в карагача сохне, — виправдовувався Ашот. — А спробував би їй навесні сплести вірьовку з такої кори, то й бичок не обірвався б. Ну що ж, треба придумати щось інше… Шушик, у нас ще є шишки?.. Тоді дай їх Саркісу, хай їсть, а ми поки що подумаємо. Тільки без діла сидіти не можна. Давайте працювати поки що на стежці і тим часом щось вирішимо.
Скоро група Ашота знову була на Диявольській стежці. Робота відновилася.
Побачивши кучугуру снігу, яка звалилася з гори, Саркіс подумав, що товариші про нього забули.