Полонені Барсової ущелини

— Дуже болить?.. — лагідно питала Шушик дорогою.

Саркіс посміхнувся. Болить, звичайно, але хіба є для людини кращі ліки, ніж співчуття товариша?..

Розділ сьомий

Про те, як, не спитавши, чи є в Барсовій ущелині лікар, прийшла хвороба

Дивним керівником виявився Асо — нікому ніяких наказів! Побачивши, наприклад, що Шушик зблідла і ледве стоїть на ногах, він мовчки пішов під старий горіх і приніс стільки сухого листя, що дівчина майже вся потонула в ньому.

— Нам ще багато такого листя треба, — сказав він ніби до самого себе і, глянувши на сонце, почухав потилицю. — Чи встигнемо нанести?

— Нащо? — запитав Гагік, який з цікавістю стежив за вчинками пастуха.

— Нащо? Вхід треба менший зробити, інакше хворі не витримають.

— У нас один хворий.

— Ні, Шушик теж захворіла, — тихо й сумно сказав Асо. — Глини в нас нема, то я хочу стіни прокладати листям. Це не міцно, але щілини й вхід заткнемо. Тепліше буде.

Хоч новий керівник нікому не давав доручень, проте коли він, зав’язавши рукава в сорочці, зробив з неї щось на зразок мішка і пішов до старого горіха по листя, Ашот і Гагік рушили слідом за ним.

Незабаром хлопці заготовили «будівельний матеріал» і почали споруджувати стіни. Вони укладали на порозі печери плоске каміння в ряд, шириною з півметра, прокладали листям, а зверху клали другий ряд каміння.

Коли стіна була висотою з метр, Асо приміряв до неї два паралельні дрючки і, витираючи піт, сказав, ні до кого не звертаючись:

— А тепер треба почати таку ж стіну з другого боку. Між стінами залишиться вузький прохід. Оце й будуть наші двері…

Під скелею, біля печери, було багато каміння, і робота посувалася швидко. Ашот працював мовчки, зосереджено. Гагік скоса поглядав на нього й посміхався. «Дуже ображений!..» — думав він. Але те, що Ашот був «дуже ображений», допомагало справі. Цілком віддавшись роботі, він тягав і складав таке каміння, яке Гагік навряд чи зрушив би з місця…

Коли обидві стіни досягли висоти метра, Асо знову взяв два дрючки й поклав їх зверху, як перекладки, — одну біля одної. Тепер його намір зрозуміли й інші: залишилось укласти каміння ще зверху на перекладках, і двері будуть такі, що в них, нагнувшись, зможе пройти людина.

Гагік щиро радів, дивлячись, як посувається робота, але разом з тим шкодував, що поруч з ним нема нікого, кому б можна було нишком підморгнути: «Бачив, мовляв, яким діловим виявився мій кандидат?»

Стіну хлопці добудували пізно, при світлі вогнища. Вона була не дуже міцна, але товста і не пропускала вітру.

Після того як усі влаштувалися на новому місці, Асо покликав Бойнаха і разом з ним рушив у дубняк.

— Куди, Асо?.. — крикнув йому Гагік.

— По дрова…

— Оце керівник! Нічого не скаже!.. Про те, що тобі треба робити, догадуйся сам…

І Ашот з Гагіком вирішили теж піти. Але хлопці попрямували не в дубняк, а до злополучної печери, з якої їх нещодавно викинув потік. Тут вони знайшли трохи палива, винесеного водою в чагарник.

Коли Ашот і Гагік повернулися назад, Шушик уже спала, а Асо біля вогнища колупався дерев’яним шилом у своєму рваному черевику.

Сон Шушик був неспокійний, щоки її палали: у дівчини був сильний жар. Хвора прокинулась і попросила пити. Але чим її напоїш?

— Добре було б дати чаю… — похмуро сказав Ашот.

— А посуд?..

— Посуд виготовити можна, — підвів голову Саркіс. — Ми ж вивчали в школі про первісних людей, як вони виліплювали…

— З глини?.. А де ж у цих скелях глина? — сердився Ашот.

— А це хіба не глина? — ледве підвівшись, показав Саркіс на рудий камінь, що лежав біля вогнища.

Товариші мало зрозуміли його, і хлопець, соромлячись, ніяково, навіть похмуро почав пояснювати. Він вперше за цей час пропонував щось своє, намагався допомогти колективу.

— Хіба не видно, що ці руді скелі вапнякові? Вапняк утворюється в морі. Тут теж колись було море, отже, повинна бути й глина. Її наносили гірські потоки, і під вагою води та землі вона скам’яніла…

Товариші уважно слухали Саркіса. Ашот підвівся й підійшов до стіни.

— Так, це вапняк, — ствердив він, оглянувши камінь. — Але ж нам потрібна глина…

— А якщо його покласти в воду, розкисне? — чи то жартома, чи серйозно запитав Гагік.

— Розкисне, — трохи пожвавішав Саркіс і, щоб не викликати глузувань, додав: — Протягом століть, звичайно, розкисне… Тут, у горах, у вологих місцях може бути таке ж каміння, але вже перетворене мільйони років тому в глину. — І Саркіс знесилено відкинувся на сухе листя.

— Ого! — вдарив себе по лобі Гагік. — Ця диявольська вода протягом століть витікала з печери!.. Ходімо, хлопці, там під очеретом, мабуть, е глина!..

Хлопці взяли головешку з вогню і в супроводі Бойнаха пішли до верб. У темряві вони виривали з корінням очерет, задубілими пальцями розминали вологу землю, але це була не глина, а тільки перегній від рослин, що накопичився тут за кілька століть.

Асо розпалив вогнище й продовжував копати за кілька кроків від очерету, там потік вирив яму з невеликим схилом. При світлі вогнища Асо помітив на цьому схилі руду смугу. Він копнув її пальцем: глина!..

— Асо. що ти там робиш? — спитав його згори Гагік.

— Що я можу робити! Глину копаю.

— Глину?.. От кумедія!.. Чого ж ти мовчиш?

— А що тут казати? Копаю, та й усе..

Ашот з Гагіком збігли вниз до Асо.

— Тепер у нас буде всякий посуд! Таку гончарню влаштую, що… Ей, хлопче, ти хоч би з курки брав приклад: знесе яйце й кудкудаче на весь світ. А ти?.. Знайшов таку важливу річ і мовчиш! — торохтів Гагік, дивуючись скромності пастуха.

Чим глибше хлопці копали, тим вологішою ставала глина, а на глибині півметра вона була вже готова до виробництва.

— Джан! — зрадів Гагік. — Будем рити далі, то й воду знайдемо!

— Ні, це всмокталась та вода, що недавно вибігла з печери, — зауважив Ашот.

Взявши по великому вальку глини, хлопці повернулись «додому». Дорогою Гагік нарізав тонких гілок з верби і урочисто спитав Асо:

— Ти можеш сплести кошика?

— Не доводилось, — признався пастух.

— Тоді ви з Ашотом готуйте глину, а решта — моя справа, — сказав він, випинаючи груди.

В печері Ашот і Асо заходилися місити глину, а Гагік взявся за своє «ремесло», як звичайно, вихваляючись:

— Нарешті довелося вам звернутися до мене. Давайте сюди гілки…

Розділ восьмий

Про те, що людина, навчившись якого-небудь ремесла, не пропаде

Взявши гілки, Гагік засунув їх кінцями у землю й почав плести круглого кошика. Пальці його працювали швидко і вміло, видно було, що це для нього звичне діло. Справді, Гагікові часто доводилось дома плести великі верейки, в яких він носив солом’яну січку для корови, і маленькі кошики, в які він, батько та мати кожної осені збирали фрукти й овочі.