Полонені Барсової ущелини

— Якщо ведмідь випив стільки молодого вина, він сп’янів…

З сокирою в одній руці, з головешкою в другій, Ашот рушив по слідах ведмедя. Асо і Гагік не відставали від нього.

Вийшовши з «коридора», звір повернув праворуч і попрямував у скелі. В одному місці серед кущів він, очевидно, валявся, як іноді валяються на вулиці п’яні люди. А за кілька кроків звідси знову лежав, але вже на снігу. Ашот мовчки показував товаришам на сліди і постукував себе пальцем по лобі: «У ведмедя тут не все гаразд».

І в хлопця виникла смілива думка — знайти звіра в лігві і вбити, вдаривши обухом по голові!.. Оце діло! Толі вже їм ні зима, ні сніг не будуть страшні — живи собі спокійно до весни!

Ця думка так захопила Ашота, здалася йому такою реальною, що його страх почав потроху переростати у відвагу. І як тільки десь чувся шелест, Ашот зараз же насторожувався — не від страху, а від бажання знищити ворога…

Хлопці піднялися на верхній схил гори. Тут сліди ведмедя перевалили через пасмо і вели кудись до хребтів, що закривали ущелину зі сходу.

— Втік з ущелини! — вирішив Ашот. — Хіба він залишиться тут, відчуваючи людину?

Ашот справді був певен, що ведмідь зник зовсім, і відмовився переслідувати його. Ні з чим повернулися хлопці в печену, але на всякий випадок вирішили вжити деяких запобіжних заходів. Швиденько спорудили в коридорі дві високі барикади з каміння. Проте, закінчивши роботу, зрозуміли, що для ведмедя такі барикади не можуть бути перешкодою. Тоді хлопці надумали поставити «сторожів» перед кожною барикадою. Напхали сорочки травою, в розчепірені рукави встромили палиці, на голови опудалам наділи ковпак Асо і шапку Саркіса. Здалеку справді могло здатися, що два чоловіки — один у курдському ковпаку, другий у суконній шапці — пильно оглядають усе навколо.

Темний вечір спустився над ущелиною. Сумні й стомлені сиділи хлопці: скільки каміння їм довелося переносити! Тільки Саркіс не брав участі в цій важкій роботі. Він то лежав біля вогнища і тихо стогнав, то схоплювався і диким поглядом озирався навколо себе. Що з ним сталося?

Розділ четвертий

Про те, чому самітник повинен був протоптати своїми «святими» ногами ще одну стежку

Крізь щілини ветхих дверей пробивалося світло. Починався тридцять восьмий день полону наших героїв. Вони прокинулись і сумно подивились на згасле вогнище.

Як добре було вчора! В кутку печери ще зберігалась купка «курочок» Гагіка, їв глиняному глечику бродив пахучий виноградний сік, наче ждав, що його скоро покуштують.

Усього цього сьогодні не стало. Не було і грон барвистого, як райдуга, винограду. Якась безжальна істота позбавила мандрівників усього того, що було зібрано на зиму. Куди тепер іти? Що шукати? Хлопцям здавалося, що в Барсовій ущелині вже ніякої їжі не знайдеш. І вони сиділи похнюпившись. Не хотілося нічого робити, навіть розпалювати вогнище. В одному кутку лежала глина, принесена для спорудження печі, їв другому — лоза для кошиків. А перед ними знову стояв голод, знову треба було думати про їжу.

— Ходім пошукаємо «курочок», що тоді повтікали, — запропонував Гагік.

— Можна спробувати, — погодився Ашот. — Далеко полетіти вони не могли. Сховалися де-небудь поблизу.

— А ведмідь? А барс? — запитала Шушик.

— Ведмідь покинув ущелину, і барса давно не видно. Мабуть, він теж зник, — зовні спокійно відповів Ашот і, вставши, розібрав кам’яну барикаду біля дверей.

Він обережно висунув з печери голову. День був ясний, холодний. На вершинах барикад стояли пильні «сторожі». Ашот подивився на них і гірко посміхнувся. Потім разом з Асо вийшов з печери. Як досвідчені мисливці, хлопці навшпиньках обійшли все навкруги і, не помітивши ніяких слідів, нічого підозрілого, повернулися, щоб заспокоїти товаришів.

— Здається, все гаразд, — впевнено-сказав Ашот. — Дим вогнища всіх звірів налякав. І вони повтікали… Ходім!..

— А мені дайте спокій, — раптом спалахнув Саркіс. — Годі!..

Він сів. У напівтемряві очі хлопця неприродно блищали, а велика голова погойдувалась на тонкій шиї.

— Що з тобою? — здивовано запитав Ашот.

— Нічого… Дай спокійно вмерти! — І Саркіс з такою рішучістю витягнувся на своєму ложі, що ніякі вмовляння не змусили б його підвестися.

Гагік постукав себе пальцем по лобі, мовляв, чи не з глузду з’їхав?

Ашот здивовано знизав плечима. Несподівана зміна в поведінці Саркіса примусила його серйозно замислитись: чи знову показує свій характер, чи тут щось інше?.. Він встав, збираючись вийти.

— Ходімо!

Всі підвелися, тільки Саркіс не зрушив з місця.

— Дайте мені спокій! — закричав він знову, хоч його ніхто не чіпав.

Біля виходу Ашот дзвінким голосом сказав товаришам:

— Не бійтесь, не пропадемо…

— В природі взагалі нічого не пропадає, — філософськи відгукнувся Гагік, хоч голос його був сумний. — Щонайбільше — станемо поживою для звірів… Не пропадемо, звичайно, тільки видозмінимося, перетворимось на щось інше…

— Не бійтесь, — заспокоював товаришів Ашот. — Якщо будемо сидіти на місці й хникати — звичайно, станемо поживою для звірів. А треба діяти, рискувати, і виживемо…

Саркіс роздратовано кривився і люто розгрібав гілля, на якому лежав. Потім перевернувся на живіт, почав дряпати нігтями землю й лизати її.

— Солі! Краплю солі!.. — жалібно застогнав він і рвучко перевернувся на спину.

Солі?! Так ось у чому справа! Сіль була їх мрією. За дрібок солі вони віддали б, здається, життя. Навіть слово «сіль» викликало такі сильні рефлекси, що в них текла слина і судорожно стискалися нутрощі. Сіль! І як вони не розуміли, що це найдорожче в світі, що це — саме життя!..

— Потерпи, Саркіс, і сіль знайдемо, — намагався заспокоїти хлопця Ашот, хоча й сам не вірив своїм словам.

— «Потерпи»! Досить мені твої проповіді слухати! Набридло! Ти в усьому винен! — і, підвівшись трохи, Саркіс втупився в Ашота своїм палаючим поглядом. — Убив ти нас, убив!.. — Він упав на свою постіль і забився в конвульсіях.

Ашот понурив голову. Адже й справді він був причиною цих нещасть. Але він знайде, мусить знайти порятунок для своїх товаришів.

Та настрій Саркіса передався й іншим. Усі стали задуманими, роздратованими. У Шушик розболілася голова. Її почало нудити. Чого б це? Ашот не знав, як почуває себе людина, коли в її організмі не вистачає солі, але пам’ятав, що батько, йдучи на полювання, завжди насипав у баклажку з водою солі. «Сіль не дає людині ослабнути», — говорив він.

Отже, нестерпна кволість була, звичайно, і наслідком нестачі солі, її запас в організмі вичерпався. «Від цього, мабуть, людина й померти може», — подумав Ашот, а вголос сказав:

— А хіба ви не знаєте, — в усьому, що ми їмо, є сіль? І в шипшині, і в корінні.

Він намагався підтримати товаришів, але відчував, що нова непередбачена небезпека дуже велика і що їй не можна протиставити ні відвагу, ні терпіння.

Так, вони пережили багато, але нестача солі — чи не найбільше з нездоланних нещасть. Організм не зможе з цим миритися, що особливо ясно на прикладі з Саркісом. І проблема солі в важких умовах їхнього життя була дуже гостра.