Полонені Барсової ущелини
Шрифт:
Як бути? Сіль — не ягоди, її не знайдеш у кущах.
Сіль!.. Все, що досі турбувало юних мандрівників, — барс, ведмідь, їжа, — все відійшло на задній план.
— Хлопці! — вигукнув Гагік, вдаривши себе по голові, в моєму черепку народилась блискуча думка. — Чи думали ви про те, де брав сіль пустельник?
— Де?..
— В соляних копальнях.
Саркіс підскочив на своєму місці:
— Де ці копальні?.. — гукнув він не своїм голосом і затремтів.
— Де?.. Під скелями. Самі подумайте: де могли виникнути наші вапнякові скелі? Під морем! Де утворюється сіль? Теж у морі. Чи бачили ви соляні копальні,
— Ну, припустімо, що в ущелині є сіль, — сказала Шушик. — А як ми її знайдемо?
— А як знайшов її пустельник? Треба шукати! І до того ж, що він пив по-вашому?
— Топив сніг і пив, — сказала Шушик.
— А влітку?.. Очевидно, десь находив воду. Ходімо знайдемо її й ми. В тутешній воді повинні бути солі, особливо вапнякові.
Справді, якщо тут жила людина, то десь, в якомусь куточку ущелини має бути й вода!
— Ще одна блискуча думка! — приклавши палець до лоба, сказав Гагік. — Можна сказати, що воду ми вже знайшли. Ви спитаєте — як? Дуже просто. Коли в ущелині є струмок, то до нього обов’язково має бути стежка…
— Золота думка! — вигукнув Ашот і поплескав Гагіка по спині. — Не голова в тебе на плечах, а цілий карас розуму. Справді, якщо пустельник прожив тут десять років і щодня ходив по воду, то він пройшов стежкою принаймні три тисячі разів. Стільки ж разів повертався назад. Ясно, що від порога печери до струмка повинна бути стежка!
Не довго думаючи, хлопці взяли списи й головешки і подалися шукати воду. Коли пройшли через Південну барикаду, — так вони назвали купу каміння біля входу в печеру, — Ашот зупинився і почав пильно оглядати стежку, що вела до виноградника. Хлопець помітив: від неї відгалужується і відходить праворуч, кудись униз, ще одна ледве помітна стежечка.
— Дивись, Гагік! Це й є та стежка до джерела, про яку ти говорив, — сказав Ашот і ступив на неї. Асо і Гагік попрямували слідом за ним.
Стежка спускалася вниз і вела до скелі, що закривала Барсову ущелину з заходу. Ця руда скеля утворила тут коліно, яке весь час ховало від наших хлопців той таємничий куток ущелини, до якого колись щодня ходив пустельник. І коли вони з острахом, — зліва від стежки чорніло провалля, куди збігав загадковий потік, — обійшли виступ скелі, попереду відкрився досі невідомий яр. На дні його блищала стрічка води.
— Джерело! Джерело! — вигукнув Гагік і побіг уперед. За ним кинулись Ашот і Асо.
Проте якимсь дивним було це джерело. Воно витікало з печери і тут же зникало в тріщині скелі. Вода вливалась у величезну криву «ванну», краї якої обросли жовтувато-білими, схожими на крижані бурульками.
— Сіль! — закричав Ашот.
Троє товаришів припали до джерела і почали жадібно лизати жорсткі краї «ванни». Вони набирали повні пригорщі води і не могли напитися.
— Досить! — нарешті відірвався од джерела Ашот.
Асо неохоче підвівся, облизуючи солоні губи.
— Гагік, ти забуваєш про нашу умову, — сказав Ашот. — Забуваєш про дисципліну!.. Досить. Встань!
Ашот побоювався, що велика кількість солі може погубити товаришів, які давно вже її не вживали.
Хлопці одійшли від джерела і сіли на камінні. Кожним нервом, кожною клітиною
свого організму вони відчували оздоровчу дію життєдайної речовини — солі.— Ну, а тепер треба подбати про Шушик і Саркіса, — мовив Ашот.
— Я віднесу, — висловив бажання Асо і підвівся.
Гагіку хотілося самому віднести сіль, але, згадавши про ведмедя, він нічого не сказав. В душі хлопця почалася боротьба. Дорікаючи собі за слабовілля, він рішуче підвівся з місця, відламав велику соляну бурульку і рушив до печери.
Ашот і Асо переглянулись.
— Ти багато взяв, викинь половину! — спинив його Ашот.
Гагік мовчки послухався. Він чув, що людям, які довго голодували, не дають зразу багато їсти. Так само, мабуть, і з сіллю. А чи не зустріне він ведмедя? Хто знає, що п’яному може збрести на думку.
Хлопець мимоволі обернувся. Товаришів не видно. Страшно! Але це добре, що їх нема, — не побачать, як він боїться. Хто боїться? Хіба він боїться? Ні! Він же не Саркіс. Ні, він такий, як Ашот і Асо…
Так, сам себе підбадьорюючи, Гагік обережно йшов уперед, крадькома пробираючись за кущами.
І раптом хлопець зупинився, почувши якийсь шелест. Серце закалатало. Він ступив ще кілька кроків уперед і знову зупинився. «Це вільшанка», — поклавши руку на серце, спробував заспокоїтись Гагік. Але ноги не слухались. Незадоволений собою, хлопець ледве примусив себе йти далі і помаленьку добрів до сходів печери. Тут він обернувся, погрозив неіснуючому звірові кулаком і твердою ходою піднявся нагору.
Серце Гагіка було сповнене радості. Сьогодні він сам, — один як палець, — блукав по місцях, де «кишать ведмеді і барси». Коли почує мати, не повірить, не повірять і товариші в селі. Як шкода, що їх не було тут!..
— Саркіс, тримайся, я тобі сіль приніс! — ще з порога закричав Гагік.
— Сіль!.. Сіль!.. — одночасно пролунали два голоси.
І не встиг Гагік розповісти про свою небезпечну подорож, як шматок солі був уже в руках Шушик… Сидячи біля вогню, дівчина лизала його, обсмоктувала, ламала зубами. А Саркіс, ухопивши свій шматок, підстрибував і викрикував божевільним голосом:
— Сіль, сіль, сіль!..
Розділ п’ятий
Про те, ще розповіли сліди великих і малих копит
Коли Гагік пішов, Ашот і Асо ще довго сиділи біля джерела, відчуваючи, як поступово заспокоюються їх збуджені нерви. Тепер вони знову згадали про їжу. Сіль і вода є! А що ж їсти?
Хлопців знову почав охоплювати розпач. Але як часто непередбачений випадок підливає масла в згасаючий світильник надій!
Так було і з нашими героями. На вершині скелі Асо випадково помітив якісь кущі з червоними ягодами. Він не сказав про них Ашоту. «Хай собі відпочине хлопець у цьому теплому куточку, а я піду й принесу», — вирішив пастух і подався до кущів. І раптом еін кинувся вниз.
— Що трапилось? — здивувався Ашот.
Замість відповіді Асо показав товаришеві пучок якогось темного волосся.
— Вовна? Ну й що ж?
— А те, що я знайшов цю вовну нагорі. Це — темна, а ось біла.
Ашот байдуже знизав плечима, але потім, щось зміркувавши, жваво запитав: