Полонені Барсової ущелини

Нарешті звір наситився, ліниво підвівся і, облизуючи вуса, рушив до печер, в одній з яких, очевидно, збирався подрімати.

Вражені хлопці закам’яніли за кущем, боячись поворухнутися.

День був теплий. Швидко танув сніг, котрий уже раз оголюючи південні схили. Хлопці лежали на розігрітому щебені і, коли б не пережитий щойно жах, могли б і задрімати.

Не менше хвилювала їх і здобич барса, що лежала зовсім недалеко. Ось тобі й щастя! Вони вийшли полювати кіз без будь-якої надії знайти їх, і раптом — перед ними величезний козел!

Нарешті Гагік прошепотів на вухо Асо:

— Ану, підведи голову, подивись: козел на місці чи барс забрав його? Підводься, не бійся, я ж з тобою!..

Асо підвівся на коліна і виглянув з-за кущів.

— На місці… Ой Ашот, прилетів орел, хоче з’їсти… Кш… кш!..

Асо жбурнув камінь, і орел неохоче полетів геть.

— Чи не піти нам по залишки козла? — хоробрився Гагік.

Мертвий козел, що лежав так близько, не давав хлопцям спокою. Але Ашот побоювався, що повернеться барс, і тому вагався.

— Барс має такі повадки, як і вовк?.. — запитав Асо. — Вовк, коли наїсться, лягає де-небудь і спить до вечора…

Ашот мовчав. Хлопець і так вважав, що він — причина багатьох нещасть, і боявся нового лиха.

Поступово мандрівники сміливішали й почали говорити голосніше.

— Як собі хочеш, Ашот, а козла ми повинні взяти зараз, — заявив Гагік. — Ідіть і принесіть, поки орли не розтягли, а все інше я беру на себе.

Довго вагалися хлопці, та, нарешті, голод переміг. Перед тим як спуститися вниз. Ашот вирішив вивести Гагіка з незручного становища. Він знав, що хлопцеві, як би він не боявся, самолюбство не дозволить відстати від товаришів.

— Ти, Гагік, іди в печеру, — пошепки сказав він. — Розпаліть там вогонь, поки ми повернемось.

— А як же без мене? — заклопотано спитав Гагік. — А що коли барс повернеться?

— Якось без тебе вправимось, — посміхнувся Ашот.

І Гагік не міг не послухати свого керівника. Він покликав Шушик і Саркіса.

— Ех, ви! Через вас я не можу піти випотрошити барса… Ну, ходімо готувати шампури.

Шушик тихенько засміялася. Ну й Гагік!

З палаючими головешками в руках Ашот і Асо одразу попрямували до виступу, на якому виднілися роги роздертого козла. Звір, як і інші хижаки, з’їв печінку, серце й стегна своєї жертви, а решту залишив на вечерю.

Асо схопив був козла за роги й потяг тушу тварини вниз, але Ашот спинив його.

— Не можна! Барс прийде за нами по сліду, — шепнув він.

Хлопець сокирою відрубав об’їдені хижаком частини і відкинув, а решту — голову, груди й лопатки — взяв собі на плечі. Потім він подав Асо знак, щоб той замітав сліди вогнем і димом.

Вони йшли, час від часу оглядаючись назад. У кожного завмирало серце: чи не повернувся барс? І разом з тим обоє були щасливі: адже вони несли додому половину туші козла. Ашот навіть зігнувся під вагою своєї ноші. Асо старанно замітав сліди. В руках у нього палахкотіла головешка. І це виявилося зовсім не зайвим. Небезпека прийшла, хоч і не з того беку, звідки її чекали.

Не дійшли ще вони до печери пустельника, як зверху долинув грізний рев, і якийсь кудлатий звір, ламаючи кущі, скидаючи сніг і каміння, звалився з урвища вниз. Ведмідь!

— Асо, підніми головешку! Розмахуй! — закричав Ашот і скинув ношу з плечей.

В цю мить ведмідь, схопивши Ашота за полу, кинув його в купу снігу. Ашот загруз у кучугурі. А звір, не чіпаючи ні його, ні м’яса, з ревом посунувся по схилу. Часом він ставав на задні лапи, перекидався і, заховавши голову між задні ноги, котився вниз…

— Що ж мені робити, Ашот? — прошепотів Асо, ще розмахуючи головешкою. Пастух зблід і так тремтів, що ледве тримався на ногах. Не менше перелякався й Ашот. Але з дивовижної поведінки ведмедя і з запаху вина він зрозумів, що звір був п’яний.

— Стривай, давай налякаємо його. Нарви трави.

Хлопці зібрали сухої трави, чортополоху, скрутили її в жмут, припасували до списа й підпалили.

Ведмідь, видно, стомився, сів на снігу трохи нижче від хлопців і, похитуючи головою, щось тихенько бурмотів.

Ашот закричав: «Гог! Го! Го!» — і кинув у нього вогненний сніп. Ведмідь заревів і метнувся тікати. Запах горілої шерсті долинув до юних мисливців.

— Ну, тікай, та не оглядайся!

І, взявши свою здобич, сокиру й головешки-смолоскипи, хлопці побігли в печеру.

— О, принесли! Козла принесли! — радісно вигукнула Шушик. — А хто там ревів?..

— Ніхто…

Біля вогнища поклали половину туші козла — понад два пуди м’яса. Здавалося, щастя почало усміхатися юним мандрівникам. Проте найсміливіший з них був чомусь неспокійний і, частенько оглядаючись на двері, до чогось прислухався.

А Гагік, побачивши м’ясо, забув про всі свої страхи. Він вистругав шампури і нарізав шматочками м’ясо, примовляючи:

— Я ж казав, що все скінчиться добре! Таку вечерю приготую, що й не снилося! Асо, потримай голову над вогнем — обсмали. Ба, ба, ба! Не життя, а рай!..

І знову на блідих обличчях полонених Барсової ущелини з’явилася посмішка, знову виникли жваві розмови, в які впліталися захоплені вигуки Гагіка, особливо коли він почав знімати з шампурів підсмажене м’ясо.

Розділ восьмий

Про те, що нещастя і щастя — рідні брати

Справді, сьогодні щастя посміхалося юним мандрівникам. Та коли хвилювання вгамувалось, вони вирішили, що їхня радість передчасна, бо наскільки їх становище поліпшилось, настільки ж і погіршало. Правда, тепер вони забезпечені їжею принаймні на два тижні і можуть терпеливо чекати, поки Асо, граючи на своїй сопілці, приведе з Вівчарні покірну йому «отару». А солі й води вистачило б на ціле село. Про все це вони й мріяти не могли відтоді, як потрапили в Барсову ущелину.

Але разом з тим хіба вони могли забути, що поряд живуть два страшні звірі. Правду кажуть айгедзорці: щастя й нещастя — рідні брати.

Щасливі були мандрівники сьогодні, дуже щасливі! Але ж поблизу їхнього житла, можливо, бродить барс! Прийде він, побачить, що зникла його здобич, розізлиться і почне полю. вати на когось із них.

А ведмідь звідки взявся? Де він досі був? Виходить, вони помилково вважали, що звір покинув ущелину.

Школярі, правда, чули, що ведмідь не нападає на людей. Але хто погодиться йти по воду до джерела, де він блукає?.. А коли їв скелях притаївся барс, з яким серцем ти підеш приручати овець?..