Повний місяць

Вирішив так — і сів у вагон. За маминою легендою, хлопець дав драла, не витримавши ганьби, він у них аж надто вразливий…

Про долю батька дізнався з газет. Про це написали двічі. Спочатку — коли надрукували список ворогів, засуджених на терміни від п'яти до десяти років виправних робіт. Вдруге — коли вступив до київського університету, на юридичний факультет. Їм, першокурсникам, зачитували подібні статті з переліком викритих та покараних ворогів народу, на кожній політінформації. Ось як узимку тисяча дев'ятсот тридцять сьомого року Андрій довідався — вирок по справі, за якою засудили тата, переглянули. Застосувавши до нього та низки інших злісних терористів–націоналістів, вищу міру соціального захисту.

Мама так і не дала про себе знати й чути. Єдине, що вдалося взнати: її справді заарештували, й бабуся померла від серцевого нападу два дні потому. Розвідав, ризикнувши відразу після вступу з'їздити до Харкова. Цілий день відчував себе там шпигуном у ворожому тилу, поводив себе вкрай обережно, і, коротко поговоривши з сусідкою, яку заодно здивував раптовою появою, роздобув потрібну інформацію. Швидко втік — дуже не сподобався сусідчин погляд. Відтоді до рідного міста потрапив уже в серпні минулого, сорок третього року, коли з нього остаточно вибивали німців. Не втримався, пройшовся своєю вулицею, навіть спробував відшукати когось зі знайомих. Живих нікого не знайшов…

Як поранили тут, під Сатановом, як після госпіталю мобілізували в міліцію — окрема історія…

Зараз, сидячи під прикриттям старих мурів, Андрій Левченко вкотре прокручував у голові власну таємницю, аби оцінити рівень особистої небезпеки. До цього часу він вважав себе перевертнем — у всіх розуміннях цього слова. Справжня, притлумлена за десять із гаком років натура, проявлялася не так часто. Але в капітані Сомові він розгледів мисливця за такими ось перевертнями. Затятий особіст запросто повісив на ворогів радянської влади жертв нападів диких звірів. Тому почне перевіряти всіх та все довкола себе. Сьогодні в Левченка вирвалося оте «повстанці», й гострий погляд Сомова, спровокований цим словом, зачепив.

Подібні людські типи Андрій уже встиг вивчити. Роки подвійного життя навчили тонко відчувати дим від смаленого. Якщо особіст забуде про таку оцінку «націоналістичних бандитів» нині, все одно згадає про неї за кілька днів. Що напевне дасть привід уважніше придивитися до старшого лейтенанта Левченка. Наслідком чого неодмінно стане запит особової справи, порпання в біографії.

Ну, а там — наче в казці: чим далі, тим цікавіше.

Сомову потрібен ворог. Навряд чи один. Бажано викрити когось зі своїх, оголосивши перевертнем. У віддаленій перспективі він, Андрій Левченко, виглядав, як не поверни, підходящим кандидатом.

Погодившись із самим собою, що не має на рахунок нового начальника селищного відділу НКВС жодних ілюзій, Андрій заспокоївся. Так траплялося, коли чітко розумів, де ворог і як він виглядає. Тож, вирішивши надалі пильніше стежити за словами та емоціями, Левченко вийшов з башти, осідлав мотоцикл і подався додому.

…У Поліни Стефанівни були гості. Точніше — гостя. Навпроти бібліотекарки за круглим столом на зігнутих ізнизу ніжках сиділа худорлява, коротко, майже під хлопчика стрижена жінка в окулярах. Увагу привертала оправа: на фоні ношених спідниці та жакета сприймалася чимось чужорідним, самою лише формою немов підкреслюючи інакшість власниці. Бібліотекарка теж носила окуляри, круглі, зі шворкою замість лівої дужки, ледь тріснуті. Знаючи, як це може сприйматися сторонніми, Поліна Стефанівна намагалася вдягати їх, лише коли треба зосередитись. Тож бібліотечні формуляри заповнювала, мружачись. Але, розкладаючи карти, як ось зараз перед гостею, завжди озброювала очі. Натомість окуляри на носі тієї були забрані в черепахову оправу, старовинні й добротні, додаючи їхній власниці одночасно солідності, неприступності, помітного відчуття стилю та гідності.

Вона ніби відгороджувалася від світу цими скельцями.

Коли Андрій побачив дружину Сомова вперше, чомусь порівняв саме ці строгі добротні окуляри з фортечним муром. За яким Лариса Сомова шукає захисту.

— Добрий вечір.

— Здрастуйте.

Ввічливо привітавшись, Лариса підвелася, кивнула господині:

— Мабуть, побіжу, Стефанівно.

— Я не все вам пояснила, Ларисо Василівно…

З її голосу Левченко відчув — не надто хоче втримати гостю. Поява квартиранта їхній розмові напевне заважатиме.

— Дякую, я все зрозуміла. Іншим разом. Я ще зайду, ось знайду час…

— Приходьте, Ларисочко. Не так часто зустрічаєш людину, з якою можна поговорити просто так. А то давайте вечеряти, чаю…

— У мене Юрко вдома. Ми з ним теж збираємося вечеряти. І взагалі… хворіє він.

— Так ви його до Нещерета. З ним у область не треба, ви ж знаєте, як нам тут пощастило.

Це було чистою правдою. Місцевий доктор Антон Савич Нещерет, котрий через катастрофічний брак кадрів за сумісництвом завідував лікарнею, виявився фахівцем широкого профілю. Давав собі раду лише з кількома санітарками та медсестрами, цілком справляючись із навантаженнями дореволюційного земського лікаря. В область хворих відправляв у крайніх випадках, коли не мав під рукою всього необхідного. Сатанівці без усяких жартів вважали Нещерета цілителем, чиїми руками водить Бог.

Лариса обсмикнула спідницю.

— Для чого таку важливу людину смикати через хворе хлопчаче горло… Були в Кам'янці недавно, з морозивом переборщив. Не щодня діти тепер ласують, війна. А з вами, Андрію, все добре? Вам до товариша Нещерета не треба?

— З якого переляку?

— Чула, ви нині були героєм. Не поранили вас?

— Від мене кулі відскакують. Якщо я їх зубами не зловлю, — хотів пожартувати, та побачив — не виходить, відмахнувся: — Про героїзм… Не люблю. Так, бої місцевого значення. З цим доведеться жити ще довго.

— На жаль, — зітхнула Лариса. — Знати б, скільки. Зведення чули сьогодні?

— Не до того. А що, гарні новини?

— Білорусію звільнили. Наші війська на підступах до Бухарешту. Це якщо коротко.

— А в нас тут, шановне жіноцтво, свої новини, — розвів руками Андрій. — То як, Ларисо Василівно, може, таки по чайку вдаримо?

— Вдаряти треба по ворогу, — молода жінка посміхнулася самими губами, поправила окуляри. — Піду, піду. Треба годувати своїх чоловіків. Ви в курсі, Андрію, коли мій там додому збирається?

— Начальство. Тільки він знає. То, може, підкинути?

— Пройдуся пішки. Я не боюся перевертнів, — губи розтягнулися ширше, очі не сміялися.

Попрощавшись, Лариса Сомова накинула темно–червону, явно трофейну шаль, і двері за нею зачинилися.

— Строга, — кивнув Левченко їй вслід. — Ох, бідна ця дітвора, така вчителька їм попалася, та ще й з математики.

— Ви про що?

— Завжди боявся математики, — пояснив Андрій. — А ви, Стефанівно, не заспокоїтесь ніяк. Усе гороскопи, пасьянси, інше мракобісся, — сказав беззлобно, не засуджував, не лаяв, намагався жартувати. — І що такого таємного ви тут обговорювали, що мені не можна слухати? Я ж бачу, що перервав вам цікаву розмову.

Знявши свої поламані окуляри, Поліна Стефанівна протерла очі двома пальцями.

— Мені чомусь здається, Андрію, що вам можна довіряти чужі секрети. Бо так само здається, що маєте власні, хіба ні?

— З вашими здібностями, Стефанівно, ви б могли легко розгадати всі мої страшні таємниці.

— Деяких краще не знати, — повчально мовила хазяйка. — Лариса прийшла до мене сама. Хтось їй сказав, ніби бібліотекарка щось може побачити… Пророцтво, таке різне. Нічого я не вмію, то все плітки, ви ж мали давно переконатися, Андрію. Тим не менше, вона прийшла.