Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

То був чоловік років п’ятдесяти, високий, огрядний, статечний, з широким бадьорим обличчям. Вбраний він був скромно, хоч і небідно, — чорний сурдут, блискучий циліндр, брунатні гетри й світло-сірі штани. Проте його поведінка анітрохи не в’язалася з одежею та зовнішніми рисами: він біг, раз у раз підскакуючи, мов людина, що не звикла швидко рухатись. Біжучи, він вимахував руками, крутив головою, обличчя його якось дивно кривилося.

— Що це, в біса, з ним скоїлося? — спитав я. — Він, здається, шукає якийсь будинок.

— Гадаю, що він поспішає сюди, — мовив Холмс, потираючи руки.

— Сюди?

— Так, він, мабуть, хоче спитати в мене професійної поради. Усі ознаки як на долоні. Еге! Хіба я не казав вам?

Поки він говорив, чоловік, відсапуючись, кинувся до наших дверей і смикнув дзвінок, сповнивши дзеленчанням весь дім.

За кілька хвилин він вбіг до нашої кімнати, все ще відсапуючись і вимахуючи руками; у його очах затаїлися такі горе і відчай, що наші усмішки за мить перетворилися на острах і жаль. Спочатку він не міг промовити жодного слова, лише хитався й смикав себе за волосся, мов людина, доведена до відчаю. Тоді він раптом підскочив до стіни і вдарився об неї головою з такою силою, що ми обидва кинулися до нього й потягли на середину кімнати. Шерлок Холмс посадив його в крісло, сам сів навпроти, поплескав його по руці й заговорив з ним так лагідно, заспокійливо, як умів лише він.

— Ви прийшли до мене розповісти, що з вами сталося, чи не так? — мовив він. — Ви втомилися від швидкої ходи. Заспокойтеся, будь ласка, прийдіть до тями, й тоді я залюбки вислухаю все, що ви маєте мені сказати.

Чоловік із хвилину посидів, поки відсапався й переборов хвилювання. Тоді провів хустинкою по чолу, рішуче стулив уста і обернувся до нас.

— Ви, звичайно, подумали, що я божевільний? — спитав він.

— Ні, але я бачу, що ви маєте якийсь великий клопіт, — відповів Холмс.

— Бог свідок! Такий несподіваний і страшний клопіт, що з глузду можна з’їхати. Я зніс би ганьбу, хоч на совісті моїй нема ані щербини. Родинне горе теж трапляється в усіх; але щоб те й інше одразу, та ще таким жахливим чином, — цього для моєї душі занадто. До того ж ідеться не лише про мене. Якщо ми негайно не зарадимо цьому лиху, постраждає одна з найвельможніших осіб країни.

— Заспокойтеся, будь ласка, сер, — мовив Холмс, — і розкажіть мені, хто ви й що з вами сталося.

— Ім’я моє, — відповів наш відвідувач, — ви, напевно, чули. Я — Александер Голдер, з банкірського дому «Голдер і Стівенсон» на Треднідл-стріт.

Це ім’я справді було добре знайоме нам: воно належало старшому партнерові другої за значенням приватної банкірської компанії в лондонському Сіті. Що ж призвело одного з найповажніших громадян Лондона до такого сумного стану? Ми з нетерпінням чекали відповіді, аж поки він зусиллям волі не зібрався на силі й не почав своєї розповіді.

— Я розумію, що час дорогий, — сказав він, — отож я поспішив сюди, тільки-но поліційний інспектор порадив мені звернутися до вас. Я доїхав до Бейкер-стріт метрополітеном і пішки побіг од станції сюди, бо по такому снігу кеб ледве проїде. Ось чому я так засапався, адже я — людина малорухлива. Зараз я почуваю себе краще, тож розповім про все, що сталось, якомога коротше і зрозуміліше.

Вам відомо, звичайно, що в успішній банківській справі багато що залежить від уміння вдало вкладати кошти й водночас розширювати число клієнтів. Один з найприбутковіших способів вкладання грошей — видача позичок під надійне забезпечення. Останні кілька років ми добре розжилися на цьому: ми видаємо великі гроші багатьом шляхетним родинам під забезпечення картинами, книгозбірнями й посудом.

Учора вранці я сидів у своїй банківській конторі, коли хтось із клерків приніс мені візитну картку. Я здригнувся, прочитавши ім’я на ній, бо то був не хто інший, як... проте навіть вам я не наважуся назвати його: воно відоме всьому світові, це одне з найвищих, найшляхетніших імен Англії. Я був приголомшений цією честю, тож коли клієнт увійшов, я схотів висловити ці почуття, але він перервав мене: йому, мабуть, хотілося якнайшвидше залагодити якусь неприємну справу.

«Містере Голдере, — мовив він, — я дізнався, що ви надаєте позички».

«Так, надаємо під надійні гарантії», — відповів я.

«Мені вкрай потрібні п’ятдесят тисяч фунтів, — сказав він, — і до того ж негайно. Я міг би, звичайно, позичити такі гроші в друзів, але хотів би взяти цю позику в діловому порядку, тож змушений це робити сам. Адже ви, гадаю, розумієте, як незручно людині мого становища залучати до цієї справи сторонніх».

«Чи можу я дізнатися, на який термін вам потрібні гроші?» — спитав я.

«Наступного понеділка мені повернуть великий борг, і тоді я напевно погашу цю позику, зі сплатою будь-якого відсотка. Але зараз мені потрібно одержати гроші негайно».

«Я був би радий без жодного слова дати вам гроші зі своїх особистих заощаджень, — мовив я, — але це надто велика сума, тож доведеться зробити це від компанії. З іншого боку, справедливість щодо мого партнера вимагає, щоб я вжив заходи ділової безпеки».

«Інакше, гадаю, й бути не може, — сказав він, беручи квадратний, із чорного сап’яну футляр, який перед тим поклав коло себе на стілець. — Ви чули, безперечно, про берилову діадему?»

«Так, це одна з найкоштовніших речей національного скарбу», — відповів я.

«Саме так. — Він розкрив футляр: у ньому на м’якому рожевому оксамиті лежав чудовий витвір ювелірного мистецтва. — Тут тридцять дев’ять великих берилів, — сказав він, — а ціна золотої оправи не піддається підрахунку. Найнижча вартість діадеми вдвічі вища за потрібні мені гроші. Я готовий залишити її у вас як гарантію».

Я взяв до рук футляр з коштовністю і з певним ваганням поглянув на свого вельможного клієнта.

«Ви маєте сумнів щодо її ціни?» — спитав він.

«Ані найменшого. Я лише сумніваюся...»

«Чи зручно мені залишити її у вас? Можете щодо цього не хвилюватися. Мені це й на думку не спало б, якби я не був певен, що за чотири дні одержу її назад. Суто формальна річ. Ви вважаєте таку гарантію достатньою?»

«Цілковито».

«Ви розумієте, містере Голдере, що це свідчення найглибшої довіри, яку я виявляю до вас; вона ґрунтується на тому, що я чув про вас. Я сподіваюся на вашу скромність, на те, що ви утримаєтесь від будь-яких розмов про це; прошу вас також берегти цю діадему, як тільки можна, бо будь-яке пошкодження спричинить великий публічний скандал. Пошкодження це матиме такі самі серйозні наслідки, як і її зникнення, бо в світі більше нема таких берилів, і якщо пропаде бодай один із них, то замінити його буде нічим. Проте я залишу її у вас із повною довірою, а в понеділок уранці особисто повернуся по неї».

Побачивши, що мій клієнт поспішає, я більше нічого не сказав, покликав касира й наказав виплатити п’ятдесят банкнот по тисячі фунтів. Коли я залишився сам, то оглянув коштовність, що лежала в футлярі на моєму столі, і не зміг не подумати про величезний ризик, який я взяв на себе. Коли з діадемою щось станеться, то немає сумніву, що зчиниться страшенний скандал, адже це — національний скарб. Я вже почав шкодувати, що взявся до цієї справи. Але будь-що міняти було вже запізно, тож я замкнув діадему в своєму приватному сейфі і взявся до роботи.