Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— Як я можу бути спокійною, Джеку, коли знаю, що ви — злочинець серед злочинців і будь-якого дня можу почути, що вас судять за вбивство? «Мак-Мердо — Чистій», — так назвав вас учора один з наших наймачів. Це пронизує моє серце ножем!

— Що ж, гостре словечко коле сердечко.

— Але ж вони кажуть правду!

— Все це не так погано, люба, як ви гадаєте. Ми — бідні люди й намагаємось по-своєму захистити свої права.

Етті обняла коханого.

— Покиньте це, Джеку! Заради мене, заради Бога, покиньте! Я прийшла просити вас про це. О, Джеку, погляньте — я благаю вас навколішки! Навколішки прошу — покиньте це!

Він підвів її, пригорнув до грудей і спробував утішити:

— Люба моя, ви самі не знаєте, чого просите. Як я можу покинути це, порушивши присягу та зрадивши товаришів? Якби ви знали про моє нинішнє становище, то не просили б про таке. А якби я навіть і хотів того, що ви просите, то як я можу це зробити? Хіба ложа так просто випустить людину, яка знає всі її таємниці?

— Я вже думала про це, Джеку. Я все вирішила. Батько зібрав трохи грошей. Йому теж набрид цей жах, що затьмарює наше життя. Він готовий тікати. Втечемо разом до Філадельфії чи до Нью-Йорка й сховаємось там.

Мак-Мердо засміявся:

— Ложа має довгі руки. Невже ви думаєте, що вони не сягнуть Філадельфії чи Нью-Йорка?

— То їдьмо на захід, чи до Англії, чи до Німеччини, де народився батько, — куди завгодно, аби лише подалі від цієї Долини жаху!

Мак-Мердо згадав пристарілого брата Моріса.

— Вже вдруге я чую, що її так називають, — мовив він. — Справді, багатьох із вас пригнічує страх.

— Він пригнічує кожну хвилину нашого життя. Може, ви гадаєте, що Тед Болдвін простив нас? Він просто боїться вас, інакше що вже було б із нами? Якби ви бачили, якими чорними, жадібними очима він дивиться на мене!

— Хай йому грець! Я ще навчу його гарних манер! Тож послухайте, дівчинко моя. Я не можу зараз виїхати. Не можу, й квит. Проте якщо ви мені довіритесь, я по-чесному розв’яжуся з цією справою.

— З нею не можна розв’язатись по-чесному.

— По-вашому — так. Але дайте мені шість місяців, і тоді я, нікого не соромлячись, зможу покинути долину.

Дівчина радісно засміялася.

— Шість місяців! — вигукнула вона. — Ви обіцяєте?

— Може, сім або вісім. Але менше ніж за рік ми виберемось із цієї долини.

Більше Етті не допиталася нічого, але й цього було вже досить. Далеке світло трохи розвіяло морок безнадійного майбуття. Вона повернулася до батька з легким серцем — уперше відтоді, як познайомилася з Джеком Мак-Мердо.

Оскільки Мак-Мердо став членом ложі, він почав одержувати ширші відомості про справи товариства й невдовзі з’ясував, що його діяльність не обмежувалась однією ложею. Навіть майстрові Мак-Ґінті було відомо не все; кількома ложами відав — і навіть сам порядкував у них — брат вищого рангу, що називався «окружним делегатом» і мешкав у Гобсонс-Петчі. Мак-Мердо один-єдиний раз бачив його — маленького, сивого, схожого на пацюка чоловічка, що не ходив, а ковзав, кидаючи туди-сюди обережні погляди. Звали його Еванс Потт, і навіть сам майстер верміської ложі відчував до нього якийсь шанобливий острах, наче велетень Дантон до низенького, але небезпечного Робесп’єра. [11]

11

Дантон Жорж-Жак(1759 — 1794), Робесп’єр Максиміліан (1758 — 1794) — діячі Великої французької революції; з ініціативи Робесп’єра (що був фактичним головою революційного уряду) Дантон та його прибічники були звинувачені в переході на контрреволюційні позиції і 5 квітня 1794 р. піддані смертній карі.

Одного дня Скенлен, що мешкав разом з Мак-Мердо, дістав від Мак-Ґінті лист, до якого було додано цидулку Еванса Потта: той писав до майстра, що посилає двох «гарних хлопців» на прізвище Ловлер та Ендрюс, яким належить попрацювати в їхній окрузі. Як саме попрацювати, говорити не варто. Чи не потурбується майстер як слід приховати їх доти, доки настане час діяти? Мак-Ґінті додавав, що розголошувати цю таємницю в будинку спілки не можна, а отже, Мак-Мердо й Скенлен повинні зробити приїжджим ласку та прихистити їх у себе.

Того самого вечора вони приїхали обидва — кожен з торбиною за плечима. Ловлер був підстаркуватий, відлюдкуватий, мовчазний чоловік у чорному сурдуті, м’якому фетровому капелюсі та з сивою кошлатою бородою; він скидався на мандрівного проповідника. Його товариш Ендрюс був зовсім ще хлопчина, з милим, щирим обличчям, невимушеної вдачі; він здавався школярем, що приїхав на канікули й тішиться кожною хвилиною свободи. Обидва були непитущі й поводилися зовсім сумирно, розповідаючи, однак, досить охоче про свої минулі доручення, що зазвичай закінчувались убивствами. На Ловлеровому рахунку їх було вже чотирнадцять, на Ендрюсовому — три.

Мак-Мердо помітив, що вони готові розповідати про свої минулі геройства для того, щоб показати себе людьми, ладними добре й щиро прислужитися товариству. Мовчали вони лише про те, що їм належало виконати тепер.

— Нас обрали тому, що ні я, ні цей хлопчина не п’ємо, — пояснив Ловлер. — А отже, нічого зайвого не вибовкнемо. Не питайте нас ні про що, бо це наказ окружного делегата.

— Всі ми працюємо разом, — відповів Скенлен, і всі четверо сіли вечеряти.

— То правда, й ми охоче побалакаємо про те, як прикандичили Чарлі Вільямса, чи Саймона Берда, чи когось іще. Але про тутешню роботу не скажемо нічого.

— Тут є півдюжини людей, що з ними я залюбки поквитався б, — із запалом промовив Мак-Мердо. — Може, ви провідаєте Джека Нокса з Айронхілла? Я радий був би почути, що він дістав по заслузі.

— Ні, нам потрібен не він.

— То, може, Герман Штраус?

— Ні, не він.

— Гаразд, не хочете казати, то й не треба; просто ми раді були б дізнатися.

Ловлер усміхнувсь і хитнув головою. Він не бажав нічого розповідати.

Проте Скенлен та Мак-Мердо, незважаючи на мовчання своїх гостей, твердо вирішили побачити їхню «потіху», як вони це звали. Коли вранці-рано Мак-Мердо почув на сходах тихі кроки, він збудив Скенлена, і обидва швидко вдяглися. Одягаючись, вони побачили, що ті двоє зникли, залишивши двері відчиненими. Сонце ще не зійшло, але в тьмяному світлі ліхтарів вони помітили двох людей, що швидко простували вулицею. Обережно, нечутно ступаючи по глибокому снігу, вони подалися за ними.

Їхній будинок стояв на околиці міста; незабаром вони опинилися серед поля, біля перехрестя двох путівців. Там Ловлера та Ендрюса чекали ще троє, з якими в них одразу почалася розмова. Потім усі пішли разом. Справа була, напевно, важлива й потребувала багатьох людей. Від того місця розходилися дороги до різних шахт. Приїжджі вирушили до Воронячої гори, де були шахти великої компанії, яка перебувала в міцних руках енергійного, сміливого директора, уродженця Нової Англії на ім’я Джозія Г. Данн, що навіть у роки, коли панувало насильство, вмів підтримувати лад серед своїх підлеглих.

Уже розвиднялось; чорною стежкою поодинці й гуртками поволі йшли робітники. Мак-Мердо та Скенлен змішалися з ними, не зводячи очей із приїжджих. Над землею клубочився густий туман; із самісінького його серця раптом пролунав різкий сюрчок. То був сигнал, який означав, що через десять хвилин почнеться робочий день і до шахти спускатимуть кліті.

Коли вони дійшли до відкритого майданчика біля шахти, там уже стояло близько сотні шахтарів. Щоб якось зігрітися, вони тупцяли ногами й хукали собі на пальці. Чужинці стояли трохи віддалік, у затінку машинного відділення. Скенлен та Мак-Мердо вилізли на насип шлаку, з якого видно було все, що діялось на майданчику. Вони побачили, як бородатий інженер, шотландець на прізвище Менсіс, вийшов з машинного відділення й знову свиснув у сюрчок, — починали спускати кліті.