Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

Тієї самої миті до майданчика підійшов директор — високий, худорлявий молодик із чисто поголеним, серйозним обличчям. Очі його зупинилися на людях, що мовчки, нерухомо з’юрмились біля машинного відділення. Вони низько насунули свої капелюхи на очі й підняли коміри, щоб приховати обличчя. На якусь хвилину директорові здалося, що на його серце кладе свою холодну руку смерть. Проте він одразу прогнав цю думку й тепер пам’ятав лише про свій обов’язок — дізнатися, що то за непрохані чужинці.

— Хто ви такі? — спитав він, підходячи до них. — Чого ви тут зібралися?

Замість відповіді молодий Ендрюс ступив уперед і вистрелив директорові в живіт. Сотня шахтарів, що чекала спуску, безпорадно завмерла, ніби паралізована. Директор затулив обома руками рану й подався геть, аж тут вистрелив інший убивця; директор упав, хапаючись пальцями за насип. Побачивши це, шотландець Менсіс люто загарчав і накинувся на вбивць із залізним гайковим ключем у руці; в нього теж двічі вистрелили, й він упав до їхніх ніг.

Кілька шахтарів рушило вперед, залунали гнівні голоси, проте двоє приїжджих знову вистрелили з револьверів, кулі просвистіли над головами робітників, і вони швидко відступили — дехто з них чимдуж побіг додому, до своїх верміських осель.

Коли частина шахтарів утекла, а решта повернулися до роботи, банда вбивць зникла в ранковому тумані. Свідки ледве встигли опам’ятатись, як усе було скінчено, й навряд чи хтось із них зумів би розпізнати людей, які щойно, на очах цілого натовпу, скоїли подвійне вбивство.

Скенлен та Мак-Мердо вирушили додому; Скенлен принишк — він уперше на власні очі бачив «чисту роботу», і вона здалася йому менш веселою, ніж він сподівався. Жахливий крик дружини застреленого директора переслідував його аж до міста. Мак-Мердо теж ішов мовчки, замислившись, проте не виявляв співчуття до страждань свого товариша.

— Все як на війні, — повторював він. — Що це, як не війна між нами й ними? І ми захищаємось, як тільки можемо.

Того вечора в будинку спілки ложа святкувала нову перемогу — і не лише вбивство директора та інженера шахти на Воронячому горбі, яке поставило спілку Чистіїв поряд з іншими товариствами шантажистів та вбивць в окрузі, а й гучну славу, яку ложа здобула тепер на всю долину.

Пославши своїх «гарних хлопців» до Верміси, окружний делегат дістав натомість допомогу трьох членів верміської спілки; їх таємно відібрали й відрядили на вбивство Вільяма Гейлса зі Стейк-Рояла, одного з найвідоміших власників шахт у Джилмертонських горах, — людини, що не мала, здавалося, жодного ворога в світі; з будь-якого погляду він був зразковим господарем. Він відзначався неабияким завзяттям до роботи й без жалю виганяв п’яниць та ледацюг — навіть тих, що належали до всемогутнього товариства Чистіїв. Не похитнуло його рішень і попередження у вигляді підвішеної перед дверима труни, адже він вважав, що живе у вільній, освіченій державі, яка не допустить його загибелі.

Проте помста не забарилася. Вже на наступних зборах Тед Болдвін, що тепер уже сидів біля майстра, ходив героєм. Його розчервоніле обличчя та вогняні, рожеві очі свідчили про безсоння й похмілля. Він із двома братами провів минулу ніч у горах. Негода зовсім зморила їх, але не буває таких героїв, які повертаються додому без надії, що їх не зігріє тепло привітань товаришів.

Вони знову й знову переказували свою пригоду; розповідь переривалася радісними вигуками та сміхом. Вони чатували на Гейлса саме тоді, коли він уночі повертався додому; їхня засідка була на вершині пагорба, де мав проходити його кінь. Ніч була холодна, й він так закутався, що навіть не зміг намацати револьвер. Вони скинули його з коня й кілька разів вистрелили. Він почав благати рятунку. Слухаючи розповідь про його волання, ложа тішилась.

— Ану-бо, послухаймо ще, як він репетував! — гукали товариші.

Ніхто з них і не знав того чоловіка, але видно було, що Чистії з Джилмертона й Верміси цілком довіряють одні одним.

У цій справі була, проте, одна непередбачена обставина — якийсь чоловік із жінкою під’їхали саме тоді, коли вбивці розряджали свої револьвери в мертве тіло. Вбивці могли б застрелити їх обох, але то були безневинні люди, що не мали жодного стосунку до шахти, тож їм просто наказали забиратися геть і мовчати, аби не вийшло чого гіршого. Так скривавлене Гейлсове тіло стало пересторогою для всіх надто вже завзятих власників шахт, а троє месників подалися геть із гірської сторони, залишивши позаду ливарні та насипи шлаку. Вони дісталися додому вільно й безпечно, виконавши свою роботу і вислухавши похвалу з уст товаришів.

То був великий день для Чистіїв. Тінь усе нижче нависала над долиною. І як мудрий генерал зміцнює мить своєї перемоги, подвоюючи зусилля й не даючи ворогам часу для перепочинку, так і майстер Мак-Ґінті, оглядаючи сцену діянь товариства ненаситними, жадібними очима, задумав новий напад на своїх супротивників. Того самого вечора, коли п’яна компанія розходилась, він торкнув Мак-Мердо за плече й повів до кімнати, де колись відбулася їхня перша розмова.

— Послухайте-но, юначе, — мовив він, — нарешті в мене є гідна вас робота. Ви можете її виконати своїми руками.

— Я пишаюсь цим, — відповів Мак-Мердо.

— Візьміть із собою двох хлопців — Мендерса та Рейлі. Їх уже попередили. Ми не матимемо спокою в цій окрузі, доки тут сидітиме Честер Вілкокс. А якщо ви покінчите з ним, то дістанете подяку від усіх лож долини.

— Я зроблю все, що можу. Хто він такий і де його шукати?

Мак-Ґінті вийняв з рота недопалок сигари й почав креслити грубий план на аркуші із записника.

— Він головний управитель копальні «Залізна гребля». Твердий горішок, колишній сержант, увесь у шрамах, посивів на службі. Ми двічі пробували покінчити з ним, але марно; у сутичці з ним загинув Джим Карневей. Тепер спробуйте ви. Ось його будинок — він стоїть самотньо біля перехрестя, як ви бачите тут, на плані. Галасу ніхто не почує. Вдень не варто й підходити — він завжди при зброї, стріляє швидко і влучно, без зайвих балачок. А вночі... Він живе з дружиною, трьома дітьми та покоївкою. Вибору у вас немає. Чи пан, чи пропав. Якщо ви покладете йому під двері вибухівку й підпалите її сірником...

— А що зробив цей чоловік?

— Хіба я не казав вам, що він застрелив Джима Карневея?

— Чому ж він застрелив його?

— А вам, у біса, що до того? Карневей уночі ходив коло будинку Вілкокса, і той застрелив його. І для мене, і для вас цього досить.

— Але ж там дві жінки й діти. Їх теж треба знищити?

— Треба, бо як ви інакше доберетесь до нього?

— Але ж вони нічого лихого не зробили.

— Що це за дурні балачки? Ви що, відмовляєтесь?

— Ні, раднику, ні! Хіба ви коли-небудь мали підставу думати, що я не скорюся майстрові або ложі? Чи це треба, чи ні, то вже вам вирішувати.

— То ви зробите це?

— Звичайно, зроблю.

— Коли?

— Дайте мені одну-дві ночі, щоб оглянути будинок і скласти план. А потім...

— От і добре, — сказав Мак-Ґінті, тиснучи йому руку. — Доручаю це вам. То буде великий день для нас, коли ви принесете звістку, що з Вілкоксом покінчено. Після такого удару всі вони стануть навколішки...

Мак-Мердо глибоко замислився над справою, що так несподівано звалилася на його плечі. Самотній будинок, де жив Честер Вілкокс, стояв за п’ять миль від міста, в долині. Вже першої ночі Мак-Мердо вирушив у розвідку; повернувся додому, коли вже розвиднилось. Удень він переговорив зі своїми спільниками, Мендерсом та Рейлі, — відчайдушними молодиками, що розповідали про вбивство, ніби йшлося про полювання на оленя.

Третьої ночі вони зустрілися за містом. Усі мали зброю, а один приніс торбину з порохом, який роздобув у копальнях. О другій годині всі троє дісталися самотнього будинку. Ніч була вітряна, й крізь прогалини в хмарах вряди-годи виглядав місяць. Їх попередили, що слід остерігатись нишпорок, тож вони обережно підкралися до будинку, тримаючи в руках револьвери зі зведеними курками. Довкола не було нічого чути, крім завивання вітру й шелестіння гілля на деревах.

Мак-Мердо підійшов до дверей і прислухався; всередині панувала тиша. Він обережно поклав під двері торбину з порохом, зробив у ній ножем дірку й прикріпив ґніт. Підпаливши його, він із двома товаришами відбіг убік і заховався в канаві, аж поки не пролунав глухий вибух, який засвідчив, що роботу скінчено. У кривавому літописі товариства ще не траплялося записів про чистішу працю.