Пригоди Шерлока Холмса. Том IV

— Дуже дотепне порівняння. А може, то був жорсткий дев’ятихвостий нагай із вузликами на кінцях?

— Їй-бо, містере Холмсе, ви, здається, маєте рацію.

— А може, це було щось зовсім інше, містере Бердле. Хоч як би там було, ваших здогадів для арешту замало. До того ж не забувайте про останні слова небіжчика — «лев’яча грива».

— Я подумав, що він хотів назвати ім’я...

— Так, я теж думав про це. Але якби ці слова були хоч трохи схожі на «Ян Мердок»... проте ні. Я певен, що він вигукнув: «лев’яча грива».

— А інших припущень у вас немає, містере Холмсе?

— Може, й є. Але я не хочу обговорювати їх, поки не матиму вагоміших доказів.

— А коли вони з’являться?

— Через годину, а може, й раніше.

Інспектор потер підборіддя, недовірливо позирнувши на мене:

— Хотів би я відгадати ваші думки, містере Холмсе. Може, оті рибальські човни?..

— Ні, ні, вони були надто далеко.

— То, може, це Белламі та його син-здоровань? Вони не дуже любили Мак-Ферсона. Чи не могли вони його вбити?

— Ні, ні, ви нічого не випитаєте в мене, поки я не буду готовий, — сказав я, посміхаючись. — А тепер, інспекторе, нам час повертатися до роботи. Якщо ви завітаєте до мене опівдні...

Але тут нас перервали найнесподіванішим чином, і це стало початком кінця справи Мак-Ферсона.

Вхідні двері відчинилися, в передпокої почулися непевні кроки, й до кімнати ввірвався Ян Мердок — блідий, скуйовджений, у накинутім абияк одязі; щоб утриматись на ногах, він чіплявся кістлявими пальцями за меблі.

— Бренді! Бренді! — прохрипів він і, застогнавши, впав на канапу.

Він був не сам. Слідом за ним убіг Стекгерст — простоволосий, засапаний, майже в такому самому стані, як і його супутник.

— Так, так, бренді! — вигукнув він. — Він ледь живий. Я доволік його сюди. Дорогою він двічі непритомнів.

Півсклянки бренді повернули Мердока до тями; він сперся на лікоть і скинув з плечей піджак.

— Заради Бога, олії, опію, морфію! — простогнав він. — Чого-небудь, щоб угамувати цей пекельний біль!

Ми з інспектором приголомшено скрикнули. Плече його було помережане такою самою сіткою червоних, запалених смуг, як і тіло Фіцроя Мак-Ферсона.

Страшний біль, напевно, пронизував груди бідолахи; його дихання раз по раз уривалося, обличчя чорніло, й він гарячково хапався за серце, з його чола котився рясний піт. Він міг померти першої-ліпшої миті. Але ми вливали йому до рота бренді, й кожен новий ковток повертав його до життя. Жмутки вати, вмочені в оливу, вгамовували нестерпний біль. Урешті-решт голова його важко впала на подушку. Змучене тіло поринуло в сон — останнє джерело життєвих сил. Тільки тоді біль, на щастя, покинув його — напівсонного, напівзомлілого.

Розпитувати Мердока було ніяк неможливо, але тільки-но ми переконалися, що життя його в безпеці, Стекгерст обернувся до мене.

— О Боже! — скрикнув він. — Що це таке, Холмсе? Що це таке?

— Де ви його підібрали?

— Унизу, на пляжі. На тому самому місці, де загинув бідолашний Мак-Ферсон. Якби Мердок мав таке ж слабке серце, він нізащо б не вижив. Поки я дотяг його до вас, мені не раз здавалося, що він помирає. До «Шпиля» було надто далеко, тож я й приволік його сюди.

— Ви бачили його на пляжі?

— Я був на вершку кручі, коли почув його крик. Він стояв біля води, хитаючись, мов п’яний. Я збіг униз, накинув на нього якусь одежу й витягнув нагору. Благаю вас, Холмсе, зробіть усе, що можете, не пошкодуйте сил, щоб звільнити ці місця від прокляття, бо жити тут буде неможливо. Невже ви з усією вашою світовою славою не можете нам допомогти?

— Гадаю, що можу, Стекгерсте. Ходімо зі мною! І ви, інспекторе, теж! Сподіваюся, нам пощастить віддати вбивцю до ваших рук.

Залишивши непритомного Мердока під наглядом моєї економки, ми втрьох вирушили до фатальної лагуни. На ріні купою лежав одяг, кинутий пораненим. Я повільно йшов понад самісінькою водою, а мої супутники — за мною. Лагуна була зовсім мілка, і лише під скелею сягала чотирьох-п’ятьох футів завглибшки. Саме сюди, до цієї чудової, чисто-прозорої, мов кришталь, зеленої водойми сходилися купальники. Біля підніжжя скелі вздовж лагуни тягся ряд кам’яних брил; я пішов по них, уважно вглядаючись у глиб води. Коли я нарешті дійшов до найглибшого місця, мої очі побачили те, що я шукав, і в мене вихопився переможний вигук.

— Ціанея! [56] — закричав я. — Ціанея! Ось вона, «лев’яча грива»!

Дивна істота, що на неї я показав, справді була схожа на жмут волосся, вирваний із лев’ячої гриви. Вона лежала під водою на кам’яному виступі, на глибині якихсь трьох футів, — ця химерна кошлата потвора, що коливалася й тремтіла; в її жовтих патлах виблискували сріблясті пасма. Вона повільно, важко розтягувалася й стискалася.

— Досить лиха вона тут накоїла. Тепер їй кінець! — вигукнув я. — Допоможіть мені, Стекгерсте! Час покарати вбивцю!

56

Ціанея— рід отруйних медуз, що живуть у водах Тихого та Атлантичного океанів.

Над кам’яним виступом лежала велика брила, і ми зіштовхнули її у воду. Здійнявся фонтан бризок. Коли хвилі вляглися, ми побачили, що брила впала куди слід. Жовта тремтяча оболонка, що видніла під каменем, свідчила, що ми влучили в ціль. Густа масляниста піна сочилася з-під брили, каламутячи воду й поволі спливаючи на поверхню.

— Здорово! — вигукнув інспектор. — Але що це було, містере Холмсе? Я народився й виріс у цих місцях, але ніколи не бачив чогось подібного. Таке в Сасексі не водиться.

— На щастя для Сасекса, — зауважив я. — Її, мабуть, занесло сюди штормом із південного заходу. Ходімо до мене, і я покажу вам, як описала цю потвору людина, що одного разу зіткнулася з нею й надовго запам’ятала цю зустріч.

Коли ми повернулися до мого кабінету, то побачили, що Мердок настільки оговтався, що вже міг сісти. Він і досі ще не прийшов до тями і раз у раз здригався від нападів болю. Недоладними словами він розповів, що й гадки не має, що з ним сталось, і пригадує лише те, як відчув нестерпний біль і ледве виповз на берег.

— Ось книжка, — мовив я, беручи невеликий томик, — яка першою пролила трохи світла на цю пригоду, що навіки могла залишитися в мороці. Це «Зустрічі на морі й на суходолі» славетного дослідника природи Дж. Дж. Вуда. Він сам трохи не загинув від зустрічі з цією морською потворою, тож знає про неї все. Повна її наукова назва — Cyanea capillata, й вона така ж небезпечна, як кобра, а її опіки ще болісніші за зміїні укуси. Дозвольте, я прочитаю вам короткий її опис

«Якщо купальник помітить великий круглий жмут рудих плівок та волокон, що нагадує лев’ячу гриву зі смужками сріблястого паперу, то ми радимо йому бути насторожі, бо перед ним страхітливе чудовисько — Cyanea capillata».