Пригоди. Подорожі. Фантастика - 87

— Оці? І через них ви мене кликали? — сміюся я, бо звірятка, перечепившись лапками, гепнули одне на одне. — Але я чомусь не бачу чаю.

Юрій бере чайника, і я здогадуюся безпомильно, що зараз він ним трісне мене в лоба.

— У мене теж такі поселилися. Веселі!

— І в тебе?.. — розпач відбирає йому силу. Він знеможено сідає край канапи.

По-дурному починається день, їй-богу. З самого рання мене мучить несподіваний присмак мила в роті. “Сімейного”. Я пошукав очима, знайшов пачку чаю й почав його жувати.

— Де ж ваша знаменита дистильована вода?

— Який ідіот заварює чай мертвою водою. — Мимрить мій старший товариш. — А давно вони в тебе оселилися?

— І в Миколи їх бачив, і в Довганя.

— Давно, я питаю?

— Тижнів зо два. Особливо од зінзюльок радіє Орест — його діти покинули дивитися телевізора. Цілісінький день бавляться з оцима звірятками.

— Ти думаєш, що говориш? — знову прошепотів він.

— А що я страшного сказав? Дуже милі, симпатичні ці зінзюльочки.

— Гм… А я, дурень, думав, що це — лише в мене.

Зінзюльки вже посідали на комоді, звісили лапки в незграбних дерев’яних черевичках й заходилися жувати печиво, яке там лежало.

— Ха-ха-ха, — не втримався я, бо звірята кумедно допомагали одне одному, запихуючи крихти до ротиків.

Таки вони більше скидаються на мишенят, от. А не на цуциків. Та вони ж — точнісінькі Міккі-Мауси! Лише вуса в них задовгі. Я навіть сказав би — довжелезні, як для таких крихітних створінь. Але й це додавало їм чарівливості.

Я почув, як Юрій скрипить зубами.

— Вони гризуть геть усе! — засичав він і пожбурив у них капцем.

Однак ті спритненько ухилилися — їх наче вітро здуло з комода. Похапавшись за рученята, вони дременули за шафу. Мені аж серце защеміло — такий у них був покривджений вигляд.

— Ти тільки поглянь, що вони з нею зробили, — гарчав Юрій, піднімаючи з підлоги пошматовану записну книжку.

— Чому це “вони”? — нарешті обурився і я. — Ви й самі могли її погризти.

— Йолопе!

— Я б вас попросив…

— Йо-ло-пе! Вони ж її гризли на твоїх очах. Сидячи отут, на комоді.

Це в нього така манера — шукати винуватця завжди не там, де треба. І це йому дозволяє зробити винуватцем кого завгодно.

— Я щойно дзвонив тобі, — сичав Юрій. — А книжечку я клав ось сюди! — Він ляскає нею об комод. — А потім ти приїхав.

— І ви за цей час не одходили від комода?

— Як би я відходив, коли тричі тобі передзвонював, думав, що ти ніяк не виберешся. — Він гортав записника. — Чудово! Ану, спробуй, знайди тут свого телефона.

Я пошукав, але марно. Саме та сторінка була геть пожована.

З-за шафи висунулася довга вусина. Вона, ворухнувшись у наш бік, завмерла.

Юрій переможно вмостився у кріслі. На лиці його розповзається усмішка. Він уже збирався перейти на поблажливо-менторський тон. Але враз затуляє собі рота. Хапає мене за руку й тягне на сходи.

— Так от: раніше я теж симпатизував їм. А сьогодні сиджу і їм. І ловлю себе на тому, що їм я плавленого сирка. Уявляєш? Плав-ле-но-го! Я ж їх зроду не купую. Так от: хапаю я того сирка й блискавично вибігаю сюди, на сходи. І як ти думаєш, що виявилося в моїх руках?

Він довго й саркастично сміється, милуючись палітрою відтінків власного голосу.

— Ось оце! — він виймає із кишені шмат погризеного туалетного мила.

— А може, це не ви його погризли?

— Глянь — зуби мої! Подивися мені в рот, а потім на це мило! Став би я його ні сіло ні впало гризти?

Я дивлюся на нього, і в мене ворухнувся здогад, що ще не пізно, його можна врятувати. Треба дзвонити друзям, родичам, шукати хорошого лікаря. Не встиг я вирішити, що робити далі із Юрієм, своїм старшим товаришем, як пригадав, що й сам поснідав похапцем таким же плавленим сирком.

Доки Юрій сміється, зазираючи зловтішно в мої очі, я щосили намагаюся пригадати, звідкіля це в мене міг опинитися плавлений сирок? Я, правда, не такий принциповий ворог плавлених сирків, як Юрій, але купую винятково “пікантний” сир, а плавленого можу з’їсти хіба що в турпоході. Язик мій мимоволі, блукаючи ротом, натикається на кутні зуби і я відчуваю чіткий присмак мила. “Сімейного”.

— Ну гаразд, мило, ну гаразд, туалетне. А от чим я вечеряв учора? — наїжачується Юрій. — Я собі починаю пригадувати — і будь ласка: я щось їв ложечкою з миски. Що-о? — заскрипів він зубами. — Я ж нічогісінько вдома не варю…

Він притулився до стіни.

Я також задумався.

З прочинених дверей стирчала вусина. Лише зараз я помітив, що вона зроблена зі сталі. Вона насторожено тріпотіла, скеровуючись у наш бік.

Я поліз до Юрія в кишеню, намацав там погризене мило й вийняв із кишені надкушений брикетик плавленого сиру. Там була ще й етикетка: “Томатний”.

Зінзюльки, коли з’явилися в мене, поводилися дуже тихо. А коли я їх полюбив, почалися концерти, такими вони виявилися славними звірятками. Тоді їх було вже четверо. Вперше хата моя не здалася мені пусткою. Це коли їх стало шестеро. Чи восьмеро? Спершу я давав їм імена, а потім збагнув, що можу їх поплутати. Коли донька моя приходила до мене в гості, то із захватом розповідала мені про витівки своїх милих звіряток. Може, я й помилявся, однак надто вже вона змарніла. Але ж весела яка! Може, мені й привиділося, їх таки в мене десятеро… Цікаво. Цікаво: що ж вони їдять, ці дванадцятеро?

— Але ж як їх люблять діти…

На це Юрій мовчки тицьнув до рота “плавленого сирка” й заходився автоматично жувати.

— Діти просто не знають історії мультиплікаційного кіно і тому здатні дивитися кожен мультик по сто разів. Ти придивився б до своїх зін-зю-льо-чок уважніше, напружив би свою хвалену інтуїцію, та й збагнув би — що то чистісінький плагіат з Уолта Діснея. Типажі, рухи, геги… А їхні гримаси, б-р-р! Тьху. Дехто називає це старістю, а я називаю це досвідом — мене на ці гримаски не візьмеш, — дожовував він плавленого сирка. — Мене цими гримасками не взуєш! Мені — нецікаво. Записна моя книжка була зроблена з натуральної шкіри. Раз. За вікном висіла авоська із салом, базарним. Два. В холодильнику було напхом напхано харчів. Три. Та коли б я й здурів і почав усе те пожирати, то тріснув би напевне. Чотири. Ти краще подивися.

Він задер сорочку й показав свого проваленого живота. Поплескуючи себе по ньому, вів далі:

— Це отут, — кривився він саркастично, — базарне сало? Ціла авоська? Це, любий, тобі не інтуїція, це, брат, логіка.

Я останнім часом теж трохи схуд, однак, на відміну від Юрія, навіть радів таким перемінам.

— О, бачу, мені вдалося тебе трохи переконати, — він дожував сирка. — І скажи мені ще: як оті пухкенькі, кругленькі звірята, твої милі зінзюлічки товстенькі, можуть прослизати за шафу, яка стоїть упритул до стіни? За комод? У таку вузьку щілинку? Скажи мені, інтуїтивісте, ха-ха.