Птахи з невидимого острова (збірка)

– Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? – спитав князь.

– Я зроблю все, що накажете! – пробурмотів Олізар.

– Може, вам нас жаль? – вкрадливо спитав князь.

– Мені жаль себе, – відказав Олізар.

– Те життя, що було за мурами, ви вигадали? – спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.

– Я його вигадав, – відгукнувся Олізар.

Князь поплескав його по плечі.

– То тільки казка, авжеж? – спитав м’яко. – Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…

– Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, – сказав Олізар.

– Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!

– Хочемо дослухати вашу оповідь, – докинула пані Павучиха.

– А після того? – спитав з надією Олізар.

– Після того? – перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся. – Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? – спитав, князь.

– Тоді ми вас відпустимо, – сказала стара добродушно.

– Ви забуваєте про море вічної згуби, – мовив Розенрох. – Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності її, в розумінні, що вона непотрібна і що найліпше вбити її в собі самому. Тоді зникнуть зайві забаганки і зваблення, і ви пізнаєте справдешню свободу. Вам, може, ще тяжко втямити цю премудрість, бо замалі муки ви прийняли, але у вас немало буде часу отямитися. Ми покладаємося на ваш тверезий глузд, пане!

Олізар звів голову.

– Я немалі муки прийняв, пане Розенроху, – сказав він. – Мене вже не раз карано, і абетку невільника я вивчив добре.

– Ви погано її вивчили, пане Носиловичу! – вигукнув Розенрох. – Повинні запам’ятати, що не невільник ви, а вільний, і то так, що вільнішого чоловіка й бути не може. Тільки тоді ви не чинитимете безумств. І щоб уяснили це твердіше, вам годилося б прикласти до обох половинок сідниці, до рук та ніг по шині…

Вартівник уже брав з розпаленої жаровні червоне залізо, але Олізар уже не чекав на це випробування, він знепритомнів…

11

«Ну от, – думав він, – я знову на галері. Не було ніякого повстання і всієї тієї довгої мандрівки, був сон, а може, й казка, оповіджена білим птахом з невидимого острова…»

Поцілунками він стоплював пір’я, яке ще на нім було наліплене, в обіймах тіло ставало налите соком, молоде, смагляве; стегна – наче звук мідної труби, жовтий, блискучий та яскравий; чоло – наче пісня, котру співає закоханий пастух; очі – наче два степові озера синющі; уста – мов тюльпани у тому степу; щоки – мов шепіт коханої в смерканні; руки – мов два лебеді, що пливуть по двох озерах синющих; живіт – мов долина, спрагла дощу, засіяна пшеницею; волосся – мов вітри тихі, а лоно – мов сад плодоносний. Він створював ту жінку своїми гарячими поцілунками, тугою своєю і слізьми. І йому хотілося сховатися в саді плодоносному, глибше й глибше, так глибоко, щоб зачервоніли стовбури сосон і червоне світло запалало б навколо – наче заходило сонце… Так воно й відбувалося, а коли все кінчилося, вони лежали, тісно пригорнувшись одне до одного, бік у бік, і з її вуст парувало дихання. З пари тієї з’являлася дівчина в білій сукні, йшла по стежці, і та стежка тяглася через усю землю – вона була для землі, як срібний пасок. Початок її – в саді, в якому він тільки-но блукав, а кінець – біля порога, на якому сидить сивий дід. Дід чекає свого сина, загубленого в непрохідних хащах землі нашої, серед велетенських хвиль трави й води.

«Сину, – шепоче дід, – сину! Я не можу вмерти, не дочекавшись тебе, в мене сухі, пересушені очі й губи, і моя борода сива, як очерет, що його ламає вітер у полі. Мені болить од того вітру голова; сину мій, голова моя повна болю, адже мені вже давно пора вмерти».

«Коли сідаєш за весло, – шепотіла жінка-птах, – думай, що їдеш туди, де кінець тієї стежки; натискай на весло, натискай! А коли втомишся так, що руки в тебе звиснуть, як два мертві вужі, коли тіло твоє здерев’яніє від туги, гукай мене, тільки так ніжно, щоб почула я твій погук. Буде синій сутінок – думки твої безвідрадні, буде палати сонце – надія твоя невичерпна, буде сходити місяць – погук твій та молитва! Тоді розчиниться навіки забите чорним чоловіком вікно моє, і острів постане як справжній у тому сутінку, а ти натискай на весла, натискай! У тому сутінку – думках твоїх, в тому місяці – погуку твоєму, народжуся і я й летітиму, де б ти не був, у яких солоних та гірких морях!»

М’які обійми теплих рук, гарячий поцілунок вуст, спалених чи хмільних, сильний стиск рук, втомлених, але спраглих – що може бути сильніше за це щастя, що може бути більше такої віддачі, адже в лоні жінки-птаха вже починає жити, вже стукає в живіт дитина тих ночей – воля, яка рано чи пізно все-таки вразить заспокоєні мізки своїм криком…

Його посадили коло вирізу в стіні, лава була зовсім така, як на галері; його прикували до того сидіння, і він вже готувався до початку плавби. Галерою був цілий замок, він навіть чув плеск хвиль за бортом-стіною. Було їх стільки, скільки сягало око, зелені й могутні хвилі котилися, гнулися й плюскали. В них губилися дикі коні і звір степовий – риба цього моря. Олізар відчув у собі те заспокоєння, з яким навчився сідати за весло на каторзі, тобто згадував віщу настанову жінки-птаха й шепотів:

– Я їду туди, де кінець цієї стежки.

Йому уявлялося батькове обличчя.

«Мені зараз потрібен батько, – думав він, – бо тільки він відповість на всі мої запитання!»

Але між ним і батьком лежало ціле море, тому він і сідав за весло з охотою, махав ним і махав, тіло його було сильне й загартоване, він увесь був солоний від морських бризок та поту.

«Тільки спокій врятує мене», – думав він і веслував, веслував, бо відстань між ним і тим, хто може відповісти на його запитання, – це й був біль його, отой хорт білий, котрий мчить по білій стежці буття…

Хтось ішов через стодолу, де Олізара нещодавно катували, ступав важкими пудовими кроками. З вискотом розчинилися двері, і на порозі став князь. Зирнув на нього червоними, наче п’яними, очима і всміхнувсь у вус.

– Ви не тримаєте до нас зла, пане? – спитав він.

– Не тримаю зла! – відгукнувся Олізар, не припиняючи веслувати.

– Це я наказав, щоб над вами не ставили наглядача з канчуком, – мовив князь. – Воно так і гуманніше, та й не знайшлося б у нас чоловіка для цього, ми тут, пане, всі зайняті неймовірно. Я от весь час граю в шахи, бо в мене велика мета: розіграти таку партію, щоб всі ходи були безпохибні незалежно від ходів ворога.

– Це велике завдання, пане Білинський! – відгукнувся Олізар.

– Тепер ви стали нашим до решти, – сказав князь, крешучи вогонь до люльки. – І я хотів би викласти правила, за якими тут живемо. Можете якийсь час не веслувати?

Конец ознакомительного фрагмента.