Садівник з Очакова

— Давай ти подивишся, а я у справах піду, — промовив Ігор. — Обіцяв допомогти знайомому…

— Коли повернешся?

— До обіду!

Залишивши Коляна в кімнаті, Ігор попросив маму не турбувати приятеля. Сказав, що в нього депресія. А сам пішов до Степана. Отримав респіратор і рукавиці для роботи. Навіть робочий комбінезон для Ігора знайшовся. На другому поверсі нового будинку лежали і дошки, і арматура, залишені будівельниками, і зайві батареї, що не знадобилися. Ігор разом зі Степаном зносили все вниз. Працювали, поки Олена не покликала їх обідати. Обідали в старому дерев’яному будинку, в тій самій кімнаті, де вони скромно відзначали оборудку. Допиваючи чай, Ігор занепокоївся про Коляна. Вибачився, що сьогодні більше нічим допомогти не зможе, і побіг додому.

Приятеля застав в тому ж кутку на матраці. Тільки зараз біля нього на підлозі чомусь лежав розкритий паспорт Ігора.

— А навіщо він тобі? — нервово запитав Ігор.

— Все в порядку, — Колян підніс долоню у заспокійливому жесті. — Не міг же я невідомій фірмі документи на своє прізвище замовляти. Замовив на твоє. А фотку свою вислав. Цифрову. Твоєї не мав, та й документи ж для мене…

— І що то за документи? — поцікавився Ігор.

— Паспорт зразка 1957 року, посвідчення для відрядження лейтенанта міліції, ще якісь довідки. Вони самі знають. Це міні-фірма при держархіві, в них не лише зразки всього є, а й чисті бланки. Аби гроші були.

— Скільки ж це коштуватиме?

— П’ятсот баксів за курсом. Я вже заплатив! — Колян показав Ігореві кредитну картку. — Я тобі її залишу, збережи. Може, повернуся через рік? — на обличчі Коляна заграла трохи божевільна усмішка.

— Коли отримаєш папери?

— Ти не повіриш! Сьогодні ввечері, кур’єром.

— Що ж, вітаю, — Ігор перевів погляд зі свого паспорта на ноутбук. — Тепер ти — це я. Я теж не зовсім я. Я тепер і я, і Іван Самохін.

— Цікаво живемо, — криво усміхнувся Колян.

— Цікава країна, цікавий час, цікаві ми, — Ігор також посміхнувся. — Тільки тобі доведеться ще тут пожити. День чи два…

— Чому? — посмішка збігла з обличчя Коляна.

— Я піду в Очаків, домовлюся, щоб тебе зустріли… Попрощатися з деким маю, — голос Ігора пролунав незвично твердо, і певно тому його слова не викликали в Коляна жодної реакції чи спротиву.

Дзвінок у двері пролунав за кілька хвилин після того, як за ворітьми зупинився моторолер.

Мати першою вийшла до порогу.

— Хто там? — запитала.

— Кур’єр, мені Ігора Возного треба.

— Синку, це до тебе, — покликала Олена Андріївна.

Отримавши від хлопця-кур’єра пакунок, Ігор повернувся в кімнату і простяг його Коляну. Той відразу розірвав упаковку. Витягнув пластиковий файл з документами.

— Випити хочеш? — запитав Ігор. — Все-таки особливий момент…

— Я тепер завжди хочу випити, — сказав Колян. — Давай!

Наближалася одинадцята вечора. Перша з двох куплених по дорозі додому від Степана пляшка коньяку закінчувалася. Пили зараз однаково, собі Ігор також не відмовляв.

— Так ти туди і назад? — нервово зиркнув на приятеля Колян.

— Так, на добу. Залишити тобі щось почитати? Щоб не нудьгувати? Можу принести класний рукопис одного чолов’яги про їжу. Хоча ні, пізно вже…

— Ні, читати я не зможу… страх відволікає… Я буду просто чекати. Ти мені краще випити залиши!

— Залишу, — пообіцяв Ігор.

Приніс з кухні другу пляшку коньяку і дві пляшки полинової настоянки.

— Вистачить? — запитав.

— Вистачить, — сказав Колян. — Тут якраз на три рази випити і три рази поспати…

Ігор мовчки переодягнувся в міліцейську форму. Підперезався ременем з кобурою, натягнув чоботи. Одягнув кашкет. Зверху накинув куртку-вітрівку.

Колян зачаровано спостерігав перевтілення Ігора, вигляд мав спантеличений. Спостерігав і мовчав.

— Ну все, бувай, — Ігор кинув прощальний погляд на Коляна і вийшов з кімнати.

На вулиці дув вітер. Не надто сильний, але холодний. Дув назустріч, в обличчя, ніби з минулого, в яке зараз поспішав Ігор.

Темрява густішала. Будинки і паркани обабіч дороги відступили за межу видимості. Спереду заблимав далекий вогник. Почав накрапати дощик. Ігор машинально спробував натягнути на голову капюшон куртки. Кашкет заважав. Він зняв його і поніс у руці.

Ноги привели його до майданчика перед ворітьми винзаводу. Дощ перестав, залишивши після себе в повітрі вогку в’язкість.

З-за прочинених воріт визирнув, а потім вийшов Іванко. На плечі — міх з вином.

— Привіт, — озвався Ігор.

Іван зупинився, насторожено озирнувся на всі боки. Ігор вийшов на освітлену частину майданчика.

— Це я, — сказав.

— Та я впізнав ваш голос, — тихо сказав хлопець. — Щось давно вас не було… А тут такі справи…

Вони звернули на дорогу, що вела до Іванкового будинку.

— Які справи? — спитав на ходу Ігор.

— Валькиного чоловіка підрізали…

— Він у лікарні?

— На цвинтарі… Її тепер на базарі нема. Траурну хустку з голови не знімає, сидить вдома і плаче…

Ігор важко зітхнув.

— Знайшли того, хто підрізав? — запитав похмуро.

— Нє-а, — Іванко хитнув головою, зупинився, поправив на плечі міх з вином. — Його ножем так вдарили, що ручка зламалася, а лезо між ребрами залишилося…

Далі до самого будинку Іванка йшли мовчки. В будинку сіли на кухні… Іван налив собі й Ігореві вина. Посміхнувся якимось своїм думкам.

— А мій фотознімок у газету взяли, — похвалився.

— В яку газету? — байдуже запитав Ігор.

— В нашу, «Очаківець», — Іван сьорбнув вина. — Сказали, заплатять карбованець і двадцять копійок. Подобається мені ця справа — фотографувати! Я й книжку спеціальну вже прочитав: «Для фотографа-початківця».

— Так, — Ігор також ковтнув вина. — Ти добре знимкуєш…

— Я хочу сам проявляти знімки і друкувати, але треба ванночки купити. І фотозбільшувач зі штативом.

Ігор витягнув із кишені галіфе кілька соток. Поклав на стіл і підсунув до Івана.

— Тримай! Купиш, що треба!

— Ох, спасибі! Ви… навіть не знаю, як сказати, — хлопець знітився від почуття вдячності, що переповнювало його.

— Не треба нічого говорити, — байдуже промовив Ігор.

— Що це за куртка на вас? Це модно?

— Це вітрівка. Хочеш — подарую.

— Правда?

Ігор зняв вітрівку і передав Іванові.

— Ложки-виделки у вас там? — Ігор вказав поглядом на тумбочку в кутку кухні.

— Угу.

Ігор встав, висунув верхню шухляду. Погляд зупинився на кухонному ножі з міцною дерев’яною ручкою. Взяв ніж і спитав Івана: