Щоденник Миколки Синицина

— Як — кульгава?

— Так, кульгава. Бачиш, у неї нога внизу закривляється.

— Яка нога?

— Ну, стовбур.

— Стовбур! Так би й казав!

Знайшли ми ще одну ялинку.

— Лиса, — каже Мишко.

— Сам ти лисий! Як це ялинка може бути лисою?

— Звичайно, лиса! Бачиш, яка вона ріденька, уся просвічується. Один стовбур видно. Просто не ялинка, а палиця!

І так весь час: то лиса, то кульгава, то ще якась!

— Ну, — кажу, — тебе слухати — до ночі ялинки не зрубаєш! Знайшов собі путню ялиночку, зрубав і віддав сокиру Мишкові: — Рубай хутчій, нам додому їхати час.

А він неначе весь ліс узявся обшукати. Що я вже і просив його і сварив — нічого не допомагало. Нарешті він знайшов ялинку на свій смак, зрубав, і ми пішли назад на станцію. Йшли, йшли, а ліс усе не кінчається.

— Може, ми не в той бік ідемо? — каже Мишко.

Пішли ми в інший бік. йшли, йшли — усе ліс та й ліс! Тут і смеркати почало. Ми звертаємо то в один бік, то в інший. Зовсім заплуталися.

— От бачиш, — кажу, — що ти накоїв!

— Що ж я накоїв? Я ж не винен, що так швидко вечір настав.

— А скільки ти ялинку вибирав? А дома скільки вовтузився? Ось доведеться через тебе в лісі ночувати!

— Що ти! — злякався Мишко. — Адже сьогодні хлопці прийдуть. Треба дорогу шукати.

Скоро зовсім стемніло. На небі засяяв місяць. Довкола, мов велетні, стояли чорні стовбури дерев. За кожним деревом нам увижалися вовки. Ми зупинились і боялися йти вперед.

— Нумо кричати! — каже Мишко.

Тут ми як закричимо разом:

— Агов!

«Агов!» — відповіла луна.

— Агов! Агов! — закричали ми знову щосили.

«Агов! Аг-гов!» — повторила луна.

— Може, нам краще не кричати? — каже Мишко.

— Чому?

— Ще вовки почують і прибіжать.

— Тут, мабуть, ніяких вовків нема.

— А що як є! Краще ходімо швидше.

Я кажу:

— Ходімо прямо, а то ми ніяк на дорогу не виберемося.

Пішли ми знову. Мишко все оглядався і питав:

— А що робити, коли нападають вовки, а рушниці нема?

— Жбурляти в них палаючі головешки, — кажу я.

— А де їх брати, ці головешки?

— Розкласти вогнище — ось тобі й головешки.

— А в тебе є сірники?

— Нема.

— А вони на дерево можуть вилізти?

— Хто?

— Та вовки.

— Вовки? Ні, не можуть.

— Тоді, якщо на нас нападуть вовки, ми заліземо на дерево і сидітимемо до ранку.

— Що ти! Хіба висидиш на дереві до ранку?

— Чому не висидиш?

— Змерзнеш і впадеш.

— Чому змерзнеш? Адже нам не холодно.

— Нам не холодно, бо ми рухаємося, а спробуй посидь на дереві без руху — відразу змерзнеш.

— А навіщо сидіти без руху? — каже Мишко. — Можна сидіти й йогами дриґати.

— Втомишся — цілу ніч на дереві ногами дриґати!

Ми продиралися крізь густі чагарники, спотикалися через пні, провалювалися по коліна в снігу. Йти ставало важче й важче. Ми дуже втомилися.

— Киньмо ялинки! — кажу я.

— Шкода, — каже Мишко. — До мене хлопці сьогодні прийдуть. Як же я без ялинки буду?

— Тут коли б нам самим, — кажу, — вибратися! Чого ще про ялинки думати!

— Стривай, — каже Мишко. — Треба одному попереду йти і протоптувати дорогу, тоді другому легше буде. Мінятимемося по черзі.

Ми зупинилися, перепочили. Тоді Мишко пішов попереду, а я за ним услід. Йшли, йшли… Я зупинився, щоб перекласти ялинку на інше плече. Хотів іти далі, дивлюся — нема Мишка! Щез, ніби провалився крізь землю зі своєю ялинкою.

Я кричу:

— Мишко!

А він не відповідає.

— Мишко! Гей! Куди ж ти подівся?

Нема відповіді.

Я пішов обережно вперед, дивлюсь — а там урвище! Я мало не впав в_урвище. Бачу — внизу ворушиться щось темне.

— Гей! Це ти, Мишко?

— Я! Я, здається, з гори скотився!

— Чому ж ти не відповідаєш? Я тут гукаю, гукаю…

— Відповіси тут, коли я ногу забив!

Я спустився до нього, а там дорога. Мишко сидить посеред дороги й коліно руками тре.

— Що з тобою?

— Коліно забив. Нога, розумієш, підвернулась.

— Боляче?

— Боляче! Я посиджу.

— Ну, посидьмо, — кажу я.

Посідали ми з ним на снігу. Сиділи, сиділи, поки нас холод пройняв. Я кажу:

— Тут і замерзнути можна! Може, ходімо по дорозі? Вона нас куди-небудь виведе: або на станцію, або до лісничого, або в село яке-небудь. Не замерзати ж у лісі!

Мишко хотів устати, але тут же заохав і знову сів.

— Не можу, — каже.

— Що ж тепер робити? Давай я понесу тебе на плечах, — кажу я.

— Та хіба ти донесеш?

— Спробую.

Мишко підвівся й поліз мені на спину. Кректав, кректав, насилу виліз. Важкий! Я зігнувся в три погибелі.

— Ну, неси! — каже Мишко.

Тільки пройшов я кілька кроків, підковзнувся — і бебех у сніг.

— Ой! — зарепетував Мишко. — У мене нога болить, а ти мене в сніг кидаєш!

— Я ж не навмисне!

— Не брався б, якщо не можеш!

— Лихо мені з тобою! — кажу я. — То ти з бенгальськими вогнями морочишся, то ялинку аж поки засутеніло, вибирав, а тепер ось забився… Пропадеш тут з тобою!

— Можеш не пропадати!..

— Як же не пропадати?

— Іди сам. Це все я винен. Я вмовив тебе по ялинки їхати.

— Отже, я тебе покинути повинен?

— То й що ж? Я й сам дійду. Посиджу, нога перестане — я й піду.

— Та ну тебе! Нікуди я без тебе не піду. Разом приїхали, разом і повернутися повинні. Треба придумати що-небудь.