Щоденник Миколки Синицина

— Що ж ти придумаєш?

— Може, санки зробити? Сокира в нас є.

— Як же ти із сокири санки зробиш?

— Та не із сокири, голово! Зрубати дерево, а з дерева — санки.

— Таж цвяхів нема.

— Треба подумати, — кажу я.

І став думати. А Мишко все на снігу сидить. Я підтягнув до нього ялинку й кажу:

— Ти краще на ялинку сядь, а то простудишся. Він сів на ялинку. Тут мені ось що спало на думку.

— Мишко, — кажу я, — а що, коли тебе повезти на ялинці?

— Як — на ялинці?

— А отак: ти сиди, а я за стовбур тягтиму. Ану, тримайсь!

Я схопив ялинку за стовбур і поволік. От як ловко придумав! Сніг на дорозі твердий, укочений, ялинка по ньому легко йде, а Мишко на ній — мов на санках!

— Чудово! — кажу я. — Ану, держи сокиру.

Віддав йому сокиру. Мишко вмостився зручніше, і я повіз його по дорозі. Скоро ми вибралися на узлісся й відразу побачили вогники.

— Мишко! — кажу. — Станція!

Здалеку вже було чути гук поїзда.

— Швидше! — каже Мишко. — Запізнимося на поїзда.

Я побіг щодуху. Мишко кричить:

— Наддай ходи! Запізнимося!

Поїзд уже під'їжджав до станції. Тут і ми наспіли. Підбігаємо до вагона. Я підсадив Мишка. Поїзд рушив, я скочив на підніжку і ялинку за собою втяг. Пасажири у вагоні картали нас за те, що ялинка колюча.

Хтось запитав:

— Де ви взяли таку обідрану ялинку?

Ми почали розповідати, що з нами в лісі скоїлося. Тоді всі стали жаліти нас. Одна тітонька посадила Мишка на лавку, зняла з нього валянок і оглянула ногу.

— Нічого страшного нема, — сказала вона. — Просто забив.

— А я думав, що ногу зламав, так вона в мене боліла, — каже Мишко.

Хтось сказав:

— Нічого, до весілля заживе!

Усі засміялися. Одна тітонька дала нам по пирогу, а інша — цукерок. Ми зраділи, бо дуже зголодніли.

— Що ж ми тепер будемо робити? — кажу я. — У нас на двох одна ялинка.

— Віддай її на сьогодні мені, — каже Мишко, — і на тому кінець.

— Як це кінець? Я її тягнув через увесь ліс та ще тебе на ній віз, а тепер сам без ялинки залишусь?

— Так ти мені її тільки на сьогодні дай, а завтра я тобі поверну назад.

— Гарненька, — кажу, — штука! В усіх хлопців свято, а в мене навіть ялинки не буде!

— Ну ти зрозумій, — каже Мишко, — до мене сьогодні хлопці прийдуть! Що ж я без ялинки робитиму?

— Ну, покажеш їм свої бенгальські вогні. Що, хлопці ялинки не бачили?

— Таж бенгальські вогні, мабуть, не горітимуть. Я їх уже двадцять разів робив — нічого не виходить. Тільки дим, та й годі!

— А може, вийде?

— Ні, я й не згадуватиму про це. Може, хлопці вже забули.

— Е, ні, не забули! Не треба було завчасу хвалитися.

— Якби в мене ялинка була, — каже Мишко, — я про бенгальські вогні що-небудь вигадав би і якось викрутився б, а тепер просто не знаю, що діяти.

— Ні, — кажу, — не можу я тобі ялинку віддати. В мене ще жодного року так не було, щоб ялинки не було.

— Ну будь другом, виручи! Ти мене вже не раз виручав!

— Що ж, я тебе завжди виручати повинен?

— Ну, востаннє! Я тобі що хочеш за це дам. Візьми мої лижі, ковзани, чарівний ліхтар, альбом з марками. Ти ж сам знаєш, що в мене є. Вибирай що завгодно.

— Гаразд, — сказав я. — Коли так, віддай мені свого Дружка.

Мишко задумався. Він одвернувся й довго мовчав. Тоді подивився на мене — очі у нього були сумні — і сказав:

— Ні, Дружка я не можу віддати.

— Ну от! Казав «що завгодно», а тепер…

— Я забув про Дружка… Я, коли говорив, думав про предмети. А Дружок не предмет, він живий.

— То й що ж? Простий собака! Якби він хоч породистий був.

— Він же не винен, що він не породистий! Однак він любить мене. Коли мене вдома немає, він думає про мене, а коли я приходжу, радіє і махає хвостом… Ні, хай буде що буде! Хай хлопці сміються з мене, а з Дружком я не розлучуся, навіть коли б ти мені дав цілу гору золота!

— Ну гаразд, — кажу я, — бери тоді ялинку задарма.

— Навіщо задарма? Коли вже я обіцяв будь-що, то й бери будь-що. Хочеш, я тобі дам чарівний ліхтар з усіма малюнками? Ти ж дуже хотів, щоб у тебе був чарівний ліхтар.

— Ні, не треба мені чарівного ліхтаря. Бери так.

— Ти ж стільки трудився заради ялинки — навіщо віддавати задарма?

— Ну й нехай! Мені нічого не треба.

— Ну й мені задарма не треба, — каже Мишко.

— То це ж не зовсім задарма, — кажу я. — Просто так, заради дружби. Адже дружба дорожча за чарівний ліхтар! Хай це буде наша спільна ялинка.

Поки ми розмовляли, поїзд підійшов до станції. Ми й не помітили, як доїхали. У Мишка нога зовсім перестала боліти. Він тільки трохи накульгував, коли ми зійшли з поїзда.

Я спочатку забіг додому, щоб мама не турбувалась, а тоді помчав до Мишка — прикрашати нашу спільну ялинку.

Ялинка вже стояла посеред кімнати, і Мишко заклеював обідрані місця зеленим папером. Ми ще не закінчили прикрашати ялинку, як почали збиратися хлопці.

— Що ж ти, покликав на ялинку, а сам навіть не прикрасив її! — образились вони.

Ми стали розповідати про наші пригоди, а Мишко навіть прибрехав, ніби на нас напали у лісі вовки і ми від них сховалися на дерево. Хлопці не повірили і сміялися з нас. Мишко спочатку переконував їх, а тоді махнув рукою і сам сміявся. Мишкові мама й тато пішли зустрічати Новий рік до сусідів, а для нас мама приготувала великий круглий пиріг з варенням та інші різні смачні речі, щоб ми теж могли добре зустріти Новий рік.

Ми залишилися самі в кімнаті. Хлопці нікого не соромились і мало не на головах ходили. Ніколи я не чув такого галасу! А Мишко галасував найбільше за всіх. Ну, я-то розумів, чому він так розійшовся. Він старався, щоб хто-небудь із хлопців не згадав про бенгальські вогні, й вигадував щораз нові фокуси.