Шлях Абая

Злочин біля стін «божого дому» було здійснено з іменем аллаха і з благословення шаріату. Релігія освятила своїм авторитетом кривавий злочин, через те що на головах убивць були чалми, у руках — чотки, і на вустах — молитва. Їх оберігав шаріат, їм не треба було боятися ні помсти, ні покарання на цьому світі, а забитому було забезпечено рай на тому: бери в обійми гурію, пий райський напій кеусер і живи собі на сьомому небі блажества!..

Зарізавши Сармоллу, вбивці оголосили його шахідом і загасили пожежу, що почала розгорятися. Імами, хальфе, карі, муедзин і шахіди Верхньої мечеті заповнили будинок і двір Сармолли. Своїми брехливими промовами вони намагалися заглушити ридання трьох жінок — вдови загиблого і двох його осиротілих дочок.

— Не плачте, немічні рабині аллаха! Не ставайте проти волі божої! Господь знає, що діє! Перед лицем такої смерті він чекає від вас сумирної покірливості!

— Тільки найлюбиміший з рабів божих гідний стати шахідом!

— Чого кращого за таку смерть може бажати мусульманин?

— Не треба плакати за покійником. Це завдасть йому загробних мук!

Так само казав ридаючим жінкам і старий хазрет. Те, що він зайшов до кімнати, де лежав небіжчик, було великою честю для Сармоллової сім’ї.

Бібісара й Асьма погано розуміли, що говорили мулли, змішуючи казахські слова з книжними арабськими. Вони були придавлені горем, що несподівано звалилося на їх тендітні плечі.

Духовенство квапилося якнайшвидше похозати Сармоллу. Хальфе перемовлялися між собою:

— Не треба омивати покійника!

— Не можна на ньому міняти одяг!

— Можна обійтися і без савана!

Одностайність була повна, ніхто не заперечував, а сліпий карі пояснив, чому треба квапитися з похоронами:

— Сьогодні п’ятниця, треба, щоб покійник устиг торкнутися стегном до могильної землі, поки не настала субота…

— Так, такі Треба швидше виконати начертане законом,— дружно підтримали мулли.

Слова сліпого карі передавалися з вуст в уста, вони облетіли весь двір і вулицю.

— Він загинув у ніч з четверга на п’ятницю. Це краще свідчення, що він справжній шахід!

— Таку смерть повинні бажати всі справжні мусульмани.

— Усякий правовірний подумає: «Умерти так би і мені!»

— У книзі доль «Лаухаль-Махфуз» начертано, що благословенний наставник постане перед троном всевишнього у дійсній чистоті.

— Можна навіть позаздрити Сармоллі!

Шаріфжан, Самурат і сліпий карі гучно голосили:

— Хай осінить нас усіх святість дорогого нашого шахіда Сармолли!

Білоголові грифи, зачувши запах свіжого падла, злітаються на нього звідусіль, з найдальших закутків. Так само і тепер злетілися з усіх кінців міста до мертвого тіла чалмоносні хижаки, пойняті єдиним прагненням — якнайшвидше закопати цей спотворений труп. Вони квапились, побоюючись смути, яка могла зчинитись у народі…

Першими про смерть Сармолли довідались його учні, що прийшли вранці на заняття. Серед них були діти рибалки Єрмека, робітника Токбая, сини удови Дамежан. З слізьми на очах прибігли хлопчаки додому і принесли батькам страшну вість про загибель мулли. Старші одразу збагнули причину цієї загибелі: адже після промови Сармолли в мечеті народ одвернувся від мечеті, від медресе, від мулл і ходжів.

Почувши, хто вбив їхнього наставника, діти вибігли на вулицю і почали говорити про це всім і кожному. Човняр Сеїль, який ішов вулицею з веслом на плечі, сказав хлопцям:

— Он ідуть поліцейські — Митрій і Семен. Розкажіть їм, що муллі перерізали горло. Вони знайдуть, хто це зробив.

Хлопчаки перебігли курну вулицю і спинили городовиків. Ті поправили шаблі, що висіли на жовтих ременях через плече, і попрямували у дім Сармолли. Глянувши на перерізане горло небіжчика, значуще перезирнулись і пішли до пристава.

Підполковник Смирнов, вислухавши городовиків, у роздумі погладив гостру борідку, розправив великі, пухнасті вуса. За сім років його служби в слободі такої події у ввіреному йому участку ще не бувало. Слово «мулла» означало для Смирнова «настоятель мечеті», у всякому разі, щось подібне до попа або диякона! І от: магометанського попа зарізали, немов барана. Ні, це вже щось схоже на бунт, таку справу не можна залишати без уваги!

За півгодини прибули в дім Сармолли слідчий Зенков і лікар у супроводі двох городовиків. Вони обстежили труп, склали акт, потім знов одягли небіжчика і поклали на місце. Хальфе, хазрети і мулли, почувши про «блюзнірські» діяння пристава, знову, наче галич, злетілися в дім Сармолли і вирішили негайно поховати небіжчика.

На похорон було запрошено знатних баїв і крупних торговців міста, з степовиків — Уразбая. Всі ці почесні особи урочисто, відповідно до правил шаріату, винесли Сармоллу з дому і попрямували на мусульманське кладовище…

Вночі після похорону невідомі люди зупинили на вулиці Шаріфжана-хальфе, який повертався з намазу, добре віддубасили його і вибили два зуби; Самату-хальфе тієї самої ночі хтось розбив каменюкою шибку. Наступної ночі над слободою спалахнула заграва пожежі: палала покрівля нового будинку, поставленого в дні холери Самуратом-муедзином.

Почались для служителів віри й інші неприємності. Сліпого карі, Самурата, Шаріфжана, Отарбая і Корабая тепер щодня Митрій і Семен викликали до слідчого. Про це стало відомо не тільки в слободі, але й у затоні, у Жатаках, на Озерці і у всіх приміських аулах. Чутка про звіряче вбивство Сармолли ширилася з швидкістю степової пожежі.

За викликом пристава в участку побувало на допиті багато мешканців слободи. Ще до початку слідства Абай двічі розмовляв віч-на-віч з підполковником Смирновим та слідчим, надвірним радником Зенковим. А через кілька днів після пожежі в будинку Самурата-муедзина самого погорільця посадили в буцегарню…

Почувши пізно ввечері цю страшну вість, сліпий карі наказав запрягти коня, помчав до хазрета і підняв старого з ліжка. Треба діяти, не можна гаяти й хвилини! Шаріфжан і Самат-хальфе теж гасали цілу ніч по місту, сповіщаючи знатних баїв про небезпеку, і умовляли їх вплинути на пристава, щоб той став на захист справи ісламу.

Через кілька днів імами семи мечетей Семипалатинська прислали в канцелярію підполковника Смирнова красномовні листи з приводу смерті Сармолли. Міські багатії пустили в хід свої зв’язки з великим начальством. У справу втрутилися семипалатинський поліцмейстер і міський голова: вони вважали, що нема чого загострювати стосунки з мусульманськими верховодами. Довідавшись про думку начальства, підполковник Смирнов наказав слідчому припинити розпочату справу. Самурат-муедзин повернувся додому і почав відбудовувати потерпілу від пожежі покрівлю. Імами, хальфе і торговці з полегкістю зітхнули. В ці дні поліцмейстер, пристав і слідчий заробили не одну «білохвосту» — так називали казахи сотенну асигнацію.