Шлях Абая

Пристав офіціально оголосив, що спонукало власті відмовитися від переслідування злочинців:

— З християнської, православної точки зору вбивство Сармолли — злочин, а за шаріатом — це виконання закону ісламу. Якщо казахам і татарам дозволено сповідувати магометанство, то на це не можна не зважити. Сармоллу вбив темний народ, фанатично віруючи, що це — угодне богові діяння, яке врятує місто від епідемії холери. Закони Російської імперії не передбачають покарання за такі дії…

Так було припинено справу про вбивство Сармолли.

Народ помстився на сліпому карі. Коли карі повертався з нічної молитви, його оточили кілька чоловік, збили з ніг, довго били і топтали ногами. Потім поклали його на воза і довго возили по місту, безперервно лупцюючи. Все це робилося в цілковитій мовчанці, щоб сліпий карі не пізнав когось по голосу. Розправа закінчилася тим, що карі завезли у якийсь двір, скинули з воза і, розпустивши йому чалму, розстелили її по двору, причому один край разом із фескою ткнули у відхідник. Після того невідомі месники поїхали.

Цим і завершились дії таємничих сил, які мстилися міським муллам і суфіям за вбивство Сармолли.

Закінчувався серпень. Над степом гуляв пронизливий вітер, він вривався на вулиці міста, здіймаючи піщані бурі. Від холодного подиху осені густий ліс Полковничого острова взявся яскравою позолотою. Дедалі частіше йшли дощі, але міські вулиці швидко просихали, вода проходила крізь рихлий пісок.

На степових шляхах все більше з’являлося гуртовиків, які гнали в слободу отари овець, череди рогатої худоби, табуни коней і верблюдів. На семипалатинському базарі було повно селянських возів з пшеницею, картоплею, садовиною. Відколи стало холодно, жителі міста вже спокійніше могли купувати огірки, кавуни і дині — епідемія холери явно йшла на спад.

І тоді на базарах і в будинках серед темних людей пішла поголоска:

— Сармолла — справді найблагочестивіша людина в місті. Недарма, з веління шаріату, приніс його народ у жертву.

— Пролита кров Сармолли врятувала нас від страшного мору!

— Іслам ніколи не вводить мусульман в оману!

— За врятування від холери ми повинні бути вірними нашим віровчителям, імамам!

Так говорили темні люди на базарах і дома. І слідчий Зенков на останній сторінці протоколу записав такі свідчення одного з служителів віри:

«За шаріатом, магометанина Сармоллу законно принесли в жертву. Минуло всього два тижні з дня його смерті — і холера в місті вщухла. Жертовна смерть Сармолли дала користь не тільки мусульманам, але й росіянам. Вона зберегла життя високошановним чиновникам государя імператора».

Коли це свідчення, що увінчало справу про вбивство Сармолли, стало відоме Абаю, його знову пройняли безмежна туга і гнів. Понад місяць прожив він у слободі, спостерігаючи псевдонаставників народу — імамів, мулл і ходжів. У страшні дні народного лиха він побачив усю їхню огидну зажерливість і жорстокість, жертвою якої став бідолашний Сармолла. Абаю здавалося, що він потрапив до смердючої ями, де ворушилися мерзенні, жирні черв’яки, що живляться гниллю…

«Як жити? Де вихід?»

В степу зажерливі хижаки оббирають простий народ, місто потопає в темряві невігластва. І тут, і там панує тупе насильство. Абай бачив перед собою глухий мур і, здавалося, не було в світі сили, здатної його зруйнувати.

В ці дні тяжких роздумів Абая потягло до пера і паперу. Якось увечері, сівши за круглий стіл, він підсунув ближче лампу, і на білий аркуш лягли перші звучні рядки:

Мулла, хоч в писанні сам — ні-ні, Коран тлумачить і ночі, і дні. Він, як стерв’ятник, падло жере, Хоч в чалмі хизується на коні.

Абай творив, і в думці перед ним проходили такі знайомі йому ішани, імами, хальфе і хазрети. Він обрушував на них усю силу свого гніву і свого невгамовного болю.

«Оті мерзотники, невігласи з невігласів, хижаки й насильники зараховують себе до безгрішних. Уся їхня святість у чалмі, що вкриває пусту голову, і в чотках, які перебираються пожадливими пальцями. Невігласи із невігласів, хижаки і насильники, немає тупіших за них на світі!»

Написавши ці рядки, Абай схвильовано відклав перо. Раптом до нього донеслося гупотіння босих ніг і за вікном почувся дитячий спів, що нагадав йому далекі роки дитинства. Обличчя Абая проясніло. Настав рамазан, почався піст, і міські діти підійшли до освітленого вікна, щоб проспівати жарапазан.

Троє хлопчиків співуче тягли вітальну пісню. Вслухаю-чись у неї, Абай здригнувся від несподіванки. Такий жарапазан він чув уперше — здавна знайомий текст був перемішаний з власною вигадкою:

Наша пісенька муллі — Злощасному Сармоллі. Завтра день курбан-байрама — Краще свято на землі! Став молитись Сармолла — Ой, і славні то діла! — Бритва разом із волоссям З нього голову зняла. Його дочку туга б’є. Чай вона із плачем п’є. Кінь його при водопої В сумі вудила жує.

Хлопчаки співали довго, і, коли високими голосами прокричали останній рядок, Абай відчинив вікно і подав їм дрібну монету. Юні співаки зникли так само несподівано, як і з’явились, а Абай гірко замислився, пригадуючи слова «Плачу про Сармоллу», складеного, мабуть, його учнями, хлопчаками-шакірдами.

Мерзенна, чорна сила знову перемогла. Зло тріумфує, як тріумфувало багато тисяч літ. Невже воно пануватиме вічно і ніколи не поступиться місцем добру?.. А сліпа воля релігії виправдує цей світ насильства. У дні холери вивернулася вся злочинність «праведних» справ святенників із мечеті і медресе, блаженних ішанів та імамів. Як глибоко пустила чорна зграя коріння свого лжевчення, як широко поширила свою владу — найстрашніше лихо для нещасного темного народу!

Раніше Абай думав, що казахський народ стоїть осторонь цього світу зла — релігії, але життя показало, що це далеко не так. Він думав, що не степовики казахи, а міські жителі створять розумне життя для свого народу. Тепер він побачив — й тут чорна зграя святенників глибоко пустила коріння свого псевдовчення. І це було гірше, тяжче, жахливіше за холеру. Чорному мору надходив кінець, але жорстока, нещадна темна сила, лютий ворог народу — неуцтво, залишилась, і владі її не видно краю. З того часу, як він, Абай, почав свідомо мислити, намагаючись пізнати навколишній світ, зла на світі анітрохи не поменшало. Так само, як і перше, зазнає злигоднів, страждає казахський народ…

З вулиці долинув кінський тупіт, і кілька вершників спинилися біля воріт дому.

«Мабуть, з аулу! — подумав Абай і в тривожному нетерпінні чекав на несподіваних гостей.— Ідуть поспішно, чи не привезли лихого…»

За хвилину, голосно віддаючи салем, до кімнати зайшов Дармен — його друг, молодий поет, якого він любив, як молодшого брата. Абай зрадів, але, побачивши мертвотно бліде обличчя його, занепокоївся, відчувши щось лихе.

— Чого приїхав? У якій справі? Що сталось? — закидав він гостя запитаннями, не запросивши навіть сісти.