Шлях Абая
Шрифт:
Але Сеїль був не з тих, кого можна залякати,— він не звертав на них уваги.
— Не репетуй марно,— сказав він спокійно і рішуче.— Я пізно закінчив роботу і зараз навіть пальцем поворухнути не можу. Та й який човняр стане в отаку темряву возити тебе туди й сюди по Іртишу? У мене теж своя голова на плечах! Якщо поспішаєш,— приходь рано-вранці, а зараз не повезу…
І, взявши на плече жердину з довгим гаком, Сеїль звернувся до веслярів:
— Ходім спати, жигіти!
— Ну скажи хоч, кого ти перевіз зараз на той берег? — причепився до нього Корабай.— Чому погодився його переправити, незважаючи на темряву?
— Кажи ж,— допитувався і Даїр.— Міські то були люди, знайомі тобі, чи приїжджі з степу?
Сеїль відповів з прихованим глумом:
— Мої знайомі —
І Сеїль попрямував додому.
Корабай і Даїр не затримували його більше, нехай іде.
Весляр Тусуп забарився біля човна, і тепер вони причепилися до нього, сподіваючись, що той буде згідливіший. І справді, то погрозою, то умовляннями вони нарешті домоглися свого. Тусуп признався, що Сеїль переправив на міський берег трьох жигітів і жінку. Це начебто степові люди, а з їхньої розмови можна припустити, що вони прямували в затон. З собою вони везли сивого коня під жіночим сідлом…
Тепер Даїр не сумнівався: то були справді вони, втікачі. Коли він гнався за ними караванним шляхом з далекого Чингісу, то довідався від місцевих жителів, якої масті коні у втікачів. Ще він дізнався від Тусупа, що двоє з п’яти жигітів одвели своїх коней у слободу, щоб ранком переправити їх у місто на поромі. Слід було знайдено вірний, лишалось діяти негайно…
— Ну, поїхали! Накриємо сьогодні ж уночі! — вигукнув Даїр.
— Човна треба! — озвався Корабай.
Вони пішли шукати човняра.
Доки Дармен і його друзі, зійшовши на берег біля парового млина, в центрі міста, добиралися до затону, минув довгий час. Йди на далеку околицю було важко — ноги грузли в глибокому піску. До того ж шлях вів то вздовж крутого берега Іртиша, то круто збігав униз. Нарешті показалися тісно збиті докупи будівлі; то були кустарні підприємства — чинбарня, броварня, гуральня. Починався затон, широка робітнича околиця Семипалатинська.
Неподалік Іртиш робить великий заворот, утворюючи широку затоку, дуже зручну для зимової стоянки численних пароплавів та барж. Тут, ближче до Іртиша, і понабудовували собі робітники затону халупи, що тіснилися на вузьких і довгих вуличках.
Найбільше серед тутешнього люду було вантажників. Під час навігації вони перетягали на спині тисячі пудів ваги, а коли закінчувався літній гарячий час, переходили на поденну чорну роботу. Казахська біднота, яка мусила залишати розорені аули, щоб десь заробити бодай на шматок хліба, знаходила в затоні роботу. Робота ця виснажувала людей, проте рятувала їх від голодної смерті, давала змогу якось утримувати сім’ю.
Робітники затону, на відміну від жителів міста й слободи, жили осібно і майже ніколи не залишали своє селище. Зате під час мусульманських свят рамазану і курбану слава про затонських вантажників гриміла серед казахського і татарського населення міста. На просторих площах Семипалатинська та слободи в святкові дні влаштовували змагання, в яких завжди брали участь вантажники. Вони виходили по троє, по п’ятеро, а іноді й по десять чоловік і завжди здобували перемогу. Хвалені міські бійці, не витримавши мертвої поясної хватки вантажників, падали на землю, немов підкошені. Небалакучі, дужі, широкоплечі, товстоногі силачі, схопивши супротивника за комір, легко перекидали його через плече. Це перекидання на обидві лопатки називалося «затонським прийомом», і глядачі складали цілі легенди про цю боротьбу та її переможців…
Коли Дармен і Абди обдумували план втечі, вони сподівалися не тільки на Абая, але й на допомогу затонських робітників. Абди в свій час і сам попрацював у затоні років зо два і мав там щирих друзів і добрих знайомих. Частенько навідувався у затон і Дармен, коли йому доводилося подовгу жити в Семипалатиську. Тоді він ходив у гості до робітників із своєю домброю, і господарі захоплювались його умінням складати вірші.
Тепер Абди і Дармен вирішили сховатись у найнадійнішого свого друга, Абена, який жив у будиночку з двох маленьких кімнаток. Коли стомлені подорожні
нарешті дісталися туди, всі в домі вже спали. Ворота втікачам відчинила господиня — висока, тонка жінка, на ім’я Айша. Спочатку в дім зайшов Абди, залишивши своїх супутників надворі, а за хвилину в обох кімнатках привітно засвітилися вогники і назустріч втікачам вийшов сам господар — білолиций, чорновусий жигіт.Гостей провели в дальню кімнату, а у ближчій кімнаті Айша почала поратися біля мідного самовара і кухонного казана.
В присутності Макен жигіти не хотіли розповідати господареві дому про всі обставини втечі і тільки дали зрозуміти, що Дармену і Макен конче треба сховатись, тим-то дуже важливо уберегти їх від сторонніх очей і балакучих язиків.
Абен схвально кивнув головою: він з першого слова все зрозумів і запропонував зв’язок з втікачами підтримувати потай, лише вночі.
— Та й уночі досить небезпечно ходити нашою вулицею,— додав Абен.— В кожному дворі є собаки, вони зчинять такий гавкіт, що розбудять усе селище. А сусіди у нас цікаві, почнуться непотрібні розмови і підозри…
Какитая вирішили одразу відправити до Абіша. Треба було якнайшвидше написати прохання, про яке говорив Абай, і здати його в канцелярію повітового начальника і в окружний суд. Коли Какитай зібрався йти, Дармен передав йому в запечатаному конверті лист від Абая до Абіша.
Какитай скочив на сивого інохідця Макен, і Абен, вивівши жигіта за ворота на безпечний пустинний шлях, майже цілу версту ішов поряд з конем, проводжаючи гостя.
Коли Какитай прискакав до будинку Даніяра, там ще не спали. Не скидаючи чапана, він передав Абішу листа і почав розповідати про те, що саме примусило його з’явитися тут серед ночі. Хвилюючись, він то сідав, то підхоплювався з місця, його дзвінкий голос щохвилини зривався. Слухаючи його, Абіш швидко перебігав рівні рядки, написані батьковою рукою.
За словами Какитая, викрадення Макен розлютило найжорстокішого хижака степу, Уразбая, а цей бай ніколи і нікому не прощав образ. Какитай чув, що Уразбай перебуває в місті, становище створювалося серйозне, і люди, які допомагають Дармену та Макен, повинні бути готові до всього, а головне — не гаяти часу.
Доки Какитай говорив, Абіш встиг дочитати. Він замислився на мить, а потім дав листа Какитаю. Ось що там було написано:
«…Ти знаєш, ким став для мене Дармен. Та й у народі з кожним роком його все більше і більше люблять. Мені приємно, що ти завжди ставився до нього дружньо, от і доведи тепер, що ти його друг справжній і непохитний. Поганий друг — це тінь; ясного дня хоч як тікай від нього — не втечеш, а в негоду шукай його — не знайдеш. Я прагнув уберегти тебе від степових позовів і досі боровся сам, заступаючись за слабких і беззахисних. Тепер настала і твоя черга. Дармен і Макен зробили правильно, що втекли до міста, бо все-таки російські закони краще захищають особу людини, ніж закони шаріату в степу. А з суддями і начальниками ти розмовляти зумієш, ти буваєш в їхньому середовищі. Але все-таки пам’ятай: боротьба буде запекла, приготуйся до неї».
Какитай і Абіш перезирнулися, вони зрозуміли один одного без слів, їм було ясно, що треба робити.
Абіш попросив Даніяра швидше запрягти бігунці, а сам, сівши до письмового столу, написав від імені Макен Азимової два прохання: одне семипалатинському повітовому начальнику, друге — голові окружного суду: казахська дівчина, яка втекла із степу від сваволі родових звичаїв, просила у властей захисту.
Склавши прохання, Абіш уже зібрався з Какитаєм їхати, як Магіш несподівано заявила, що теж поїде з ними у затон. Марно відраджували її чоловіки — Магіш наполягала на своєму.
— Макен — найближча моя подруга, я люблю її більше, ніж своїх рідних. Зараз, коли вона у такій небезцеці, я повинна її побачити. Я не заспокоюся, доки не зустрінуся і не побалакаю з нею. Може, ми більше й зовсім не побачимось… Прошу вас, візьміть мене з собою!
Рішення поїхати разом з чоловіком виникло у Магіш одразу, як тільки вона дізналась, що Макен у затоні. Хвилюючись, вона вичікувально і ніжно дивилась на Абіша великими сірими очима, благаючи його виконати її бажання.