Шлях Абая

Какитай зблід і кинувся пагору широкими сходами.

— Чекай на мене тут! — на ходу крикнув він Альмагамбету і зник за дверима суду. Той провів Какитая очима і, обернувшись, несподівано побачив Баймагамбета, який підходив до нього. З його суворого обличчя і насуплених брів було видно, що й він приніс недобру вість.

— Я був у Даніяра, — буркнув Баймагамбет. — Він наказав шукати Абіша в суді.

Замкнутий від природи, Баймагамбет був дуже скупий на слова, недарма його називали секретною скринею Абая. Віп навіть Айгерім, Абасвій дружині, не передавав жодного слова, почутого від хазяїна. Альмагамбет знав, що з Баймагамбета слова не витягнеш, і не розпитував його.

За кілька хвилин на порозі окружного суду з’явилися Абіш і Какитай. Вони кинулися до Баймагамбета.

— Які новини?

— Що привіз від батька?

Баймагамбет витягнув з нагрудної кишені згорнутого вдвоє листа і подав його Абішу. Какитай став поряд з Абішем, і вони разом прочитали коротку записку: Абай сповіщав про нову сварку з Уразбаєм і попереджав про небезпеку, яка загрожує Дармену і Макен. Немов передбачаючи наступні події, він запитував Абіша:

«Де влаштувалися молодята? У казахському домі їм важче сховатися. Чи не пошукати їм пристановища в російській родині, до того ж якнайшвидше? Обов’язок дружби, про який я писав тобі в учорашньому листі, зобов’язує нас докласти всіх зусиль, щоб зберегти життя Дармена і Макен…»

Лист закінчувався рядками, написаними тремтячою рукою:

«Сьогодні одвічний ворог мій образив мене і пробував залякати. Тепер залишається одне — виступити на боротьбу з лиходієм, не шкодуючи ні крові, ні життя».

Абіш замислився: що могло довести його урівноваженого батька до такого страшного гніву? Коли Баймагамбет розказав, що вночі від Уразбая приїздили Єсентай і Сейсеке, Абіш уявив собі, яка гостра розмова відбулася між ними, і йому стало боляче за батька, серце його сповнилося ненависті до тих мерзотників.

— Скажи батькові, що я зроблю все, що вимагає від мене обов’язок, і не зупинюся ні перед чим. Тільки нехай він швидше перебереться до міста. Нам потрібні його поради…— сказав Абіш.

Баймагамбет мовчки кивнув і пішов на берег Іртиша, де його чекав човен. Абіш, вислухавши розповідь розгубленого Альмагамбета, у повній офіцерській формі, з темляком на шаблі, скочив у коляску. Какитай оперіщив батогом вороного Даніярового інохідця, і вони помчали в напрямку затону так швидко, що перехожі мимоволі зупинялись і дивилися вслід, не розуміючи, куди так поспішає молодий поручик… Поряд з коляскою верхи їхав Альмагамбет.

Ставши на порозі Абенового будинку, Абіш жахнувся. Скрізь було розкидано якісь речі, побитий посуд, розірвана одежа з плямами крові. Айша, Абен і Муха лежали на підлозі непритомні. Перша прийшла до пам’яті Айша.

— Їх було багато…— простогнала вона.— Чоловік сорок… Вони щойно поскакали…

Абіш нахилився до Айші:

— А де Дармен і Макен?

— Вони повезли їх на возі…

І Айша знову знепритомніла.

Абіш зрозумів, що «вони» — це поплічники Уразбая та Даїра. Зробивши своє чорне діло, уразбаївські жигіти квапляться тепер додому в степ, щоб замести сліди. Треба перехопити їх у дорозі.

— Залишайся тут,— сказав Абіш Альмагамбету.— Збери сусідів і допоможи жигітам і Айші! Какитай, в погоню! До порома!

Какитай нещадно стьобав коня, коляска мчала з шаленою швидкістю, але Абіш безперестану повторював:

— Швидше… Швидше…

Ось блиснула дзеркальна гладінь Іртиша, і вони побачили біля берега готовий відплисти пором. Серце підказало Абішу, що люди Уразбая, які вчинили бешкет у домі Абена, перебувають на цьому поромі. Вій вихопив батіг із рук Какитая, з усієї сили оперезав коня. У інохідця, здавалося, виросли крила, і він вмить примчав коляску на берег, Абіш на повному ходу вискочив біля помосту, але спізнився; пором уже відчалив.

— Повертай назад! — закричав він по-російськи і, не роздумуючи, з силою відштовхнувся від помосту і плигнув на пором, хоч довелося перестрибнути не менш як через сажень зеленкуватої води…

Всі були певні, що сміливий офіцер шубовсне у воду, але він тонкими міцними пальцями вчепився у дерев’яні поручні і, підтягнувшись на руках, ступив на пором. Пошукавши очима, він побачив на поромі Даїра та його жигітів, але Макен і Дармена не помітив.

Підійшовши до поромника-татарина, він наказав повернути назад до берега. Пасажири почали протестувати, але татарин, скоряючись владному голосу офіцера, спрямував пором до берега, підтягнув його до помосту і зачалив товстим канатом.

На березі стояв кремезний рудовусий городовик, прозваний Семіз-сари — Рудий Товстун.

Абіш перший вискочив на землю і підкликав його до себе. Притримуючи шаблю, Семіз-сари квапливо підбіг і виструнчився перед офіцером, приклавши короткі пальці до козирка.

— На цьому поромі перебувають злочинці,— сказав Абіш, карбуючи кожне слово.— Вони в затоні пролили кров безневинних і викрали дівчину. На берег нікого не випускати. Пором тримати біля причалу. Стежити пильно! Зрозуміло?

— Так точно, ваше благородіє! Нікого на берег не пускати, пором тримати біля причалу! — повторив городовик, не спускаючи очей з офіцера.

— Наказує тобі поручик військово-польової артилерії Ускенбаєв. Я повернуся за годину.

— Слухаюсь, ваше благородіє!..

Семіз-сари войовничо помацав шаблю і став біля пришвартованого порома. Абіш, скочивши в коляску, гукнув Какитаю:

— В місто! Жени щодуху!..

І знову Какитай, не шкодуючи батога, нахльостував вороного інохідця. Теплий вітер бив Абішу в обличчя, але кожна хвилина здавалася йому годиною.

Ось замиготіли знайомі будинки, казенні будівлі, За рогом — канцелярія повітового начальника Маковецького.

Повітовий начальник Маковецький, у якого Абіш побував уже вранці з проханням Макен, був вродливий, привітний і добре освічений чоловік років тридцяти. Зовні він вирізнявся з-поміж явних бурбонів і держиморд, якими була більшість царських чиновників краю. Причетний до лібералів, які загравали з місцевим населенням, Маковецький знав Абая і зустрів його сина дуже люб’язно. Молодий офіцер добре тримався і прекрасно розмовляв російською мовою; він нітрохи не схожий був на тих настирливих і темних степових сутяжників, яких Маковецький добре вивчив за роки своєї роботи в Семипалатинську. І коли Абіш заступився за Макен і Дармена, то, певно, зробив це з гуманності, з протесту проти диких степових законів. А те, що цей освічений молодик поставив закохану пару під захист царської адміністрації, робило його в очах Маковецького мало не борцем за зміцнення самодержавної влади на окраїнах Російської імперії. І ліберальний повітовий начальник охоче пообіцяв синові Абая свою підтримку.

Він читав прохання Макен, коли до кабінету його знову зайшов, точніше вбіг, схвильований Абіш. Тепер він аж ніяк не схожий був на того спокійного, витриманого офіцера, який побував у нього сьогодні вранці.

— Що сталося, поручику? — Маковецький навіть підвівся з крісла.— Що привело вас до мене знову?

Повітовий начальник запросив його сісти, але Абіш, не сідаючи, в коротких словах розповів йому про погром, учинений в домі Абена, де перебувала Макен із своїм нареченим.