Шлях Абая
Шрифт:
— Ви пробачте мені, будь ласка, пане Маковецький, але я змушений був вдатися до крайніх заходів і самочинно затримав пором на Іртиші. Іншого виходу в мене не було. Інакше злочинці втекли б і завезли б з собою прохачку Азимову…
Маковецький розуміюче кивнув головою.
— Добре зробили,— сказав він.— Я дам зараз розпорядження приставу третього участку Старчаку, щоб він затримав головних винуватців, а прохачку Азимову і жигіта Дармена привіз до мене.
За півгодини Старчак з п’ятьма кінними городовими примчали до переправи, де, поки не було Абіша, сталися важливі події. Як тільки він поїхав, Корабай, підтримуваний купкою торгівців, почав бешкетувати, вимагаючи від поромника, щоб той перевіз їх на лівий берег.
— Я тебе перевезу! — гукнув Семіз-сари і насварився на татарина шаблею.—
Тоді Даїр витягнув з кишені пачку червоненьких [103] і показав городовикові. За інших обставин Семіз-сари не встояв би перед спокусою, але тепер він завагався, згадавши роздратованого офіцера, який стрибнув на пором, коли той уже відвалив. З такою людиною жартувати рисковано! І він суворо крикнув Даїру:
— Поговори в мене!
Даїр сховав гроші і, бажаючи зігнати на комусь злість, підійшов до воза, на якому лежали зв’язані Дармен і Макен. Лівою здоровою рукою він підняв нагайку над головою жигіта, але вдарити не встиг. Абди, який сидів біля воза, показав йому довгого ножа і, задихаючись, прошепотів:
103
Червоненька —десятикарбованцева асигнація.
— Тільки доторкнися до них! Заріжу!.. Клянуся тобі, Даїр, проллю твою чорну кров!
Обличчя Абди, спотворене ранами і синцями, було страшне, а очі його палали такою ненавистю, що Даїр полохливо відійшов.
Разом з Корабаем він знову заходився баламутити пасажирів порома, більша частина яких брала участь у недавньому побоїщі.
На Семіз-сари почалася нова атака:
— Відпусти пором! Нам їхати треба!
— Навіщо затримуєш людей стільки!
— Скаржитися будемо!
Натовп пасажирів збився навколо городовика і поромника. Семіз-сари взявся за шаблю:
— Р-розійдись!
В цю мить на поміст, важко гупаючи чобітьми, вбігло з дванадцятеро високих на зріст, бідно одягнених жигітів. Розштовхавши народ, вони зійшли на пором.
— Де тут кровопивця Корабай? — крикнув один із них, розпростуючи могутні плечі.— Подайте його сюди!
— Дармен міцно стиснув руку Макен:
— Дивися, вантажники з затону! Це Сеїт!
Він не помилився — це були Абенові товариші, уславлені силачі й борці. З півгодини тому Альмагамбет, на прохання Айші, сповістив Сеїта про криваву різню, вчинену уразбаївськими жигітами. Той відразу зібрав своїх друзів і разом з ними кинувся в дім Абена. Побачивши моторошну картину розгрому, вони стрімголов помчали на Іртиш, правильно зміркувавши, що Корабай і Даїр перш за все постараються сховатись із своїми жертвами у слободі…
Побачивши, що погромники перебувають на поромі, з кожною хвилиною розпалюючись все дужче, Сеїт, задихаючись, сказав:
— Усі тут? Це добре!
І, стискуючи кулаки, ще голосніше вигукнув:
— Де кровопивця Корабай?..
Корабай не був боягузом,— у відповідь на виклик він підскочив до Сеїта:
— Я Корабай. Я що — батька твого вбив? Родич твій, чи що?
— А, це ти Корабай…
Сеїт ухопив торговця за густу бороду і ударом кулака одразу вибив йому два передніх зуби. З носа Корабая хлюпнула кров і заюшила йому обличчя. Сеїт вдарив його ще й ще раз і Корабай впав йому під ноги.
Пором тривожно загудів, почалася бійка. Хтось гукнув:
— Дондагул!
Це ім’я було широковідоме і в місті, і в слободі. Так звали зухвалого злодія і постійного відвідувача трактирів. Про його незвичайну силу ходили легенди. Казали, що він одного разу з двору якогось купця перекинув на вулицю, через високий паркан, восьмипудовий тюк чаю. Це Дондагул під час другого наскоку на Абенову хату повалив могутнім ударом спочатку самого господаря, а потім Абди. Щоправда, перемога йому дісталася нелегко. Абен устиг кілька разів ударити свого супротивника дрючком по голові і плечах. З закривавленою головою і опухлою шиєю сидів Дондагул на поромі, погано тямлячи, що діється навколо. Але побачивши, що Сеїт кулаками гамселить Корабая, і почувши своє ім’я, він не стерпів і, схопивши дрючка, кинувся Корабаю на допомогу. Брутально лаючись, він уже готувався
розправитися з Сеїтом, коли на виручку до товариша поспішив широкогрудий чорнобородий Жайнак. Обидва вантажники одночасно змахнули чорними шокпарами [104] і так вдарили Дондагула по руці, що той випустив свого дрючка, заревів від болю й упав на землю, а потім сховався під возом.104
Шокпар — дрючок.
Коли пристав з кінними городовиками прибув на пором, вантажники вже розправлялися з Даїром: вони топтали його ногами…
Меткий пристав швидко навів порядок, потім, за вказівкою Абіша, звільнив Макен і Дармена. Дуже побитих Корабая і Даїра він під конвоєм поліцейських відправив у канцелярію Маковецького, а вантажникам наказав розійтися по домівках.
— А тепер відчалюй! — гукнув пристав поромникові.— Швидко!
Пором з юрбою втихомирених жигітів Уразбая незабаром причалив до лівого слобідського берега. Тут уже давно галасувала нетерпляча юрма, що теж хотіла взяти участь у погоні. Очолював її одноокий сивобородий Уразбай, який прибув сюди разом із сватом Сейсеке і хальфе Шаріфжаном, що вирізнявся в натовпі своєю білою чалмою. Жигіти, серед яких були слобідські торговці і прибулі з аулів степовики, в’їхали кіньми на пором, де відразу побачили напівживого Дондагула та його посіпак, яких дуже побили вантажники. Пором ще не повернув назад, а уразбаївські жигіти вже достеменно знали про події, які сталися на правому березі Іртиша. Арешт Корабая і Даїра розлютив Уразбая.
— Був у мене один кровний ворог, а тепер і щеня його підросло,— бурмотів він злісно.— Встиг у офіцери вискочити, з владою злигався… Ну, начувайся!..
Уразбай не знав, куди поділися втікачі, де їх шукати. Перебравшись на правий берег, він кинувся до Самалбека Доспанова, що служив товмачем у Маковецького. Цей жигіт, родом з киргизів, які осіли біля Тобикти, не раз давав корисні поради Уразбаю і допоміг йому встановити зв’язки з усіма казахськими товмачами: при мировому і окружному суді, в Державному банку і в канцелярії губернатора. Такій корисній людині не шкода було послати взимку жирну кобилицю, а влітку добру сабу кумису…
Тим часом у канцелярії повітового начальника чекали прийому Абіш, Дармен, Макен і пристав Старчак. Коли Маковецький, який приймав міських чиновників, звільнився, він запросив до себе Старчака для доповіді. Пристав докладно доповів йому про події, які відбулися в затоні і на поромі, сказав, що винні у всьому були Даїр і Корабай, поскаржився, що вони образили його, назвавши продажною шкурою і хабарником…
Повітовому начальникові все було ясно, і він наказав справу про учинений ними розбій негайно передати судді. Після цього Маковецький прийняв Абіша, який зайшов до нього в кабінет разом з Макен і Дарменом.
З неприхованою цікавістю Маковецький оглянув красиву дівчину та її коханого.
— Запитайте Азимову,— заговорив він, звертаючись російською мовою до Абіша,— чи не відмовиться прохачка від викладеного нею в проханні на ім’я повітового начальника? Чи не змінила вона своїх намірів після всього того, що сталося сьогодні?
Не встиг Абіш перекласти запитання Маковецького, як до кабінету зайшов Самалбек, який уже побачився з Уразбаєм. Побачивши товмача, Абіш вклонився йому і сказав:
— Якщо прийшов пан Доспанов, дозвольте мені поступитися йому місцем перекладача.
Маковецькому сподобався і цей вчинок Абіша: молодий офіцер хотів зберегти цілковиту безсторонність при розгляді справи. Повітовий начальник мовчки кивнув Самалбеку, запрошуючи його взятися до виконання своїх обов’язків.
На запитання Маковецького Макен відповіла, зважуючи кожне слово, тихо, але виразно:
— Таксир, я багато страждала і прийшла шукати у вас захисту. Я не відмовлюся від свого прохання, яке вчора подала вам, і нічого не можу додати до нього. Я з своєї власної волі хочу вийти заміж за цього жигіта, його звуть Дармен, він мій наречений! Я прошу вас бути моїм захисником від злих людей, які нас переслідують. Я хочу свободи за російським законом.