Шлях Абая

Дармен замислився: а що, коли він візьме Жанил до себе додому? У нього нема ні батька, ні матері, в родині їхній тільки двоє — він та Макен. Чому б самотній удові не стати третім членом їхньої сім’ї, не зайняти місце матері? Тоді Рахім міг би спокійно поїхати вчитися…

Дармен поділився своєю думкою з Жанил. Вдова глянула на пього вдячними очима. Вона добре знала Макен і любила її, як рідну дочку. Недарма, розставшись з Макен на кілька місяців, вона скучала за нею навіть більше, ніж за Дарменом. Та й Макен, почуваючи любов до Жанил, відповідала їй щирою, гарячою прихильністю. Словом, Жанил з радістю дала згоду: якщо вона житиме разом з близькими людьми, це якоюсь мірою полегшить її існування після такої тяжкої втрати. А втім, Жанил не зможе поїхати одразу: їй треба виконати свої обов’язки перед покійним, вшанувати пам’ять Даркембая…

Доки не мине рік з дня смерті Даркембая, Жанил не допустить, щоб погасло вогнище в його юрті, щоб зруйноване було гніздо, яке він звивав разом із Жанил. Це дуже засмутило б усіх, та й сама вона нездатна на такий образливий для пам’яті померлого чоловіка вчинок. Тим-то, хоч як прагнула Жанил вступити в сім’ю Дармена, вона не може забрати з собою шанрак юрти, в якій Даркембай прожив з нею багато літ. Вдова вважала, що і Рахім повинен залишитися з нею в аулі до літа…

Абай схвалив її намір, проте порадив Рахіму після осіннього перекочування і подготування зимових запасів проводити більшу частину свого часу в домі Дармена на Акшоки: там він навчиться російської грамоти. А на той рік, коли Жанил перебереться до Дармена, Рахім зможе поїхати в місто і навчатися там по-мусульманськи чи по-російськи, як захоче. А тим часом, щоб мати не почувала себе самотньою, Рахім щомісяця приїжджатиме до неї на п’ять-десять днів.

Жанил слухала Абая, і на серці їй теплішало — друзі Даркембая виконували його передсмертний заповіт.

У день від’їзду Абая, під час прощальної бесіди, Базарали сказав йому:

— Хвороба моя не дає мені спокою і раз у раз схоплює своїми кігтями. Мабуть, ніколи не здихаюсь Її. Раніше ревматизм гриз мені суглоби, а тепер добрався до серця.

Абай і сам помітив, як постарір, схуд і змарнів Базарали. Але щоразу, коли він запитував Базарали про його здоров’я, той відповідав неохоче і скупо, особливо коли йшлося про це при людях. Але тепер він розговорився:

— Від близьких все одно не приховаєш, а від тебе я й сам критися неохочу із своєю хворобою. Але більш ніхто не повинен знати про те.

Абаю було відомо, що у Базарали багато ворогів, які зичили йому всякого лиха; вони, звичайно, будуть радіти і злоститися, коли доповідаються про його тяжку хворобу. Зрозуміло, що Базарали не хоче дати приводу їм для цієї радості. І все ж Абай розумів, що Базарали сказав йому далеко не все. Він тільки вдивлявся в обличчя друга, намагаючись розгадати, чому почав Базарали цю розмову.

— Слухаю тебе, друже,— промовив він тихо.

І тоді Базарали заговорив про іргизбаївських головорізів, які затіяли проти нього нове лиходійство. Не наважуючись прямо назвати ім’я Базаралй, вони звели наклеп на його сусіду Абди, назвавши його злодієм, а Базаралй — відповідачем за нього. Відомо, що цього літа конокради вивели найкращого азимбаївського скакуна Байгекера. Розшуки і розпитування в околишніх місцях ні до чого не привели, тож іргизбаївці пустили чутку, ніби «Абди вкрав коня, але призвідник — Базарали, він зумів потай збути коня з рук». Нещодавно від імені Такежана, Азимбая і численних іргизбаївців приїжджав сам Шубар.

— Видай нам на розправу Абди,— сказав він Базарали.— А коли хочеш виправдати злодія, поклянися, що він не винен.

Базарали, виснажений хворобою, не зміг вигнати головорізів з своєї юрти. В минулі роки він кинувся б на них з бойовим покликом, вийшов би з ними на герць, а тепер почував себе немовби в тенетах… А втім, він все-таки не визнав Абди винним, бо був певен, що то людина чесна.

— Клятви даремно я не даю,— сказав він Шубару.— Але кажу тобі: Абди не винний. Це мерзенний наклеп. Помру, а не підтримаю тебе.

Так відбив Базарали перший наскок ворогів. На другий день Шубар нагрянув разом з Азимбасм і п’ятьма його посіпакахми, але Базарали, як і раніше, був непохитний.

— Абди не винний, на цьому я стояв і стояти буду. Коли ж Такежан, який досяг поважного віку, певен, що він винний, нехай він у тому поклянеться і тоді вб’є мене разом з Абди.

Така відповідь була гідна Базарали, його ясного розуму, його рішучої вдачі. Іргизбаївці, зазнавши поразки, відступили, але ненадовго. Десять днів тому в передгір’ї Чингісу, в аулі Такежана, відбулася сходка всіх іргизбаївців, керованих Азимбаєм та Шубаром. Вони змовилися знищити Базарали і спалити дощенту його зимовище, а коли хтось з жигитеків надумає за нього заступитися, то знищити й усіх жигитеків. Щоб дошкулити ще відчутніше, Азимбай і Шубар зв’язали всіх поплічників клятвою і переманили на свій бік зловредного бія з жигитеків, Абдільду, який зубожів після торішнього джуту. Відомий на всю округу злісний дурисвіт, прозваний «лукавим Абдільдою», цей продажний бій, що втратив совість і честь, ладен був за гроші вчинити яку завгодно підлоту.

Розповідаючи про зраду «лукавого Абдільди», Базарали сказав з гіркою іронією:

— Хочеш вмерти спокійно, але заздрісники не пускають тебе навіть у могилу. Бояться, видно, що коли Базарали потрапить на той світ раніше за них, то й сам зу-міе їм допекти. Ось чому хочуть вони закидати мою могилу камінням. А я от, на зло їм, не помру! Залишуся як сіль в їхньому оці, хай собі казяться…— І Базарали задерикувато підморгнув Абаю.

Перед Абаєм стояв тепер давнішній Базарали, гордовито усміхаючись, і він мимоволі замішувався своїм другом.

— Цілий тиждень придивляєшся ти до мене,— провадив далі Базарали,— і все питаєш про мою хворобу. А я не розказую про неї людям. Ми спали з тобою на одній кошмі, і, бувало, серце мене дуже турбувало. Я прокидався серед ночі і лежав з розплющеними очима, але тебе ніколи не будив. Звик приховувати свою недугу. Поки я не ліг у домовину, хочу, щоб вороги мої мені заздрили і казали із злістю: «Коли ж нарешті здохне цей залізний Базарали?!» Тільки тобі одному відкрив я душу.

Гіркі роздуми обсіли Абая, коли він покинув аул і вирушив у дорогу. Сумні думки снувались у нього в голові, як нескінченні сірі хмари, що, наздоганяючи одна одну, запинали холодне осіннє небо.

2

Наближалася зима, а снігу все ще не було. Рятуючись від дошкульного холодного вітру, жителі аулу Акшоки перебралися до теплих саманних зимовищ і топили печі не менш як через день.

У домі Абая і Айгерім панує тиша. Господар у своїй кімнаті наполегливо працював, не відриваючись від книжок і рукописів. У дальній світлиці його сип Магаш і племінник Какитай теж сиділи над книжками: вони з захватом читали цікаві російські романи, а потім переказували домочадцям. Усі слухали Магаша і Какитая, затамувавши подих, стараючись не пропустити жодного слова, як звичайно слухають в аулах билини і казки.

Перейшли у зимове житло і Дармен з Макен. Дармен останнім часом теж полюбив самотину. Сидячи в теплій, затишній кімнаті, натхненно перебирав струни домбри, і вона бриніла глухо і сумовито. Акомпануючи собі, він співав з напівзаплющеними очима. Пісня то сочилася скупо, по краплині, то линула вільним бурхливим потоком, розтікаючись на багато дзюркотливих струмочків. Так народжувались нові прекрасні пісні…

Вдень Айгерім завжди кликала Макен до себе. Після переїзду на зимівлю вони разом взялися до цікавої роботи: заходилися вишивати на тонкому кольоровому сукні. Кілька днів готувалися вони до цього, малюючи на папері примхливі візерунки. Макен виявилася талановитою рукодільницею: вона успадкувала від матері хист до вишивання, мала невичерпну фантазію і добрий смак. Не тільки Айгерім, але й Магаш з Какитаєм дружно вихваляли створені Макен малюнки, вони високо цінили і новий крій малахаїв, пошитих її вправною рукою. Навіть сам Абай, спинившись іноді за спиною двох рукодільниць, з цікавістю розглядав намальовані Макен візерунки з квітів і листя. Кожен мав свою назву: «гусячі лапки», «ластівчині крила», «пташині шийки», «баранячі роги». Розпитуючи жінок, для чого призначено той чи той ескіз, Абай інколи так захоплювався, що й сам починав разом з ними добирати кольори і відтінки для майбутньої вишивки. Передбачлива Айгерім ще з весни здогадалася зробити запас оксамиту, плюшу, шовку та різнобарвних ниток. Тепер усе це дуже придалося, Айгерім і Макен вирішили вишити настінний шовковий килим.