Шлях Абая

Магаш, помітивши благальний погляд Айгерім, уголос прочитав телеграму, одразу перекладаючи її казахською мовою.

«Хворію два місяці, лягаю в лазарет. Магіш відправив додому. Нехай до мене швидше приїде Магаш».

Абіш завжди був хворобливий. Коли він жив ще в Петербурзі, рідні, в тому числі й Абай, тривожачись за нього, не раз радили йому залишити навчання. Але Абіш і слухати не хотів про це. Перед своїм одруженням хлопець прохопився значущою фразою: «Моє життя коротке!» Какитай і Магаш почали допитуватись, чому він це сказав. Помітивши сльози на очах братів, Абіш поспішив заспокоїти їх і обернув свої слова на жарт.

Листи, які останнім часом надходили від Абіша з Алма-Ати, не викликали у близьких тривоги, він ніколи не скаржився, що нездужає. І раптом ця сумна звістка: Абіш хворіє вже два місяці! Адже він живе у великому місті, де є лікарі і ліки, — чого ж він не зміг вилікуватися від своєї хвороби і навіть змушений лягти в лазарет? Дружину Абіш відправив у Семипалатинськ — виходить, це надовго. Видно, він давно приховує від близьких свою хворобу, а тепер критись уже неможливо. Коли б не було серйозної небезпеки, Абіш нізащо не послав би батькові такої телеграми,— із скупими й холодними, мов камінь, словами.

Про це все думали тепер Абай та його домочадці. Вони сиділи, застигши в гіркій мовчанці, і нестримні сльози рясно збігали по їхніх обличчях. Ридаючих жінок Бай-магамбет і Муха відвели до суміжної кімнати. Нарешті Абай опанував себе і сказав:

— Чого ж сидіти склавши руки! Збирайтеся в дорогу, завтра ранком поїдемо в Семипалатинськ. А ти, Магаш, приготуйся виїхати звідти до Алма-Ати, треба буде…

Абай не договорив. Він заридав, закривши обличчя долонями. Всі один по одному поквапно вийшли з кімнати. Зажуреного батька треба було залишити зараз самого з його горем, його думами.

Того ж дня, тільки-но сонце почало хилитися на захід, Магаш, Какитай і Муха верхи виїхали в Семипалатинськ. По дорозі вони мали завернути на дальній випас, де були кінські табуни, і відправити звідти найкращих коней в аул, щоб впрягти їх у візок Абая. Треба було також відібрати кобилиць і добрих коней на продаж на семипалатинському базарі. Поїздка Магаша до Алма-Ати потребувала чималих грошей.

Цілу ніч Абай провів на самоті, і Айгерім чула, як тяжко він зітхає. Інколи він тихо розмовляв сам із собою, і в голосі його звучала нестерпна туга. А то раптом з пристрасним сумом і мукою повторював дороге ім’я: «Абіш мій! Рідний мій Абіш!»

Вдосвіта, змучений стражданням і безсонням, Абай наче віддався нарешті на волю слів, що рвалися з його грудей, і почав виливати своє горе в розмірених рядках. Виплавлені із сліз, зітхань, ридань, народжені у самій глибині серця, ці рядки били гарячою кров’ю:

Всемогутній аллах! Я молю: не лякай, Не загрожуй, не муч, Хоч надію ти дай. Щирим серцем молю… О, коли б ти узнав, Як за сина тебе Просить слізно Абай! Ні про що не прошу, Не кричу, не мовчу,— Лиш молитву одну Потай я шепочу.

Чи довго писав він, скільки залишилося ще в серці невисловленого горя? Абай не міг би відповісти на це запитання. Пісня, народжена цієї ночі, була зойком його душі, передчуттям грядущого лиха…

Не минуло й тижня від того дня, як одержано було тривожну звістку про хворобу Абіша, а вже Магаш, закінчивши всі готування до далекої дороги, разом із своїм нерозлучним другом Майканом, а також давнім приятелем Абіша, веселим Утегельди, виїхав з Семипалатинська в Алма-Ату.

3

…Баский карий кінь мчав вечірнім містом легкі сани, в яких сиділи Абай і Дармен. Того року зима в Семипалатинську була сувора. Натягнувши віжки, Баймагамбет задумано прислухався до співучого скрипу полозків. Інколи добре накочений сніг дзвенів, як скло. Мороз вкрив інеем бороди і вуса подорожніх, тонкими крижинками зліпив вії.

Переїхавши скутий кригою Іртиш, Баймагамбет зупинив сани біля Кумашевйх воріт. Не виходячи з саней, Абай послав Дармена довідатися, чи нема для нього листа або телеграми. Дармен незабаром повернувся засмучений: від Магаша все ще не було ніякої звістки.

До заходу сонця Абай встиг об’їздити всі казахські будинки в Середніх і Верхніх Жатаках, де доводилося колись зупинятися йому, його дітям або близьким родичам. Листа від Магаша ніде не було.

Тоді Абай звелів їхати в нижню частину слободи, де на пагорку, поблизу поромної переправи, була поштова контора. Зайшовши до маленького душного приміщення, де пахло клеєм і сургучем, Абай запитав, чи нема серед недоставленої кореспонденції листа з Алма-Ати на його ім’я. Старий чиновник, довгобородий, з виснаженим жовтим обличчям, в окулярах, що стирчали на кінчику носа, вловив, певно, тривогу в Абаєвих очах. Переглянувши пачку синіх і білих конвертів, що зберігалися в довгастому ящику, відповів лагідно:

— Листа з Алма-Ати на ім’я Кунанбаєва нема, але це не повинно вас непокоїти. Річ у тім, що в районі Аягуза лютує хуртовина, і по тракту між пікетами [115] Аркат і Аягуз неможливо проїхати. Пошта, відправлена з Семипалатинська, застряла в Аркаті. Очікуваний вами лист можливо, теж лежить там. Але є чутка, що вчора з Аягуза виїхали кілька підвід. Якщо в дорозі не станеться якась непередбачена затримка, то треба чекати їх прибуття сьогодні вночі. Можливо, ви завтра й одержите листа.

115

Пікет — поштова станція, де міняли коней.

Це повідомлення трохи заспокоїло Абая, і він щиро подякував чиновнику.

Звідси вони поїхали в центр слободи, до чотиривіконного будиночка з пласким дахом, де спинився Какитай. Почувши, що гукає Дармен, Какитай вибіг на вулицю і радо привітав дядька. Абай доручив йому з’їздити ранком на пошту і, якщо буде від Магаша лист, доставити його в дім Дамежан, де Абай вирішив переночувати.

— Все буде виконано точно! — радісно вигукнув Какитай, який також з нетерпінням чекав звістки від Магаша.

Коли Абай дістався до будинку Дамежан, вже було зовсім темно. Тут його зустріли як найдорожчого гостя. За столом сидів човняр Сеїль. Серед міських трудівників, з якими доводилось Абаю зустрічатися, Сеїль вирізнявся своєю чесністю, здоровим глуздом, обізнаністю з тутешнім життям. Абаю він дуже подобався, і вони часто ходили в гості один до одного.

Хоч Сеїль, який сидів завжди на почесному місці в домі Дамежан, був Абаєвим ровесником, він одразу підвівся і пішов йому назустріч. Вітаючи гостя, Сеїль потиснув обома долонями його руку і провів на тор. У всій поведінці Сеїля чемність городянина поєднувалася з повільною статечністю і стриманістю степовика. Абаю приємно було зустрітися з цією людиною. Навіть настрій трохи покращав.