Шлях Абая
Шрифт:
— Уаки[ Уаки — назва роду.] Кокенської волості, а з ними набрід з сорока родів затіяли проти нас ворожнечу. Кажуть, їм допомагає якийсь кляузник, Серке, у нього в місті скрізь свої люди. Цей проноза домігся розпорядження відмежувати на їхню користь пасовища від Тобикти. Приїхав «жентемир» чи «земтимир», не знаю, .як там його називають, і вже відрізав землю в Бугулинській волості і у родів Есполат, Тасболат, Карамірза і Дузбембет. Тепер він з довгою смугастою жердиною приїхав у Сактогалак. Міряє землі на межі з Кокенською волостю, де колодязі і пасовища нашого роду Олжай…
Абай уже чув цю новину.
— Які колодязі від Олжая і які землі від Есполатів відрізають?
— Від нас відрізають Верхнє Жимба, Нижнє Жимба, Караган-Копсакау, Шолак-еспе,
Абай уявив собі дальший хід подій: Такежан, Азимбай і їхні спільники зберуть усіх тобиктинців і почнуть битися з уаками.
— А що збирається робити народ? — спитав він.
— Народ — це Тобикти, а Тобикти очолює Уразекен! — сказав Азимбай, добре розуміючи, що зачіпав Абая за живе, і даючи зрозуміти, що боротьба передбачається не на життя, а на смерть.— Недарма кажуть: «Головний ворог — ворог народу, а головна суперечка — суперечка земельна». Уразекен послав кокенцям привіт і від імені Тобикти запропонував їм миритися. Але уаки не захотіли миру, вони вирішили пограбувати нас за законом. Тоді Уразбай розгнівався і звернувся до тобиктинців з закликом: «Нехай сядуть на коней всі, кому дорога честь Тобикти». І правильно зробив: невже ми будемо терпіти образу від візників, від хліборобів-жатаків, від голодранців Уака! Тепер Уразбай озброює жигітів, він звернувся по допомогу і до мого батька: «Пришли своїх жигітів, здатних тримати зброю! Мужчина вмирає в бою, заєць — в очереті! Особисто я життя не пожалію за честь Тобикти!» От ми й їдемо тепер у стан Уразбая!
Закінчивши свою розповідь, Азимбай почав пити кумис, поданий йому гостинною Айгерім. Весною доїлися тільки жеребні кобилиці, кумису в Айгерім було небагато, але вона щедро наливала його гостям із срібної миски.
— Рот — ворота, слова — вітер! — сказав Абай.— Надто багато базікаєш ти, тобиктинський задирако.
Азимбай промовчав. Адже він приїхав у Акшоки з батькового доручення, щоб з’ясувати, як ставиться Абай до назріваючих подій. Уразбай уже при першій зустрічі з ним, Азимбаєм, неодмінно спитає: «Що каже Абай?»
— Ну, Абай-ага, ви чули, куди ми їдемо,— сказав він вкрадливо.— Родичі ваші осідлали коней, підняли меч. Що скажете ви, коли нас очолить Уразбай?
Абай вважав, що вимоги трудівників Кокену справедливі і що тобиктинські багатії затіяли несправедливе, чорне діло. Він ладен був сказати це кому завгодно, навіть самому Уразбаю в вічі, нехай би той луснув від люті…
І він відповів спокійно:
— Не розумію, чого Уразбай так далеко шукає ворогів, та ще на конях, зі зброєю в руках. Справжні вороги його перебувають зовсім близько, вони в ньому самому. Це його темрява, дикість, неуцтво. Ось з якими ворогами йому слід боротися передусім.
Азимбай дивився на Абая, злісно звузивши і без того вузькі очі. Тим часом Абай спокійно провадив далі:
— Часи соїла і наскоків минули, це зазнав на своєму гіркому досвіді ще Кунанбай. Давно пора зрозуміти це і Уразбаю. Якщо ви не згодні зі мною,— Абай оглянув молодих жигітів,— їдьте, бийтеся, зазнавайте на власній шкурі, чим закінчуються такі справи в наш час…
Азимбай зрозумів, що господар сказав своє останнє слово. До того ж срібна миска з кумисом спорожніла. Отже, залишатися тут не було чого. Ясно, що Абай не схвалює походу проти уаків, а головне, йому не подобається, що сама затія йде від Уразбая, якому він, на думку Азимбая, завжди заздрив…
«Ти туману напускаєш, але я бачу тебе наскрізь!» — подумав Азимбай, узяв у руки нагайку, підвівся і дав знак своїм соратникам збиратися в дорогу. Жигіти враз, як один, підхопилися з місця і наділи свої тимаки.
— Прощавайте! — сухо сказав Азимбай і, випроставши плечі, твердою ходою попрямував до дверей; жигіти слідом за ним вийшли з юрти.
Залишившись удвох з Айгерім, Абай пояснив їй, які серйозні події назрівають в степу. Землемір
на законній підставі відрізав від тобиктинців колодязі і пасовища: вони здавна належали кокенцям, але тобиктинці захопили їх силою. Торік на Жалпаківському надзвичайному з’їзді кокенці самі бачили у семипалатинського повітового начальника папери з сургучевою печаткою, які засвідчували, що спірна земля і колодязі справді належать їм. Від їхнього імені виступав Серке, людина ділова і метка, і з’їзд запропонував тобиктинцям негайно повернути загарбані землі справжнім власникам. Проте тобиктинські багатії тут-таки, на з’їзді, вдалися до підступних дій. Перший удар вони спрямували на Серке, напустивши на нього Тауїрбека з Мукура, відомого грубіяна. Той вилаяв захисника кокенців і намагався його залякати. Потім Казибек з роду Олжай, не менш відомий бешкетник і наклепник, прилюдно зажадав від Серке негайної сплати нібито позичених у нього, Казибека, грошей. Серке відбив обидва ці напади. Тоді тобиктинець Оспан, син Аширбая, при всіх ударив Серке по потилиці і збив з нього шапку. А тобиктинці під цей час щось злісно вигукували, і здавалося, що це гавкають люті пси або виють голодні вовки… Одним словом, тобиктинські верховоди не гребували ніякими засобами, щоб узяти гору над своїми супротивниками. Вони не побоялися навіть повітового начальника: темної ночі, коли всі спали, раптом спалахнула юрта, де жили російські чиновники. Всі папери згоріли. На тому і закінчилася робота надзвичайного з’їзду, чиновники поїхали в місто, а земельна суперечка залишилась нерозв’язаною. Але Серке, видно, зумів відновити за зиму всі потрібні документи і домігся свого, інакше землемір не приїхав би в степ. Ось чому Уразбай розлютився і затіяв усе це.«Тепер справа може закінчитися кров’ю,— подумав Абай.— Доведеться й мені поборотися з загарбниками: адже я стану на боці супротивників Тобикти!..»
Рівнина Каракудук широка і привільна. Тут, поблизу багатого на воду колодязя, розташував Уразбай аул з білими юртами для поважних гостей і з припонами для коней. А навколо аулу Уразбай оселив окремими аулами своїх синів Касеїна, Касимжана і Єлеу. Юрти родичів доставив він віддалік, кільцем, і в такий спосіб немовби оточив свій дім фортечним муром.
Сьогодні в урочищі Каракудук панує пожвавлення, з самого світанку приїжджають і від’їжджають збуджені вершники, представники багатьох родів. Коли б усі ці люди не були озброєні соїлами, можна було б подумати, що вони зібралися на великий святковий той або на поминки.
Старійшини, аксакали і карасакали спинилися в аулі Уразбая, а жигіти, що з ними приїхали,— в сусідніх аулах.
У Великій білій юрті Уразбая радяться головні верховоди Тобикти, представники родів Олжая, Сак-Тогалака, Есполата, Карамірзи, Дузбембета і навіть Мірза-Мамая: і туди долетів клич Уразбаїв.
У всіх на вустах була крилата фраза, яку колись сказав Уразбай: «Головний ворог — ворог народу, а головна суперечка — суперечка земельна».
— Між мною і Уаком нема ніяких особистих рахунків! — сказав Уразбай, звертаючись до своїх поплічників.— Уаки ворогують з моїм народом. За щастя Тобикти, за його честь сідаю на коня!
Ці слова миттю стали відомі всім аулам, їх передавали один одному аксакали і молоді жигіти. Так, Уразбай знав, як підійти до серця тобиктинця. У кожній юрті почалися зловісні розмови, до них жадібно прислухалися нові загони жигітів.
Сп’янілий від свіжого, густого кумису, Уразбай говорив:
— Уаки загарбують у Тобикти осінні пасовища, зимові та літні стійбища, весняні вигони! Відбирають землі, що споконвіку належали нашим предкам! Зазіхають на нашу честь, ображають нас! Хіба тільки батькові моєму Аккули належали літні й осінні пасовища в Каракудуку, Терекудуку, Обали, Когали, Шолак-еспе, Канай, Верхнє Жимба і Нижнє Жимба? Хіба тільки Кунанбай ними користувався? Хіба оселялися тут і напували свою худобу тільки Байсал, Божей, Молдабай чи Буракан? І ось ці пасовища, якими повинні користуватися всі діти Тобикти, хочуть тепер забрати у нас! З того часу, як казах став казахом, хіба не суперечка про землю була у нього головною суперечкою? Не заради себе, ні, за наші пасовища очолив я вас!