Шлях Абая

Уразбай передихнув і додав:

— Нехай ховаються боягузи! Битва за землю — це битва за честь Тобикти!

Ватажки родів — Жиренше, Абрали, Азимбай, Абдільда схвально загомоніли.

— Прапор честі Тобикти тепер у твоїх руках, Уразеке! — вигукнув Жиренше.— Той не тобиктинець, а зрадник, хто не піде за тобою! Хай руки наші залишаться там, де схоплять ворога, а зуби там, де ввіп’ються в нього. Розбий впень уаків, Уразеке, постав їх навколішки!

Розохочений лестощами, Уразбай розпалювався дедалі більше.

— Хто такі уаки? — горлав він.— Однокінники, злидарі, хлібороби з немазаним скрипучим возом, голодранці, що здобувають собі мізерні харчі сокирою та лопатою! Зібрали всяку погань з сорока родів, немов із сорока клаптів, та ще й хизуються! У них навіть коміра нема на шиї, щоб можна було як слід їх струсонути. Це про них сказано: «Піщинки, воєдино зібравшись, не стануть каменем; раби, до гурту зібравшись, не стануть паном». Збери їх хоч тисячу, однаково лічити нічого! Пройдуть по піску — сліду не помітиш! Треба розорити саме лігво їхнє, де зібралося охвістя всіх сорока родів! Ну, начувайтеся тепер, косарі, орачі, теслярі, однокінники!

Сам переймаючись злістю, Уразбай заражав своїх слухачів, і перемога над кокенцями здавалась їм дуже легкою.

— Перекажіть вашим жигітам мої слова! — сказав Уразбай.— Нехай знають вони, проти кого й чому ми йдемо!

Цю промову слухали понад тридцять вожаків роду. В перервах між чаюванням і бесбармаком вони походжали на лузі перед білими юртами, де розмовляли зі своїми жигітами, і в такий спосіб Уразбаєві слова про наступний похід стали всім відомі. Більшість тобиктинців були готові хоч зараз почати бійку. Тільки декого довелося переконувати, а декому і наказати, додавши кілька крутих слівець.

Тим часом мало хто з бідняків тобиктинців знав, кому насправді належать ті землі, за які їм доведеться боротися не на життя, а на смерть. Деякі, правда, чули, що тобиктинські багатії відібрали їх від уаків, і хоч мовчали про те, але в душі були проти уразбаївської витівки: яке діло незаможному до тучних пасовищ Каракудук, Терекудук і Жимба! Якщо спитати у бідняка тобиктинця, що відомо йому про ці землі, на яких він зроду не бував, він, напевно, відповість: «Пес їх знає, а не я! Мій кінь і травинки там не зірвав, а я навіть ковтка води не винив!»

З двох тисяч родин Тобикти спірними вигонами та пасовищами користувалися тільки тридцять баїв, ті самі, що сиділи зараз в Уразбаєвій юрті, представляючи тобиктинські аули. І коли вони, б’ючи себе в груди, слідом за Уразбаєм вигукували: «За нашу землю! За народ! За честь Тобикти!» — то це були брехливі слова, якими вони прикривали свою зажерливість і темні задуми. Як за часів Кунанбая, так і тепер, при Уразбаї, найсильніші вожаки родів Тобикти утискували своїх сусідів, хліборобів Уака, відбираючи в них землю, яку вони, через свою бідність, не могли повністю використати; кожної зими, як тільки випадав сніг, багатії тобиктинці вигонили свої табуни — п’ятдесят-шістдесят тисяч коней — на добре захищені од вітрів багаті пасовища, загарбані у кокенців.

Після полудня з Великої Уразбаєвої юрти прийшов наказ:

— На коней! Рушати в путь!

Жигіти почали ловити коней, що паслися, відв’язувати жеребців та ялових кобил. Долина Каракудук сповнилася гамором, галасом, брязкотом стремен, і незабаром сто дужих, один в один жигітів, озброєних соїлами, піками і. сокирами, риссю поскакали до гір Кокену.

Ні сам Уразбай, ні вожаки родів, що сиділи в юрті, ні найближчі родичі не брали участі в поході. Вони чекали, коли звариться м’ясо вгодованого лошати. Це лоша Уразбай приніс у жертву на підтвердження клятви, даної один одному тобиктинськими баями,— міцно стояти у початій справі до кінця.

Один тільки Єсентай не витримав і кинувся на своєму коні золотавої масті слідом за сотнею жигітів. Уразбай, Жиренше і Азимбай здивовано перезирнулися.

— Видно, старий чорт у ньому прокинувся! — насмішкувато сказав Жиренше, явно натякаючи на те, що Єсентай, разом з Уразбаєм, замолоду славилися конокрадством.

Уразбай ніби не зрозумів насмішки. Примруженим оком вдивляючись вслід Єсентаю, він схвально промовив:

— З учорашнього дня й слова не вимовив, а як до діла дійшло, одразу на коня!

— І пораду хорошу жигітам дасть, і своїм зиском не поступиться,— посміхнувся Азимбай.— Вже коли Єсеке припаде до коня, не відстане, доки кров не висмокче!

Баї вдоволено усміхнулися: влучні слова Азимбая всім припали до душі.

А Єсентай уже наздогнав Безпесбая, що скакав на чолі загону, і навчав його, як треба поводитися під час наскоку:

— Тисячу разів кажу я вам: головне — в полон не давайтесь! Бувають такі роззяви, що, ще й до ворога не діставшись, заблудяться. От їх і хапають. Попередь усіх: як поскачуть назад, нехай повернуть коней хвостами просто до Темір-казик[ Темір-казик — Полярна зоря.]. Тоді, якщо хто й відстане, то знатиме, у який бік їхати, щоб додому повернутися.

Безпесбай мовчки кивнув головою. Раніше йому не раз доводилося брати участь разом з Єсентаєм у наскоках, їсти з ним з одного казана. Відтоді Єсентай обважнів, очі його запливли жиром, потрійне підборіддя так і труситься, коли він їде верхи. А ще дає бойові поради!

— Якщо ворог на прудкому коні і з міцною рукою, знай, це найнебезпечніший противник,— вів далі Єсентай.— Якщо він почне перемагати тебе у прямій сутичці, бий не його, а коня. Приловчись по скроні вдарити… А поки він знайде собі іншого коня, ти його й порішиш. Досвідчені люди тільки так і збуваються небезпечних ворогів. Ну, тепер їдь! З богом, мої хоробрі батирі! З богом!

Завжди скупий на похвали, Єсентай навмисне вголос похвалив п’ятьох жигітів.

Ці «хоробрі батирі» — Жаркінбай, Дубай, Саптаяк, Кулайгир, Кусен — разом із своїм ватажком Безпесбаєм були відомі конокради-баримтачі і злодії. Уразбай та його спільники не випадково призначили ватажками жигітів найзапекліших мерзотників. Ті добре знали всі кокенські аули, всі перевали в горах, густо населені урочища. Вони не раз взимку і влітку обкрадали мирних хліборобів Уака, забирали у них худобу і завжди могли сказати, де пасуться їхні табуни. Ці голодранці здавна підтримували таємну дружбу з багатіями аулів Тобикти, одержуючи, коли треба, баских скакунів і зброю. Найкращі взаємини були у них з Уразбаєм.

Дорога була недалека, і жигіти на міцних скакунах, гнані хмелем випитого кумису і бажанням поборотися, вже надвечір дісталися міжгір’я Хандар.

Тихо було в безлюдних Кокенських горах, тільки тупотіння копит та глухий стукіт соїлів, що билися один об один, порушували безгоміння вечора. Зрідка форкне жеребець, не звиклий до походів, дзенькне стремено, і знову насторожена тиша.

З-поміж шести ватажків загону особливо вирізнявся Безпесбай, виходець з Олжая, найбільшого і найдужчого роду племені Тобикти. Йому було вже за сорок, але на його лискучому від жиру широкому червоному обличчі не було жодної зморшки, в бороді — жодної сивої волосини, у витрішкуватих очах виблискували молоді іскорки. Невисокий на зріст, широкоплечий, з випнутими дужими лопатками і залізними мускулами, він здавався цілком злитим з конем, неначе був вирізьблений разом із ним з одної кам’яної брили. Цей досвідчений баримтач, майстерно володіючи соїлом і шокпаром, не мав суперників у кінному бою.