Шлях Абая

На чолі кокенських жигітів стояв Бостан, котрий славився по всій окрузі як непереможний борець. Про незвичайну хоробрість цього носатого, густобрового чоловіка з короткою шиєю і рідкою борідкою ходили легенди, а силу його порівнювали з силою верблюда. Не одному тобиктинському конокрадові проламав він у бійці череп; уздрівши його, баримтачі завжди тікали.

До пари Бостану був широкоплечий, високий Єнсебай, рудуватий жигіт, неначе зітканий з самого сухожилля. У нічній темряві, коли довгов’язий Єнсебай сидів на своєму високому вороному коні, здавалося, що він сидить на верблюді.

Особливо войовничо був настроєний сьогодні кремезний чорнобородий жигіт Кулжатай, що сидів на буланому жеребці і тримав поперек сідла березовий шокпар, обструганий у вигляді восьмигранника.

Вітер, що дув з Семейтауських гір, був на руку ворогові, і Бостан сказав:

— Якщо тобиктинці, ховаючись у горах Кокена, помітили, що наші табуни відійшли на захід, то вони підуть з підвітряного боку. Їм добре буде чути тупотіння наших коней, а до нас ніякий шум з їхнього боку не долине. Тож я й сказав аксакалам, що надвечір пущу табуни до Семейтауських гір, а як смеркне, жигіти швидкою риссю переженуть їх униз в напрямку Темір-казик на підвітряний бік аулу. А ми постараємося загодя вистежити, звідки суне на нас ворог, і влаштуємо йому гідну зустріч. Отже, розділимося по двоє і вирушимо в розвідку…

— Добре задумано! — схвалив Кулжатай.

— Так і зробимо,— підтримав Марка.

А Конай з Балта-Орака сказав:

— Наші люди розуміють небезпеку і зробили так, як їм наказано. Ось гляньте: всі аули погасили багаття, нібито всі міцно сплять. Ні іскорки ніде, ні шелесту. А біля кожної юрти кінь прив’язаний, у кожного кокенця зброя напоготові.

— Гнів переповнив людські серця, і вони чекають часу розплати,— озвався Бостан.— Ну, за діло!

На знак Бостана двадцять молодих жигітів повернули великий табун коней і риссю погнали у підвітряний бік аулу. П’ятеро, що залишилися, розділилися: Бостан з Конаєм поскакали для розвідки в один бік рівнини, що простяглася між горами Кокену і Семейтау, а Кулжатай, Марка і Єнсебай — в інший.

Кулжатай перший помітив великий загін вершників, який швидко перетинав рівнину навскоси до гори Семейтау, назустріч вітрові.

— Стій! — приглушено гукнув він своїм супутникам.

Кулжатай був хоробрий жигіт, але, побачивши такий великий загін, мимоволі злякався.

— Та це справжній наскок,— проказав він тихо.— Пропаде сьогодні Уак!..

Єбнсебай цілий день палав злісною рішучістю, ні з ким не говорив, лише зрідка цідив крізь зуби: «Ну, хай попадеться мені Тобикти у відкритому бою!» Почувши зляканий вигук Кулжатая, Єнсебай дуже розгнівався:

— Що плетеш? Ковіньку тобі в бородатий рот! Це ж і є ворог, якого треба розбити! А ти що думав: він до тебе з обіймами з’явиться, радість тобі принесе! Аякже!.. Треба швидше потрапити їм на очі і повести за собою погоню. Мого чалого і твого буланого не одразу помітять. Ти, Марка, покажись їм на своєму білому коні і чекай тут. Як почуєш паші голоси, мчи з криком «аттан!»[ Аттан! —На коней (бойовий клич).] в бік аулу і зчини тривогу!

Єнсебай закусив зав’язку від триуха і тицьнув камчею Кулжатая в бік.

— Зачекаймо трохи,— нерішуче замимрив Кулжатай.— Може, за ними ще скачуть…

Єнсебай обпік нагаєм його коня і поскакав просто в бік низки вершників. Тоді і Кулжатай стьобнув свого буланого і легко, немов очеретинку, вихопив з-під коліна восьмигранний шокпар. Наздогнавши тобиктинців, вони врізались у самісіньку гущу загону.

— Бий їх! — заревів Єнсебай, розмахуючи шокпаром.

— Бий! — підхопив його окрик Кулжатай.

Потім, не давши ворогові опам’ятатися, вони так само раптово повернули коней і помчали вперед. Тоді вожак загону, Кулайгир, закричав на все горло:

— В погоню!

Він перший кинувся слідом за Єнсебаєм і Кулжатаєм і потягнув за собою з десяток жигітів.

Обернувшись і побачивши переслідувачів, Кулжатай та Єнсебай зрозуміли, що хитрість їм вдалася. Втекти від погоні було легко, але треба було дати знати Марці, щоб він зчинив тривогу в аулах. І Єнсебай з Кулжатаєм щосили гукнули:

— Аттан! Аттан!

Марка, почувши їхній крик, щодуху помчав до озера Тущи-коль. Підскакавши до аулу, він несамовито закричав:

— Аттан!

Це слово було страшніше за пожежу, снігову хуртовину, блискавку. Всі жителі кокенських аулів, від старого до малого, жили у вічному страху перед ворожою навалою, про яку завжди оповіщав цей грізний поклик. Біля вогнищ за обідом, у полі за роботою, на пасовищі, де паслися табуни, під драною ковдрою нічної пори — скрізь і завжди, коли лунав крик «аттан!», з уст в уста переходила тривожна вість: «Наскочив ворог, виганяє наших коней, ллє кров наших батьків, синів, братів!»

В аулах ще ніхто не спав, і слово «аттан!» не застукало людей зненацька. Біля кожної юрти коло прив’язаних коней сиділи по двоє, по троє жигітів, неквапно попиваючи айран. Хоробрі жигіти схопили свої нагаї, озброїлися соїлами, сокирами, піками, шокпарами і скочили на коней. Вони знали, за що доведеться їм боротись, і вірили у справедливість своєї справи…

Почузся плач жінок, які проводжали чоловіків і братів, благословляючи своїх синів, що сіли на бойових коней. Цей плач додав ще більшого войовничого запалу жигітам, сповнював їхні серця лютістю проти тобиктинців, котрі порушили мирне життя аулів.

Марка підлетів на білому, наче заєць, коні до берега озера і встиг за кілька хвилин підняти на ноги два десятки аулів. В нього був напрочуд гучний голос і невтомна глотка, і він без перепочинку горлав: «Аттан! Аттан!»

Цей заклик, підхоплений одними аулами, одразу передавався іншим і перекочувався лункою хвилею понад озерним берегом, сповнюючи тривогою темну ніч. Не встигли тобиктинці доскакати до кокенських табунів, як на багатоголосий заклик всі боєздатні жителі Уака дружно, стіною зустріли лавину вершників, на чолі яких мчали Безпесбай, Дусен, Кусен і Саптаяк.

Першими у цій бійці зітнулися Безпесбай і Бостан. Міцно вдарились їхні соїли. Безпесбай відчув, який важкий дрючок у Бостана: руки його враз заніміли. «Стукне отак по потилиці — і кінець!» — подумав Безпесбай і з страшною силою вдарив своїм соїлом по правому плечу супротивника. Права рука Бостана повисла безживно. Спритно перехопивши соїл лівою, він з розмаху вдарив ворога по тім’ю. Кров залила обличчя Безпесбая, він захитався в сідлі, але втримався. На щастя для нього, інші жигіти відтіснили його від Бостана. Із задурманеною головою він все-таки, як радив Єнсебай, почав валити коней противників ударом дубця в скроню.

Довго тривала перша сутичка, багато голів було розбито соїлами, багато жигітів злетіло з коней.

Бостан, тільки-но зміг ворушити занімілою рукою, знову повів на битву своїх жигітів. Безпесбай, що міцно обв’язав поранену голову поясом, побачивши Бостана на чолі кокенців, першими ж ударами звалив двох табунників, які попали йому під руку…

Цілу ніч точилася кровопролитна битва. Сонце стояло вже високо, а вороги і досі билися з неослабною лютістю.

Хитрий і спритний був ватажок тобиктинських баримтачів, але Бостан не сплохував перед ним. Тепер уже всім було ясно, що розрахунки його справдилися. Збивши усі табуни в один величезний косяк, він перегнав його на ніч під захист тридцяти аулів і тим звільнив для бою десятки табунників. А зібрані разом бійці й табунники являли собою грізну силу. Сто тобиктинських жигітів, які надумали загарбати весь кокенський табун, не побачили жодного коня. Кокенці перепинили їм шлях і наскочили на них з такою відвагою і силою, що грабіжники вже й не думали про табуни: головне тепер — врятувати власну шкуру!