Шлях Абая

І ось уже тобиктинці повертають коней, ось уже ватажки кричать їм хрипкими, надсадними голосами:

— Назад! Назад! Не здавайся в полон!

Зо два десятки скалічених тобиктинських жигітів, що втратили в бою коней, бігли вслід за своїми, благаючи прихопити їх із собою. Але тільки кількох щасливців встигли втікачі підсадити на круп своїх коней.

Уаки гнали тобиктинців до широкого перевалу Кокен, що за виярком Хандару, б’ючи їх на ходу. Погоня припинилася лише тоді, коли сонце піднялося на висоту піки. Тільки переваливши через Кокен, тобиктинці трохи заспокоїлися і, зібравшись докупи, почали підраховувати свої втрати. Тринадцять чоловік попали в полон, понад двадцять коней дісталося ворогові, багатьом жигітам було розбито голови, а про синці та гулі годі й казати! Безпесбай загубив триух, розпухлий лоб його був туго перев’язаний поясом, по бороді текла свіжа, яскраво-червона кров. З вивихнутим плечем, спираючись грудьми на держак канчука, ледве тримався в сідлі Саптаяк. Кепські справи були в Жаркійбая, Дубая, Кулайгира: в одного був розбитий носовий хрящ, другий вивихнув коліно, третій спльовував вибиті зуби. Але найгірше було тим, хто попав до рук кокенців. А то були тобиктинські бідняки, якраз найменш винні в наскокові: чабани, табунники, скотарі, дояри, які лише з волі своїх господарів опинилися у ватазі баримтачів. Саме на їхніх головах окошився весь тягар лиха, накликаного тобиктинськими ватажками на мирних жителів Уака.

Велика зграя конокрадів, сп’янівши від уразбаївського кумису, вирушила в похід, сподіваючись легкої перемоги. А тепер, зазнавши жорстокої і ганебної поразки, вона похмуро поверталася назад. Уаки завдали поразки не тільки уразбаївським головорізам, але й самому Уразбаю та його посіпакам — Жиренше, Абрали, Такежану, які сіяли навколо себе злигодні й горе, а зараз були зганьблені перед своїми співплемінниками.

2

Урочища Буголи славляться великою кількістю води і рясними травами. Оком не осягнеш широку рівнину, посеред якої височить одинока гора Улкен[ Улкен — великий.]-Кексенгір. Коли глянеш на гору здалека, крізь марево безмежного степу, вона здається синьою, як мідний купорос. Чимало високих гір здіймаються за Чингісом: Буголи, Машан, або Акшатау, Карашоки, або Тезека,— але жодна з них не вабить до себе такою синявою, як Улкен-Кексенгір. Біля його підніжжя розміщуються влітку багато аулів, що виїжджають на жайляу. Гора багата на джерела; вода, стікаючи по схилу, утворює струмки, що течуть рівниною. Тут гарні заливні луки, багаті пасовища, і, завдяки прохолодному гірському повітрю, нема мошви, такої нестерпної для худоби.

Звичайно на Кексенгір прикочовують влітку численні аули Карамірза, Тасболат і Есполат, але цього року тут сила-силенна кочівників. У самісінькому серці Тобиктинської волості — Буголи — вже десятий день тривають нечувано велелюдні збори. То не чергові вибори волосних, не урочисті поминки. Ні, тут відбувається щось незвичайне, що місцеве населення назвало санаком, по-нашому — перепис.

Під самісінькою горою Кексенгір розташовано з півсотні юрт, поставлених, як на ярмарку. В центрі височить величезна восьмистулкова юрта, навколо якої, двері в двері, стоять чотири шестистулкові. Неподалік розкидано кілька великих білих юрт, оточених малими юртами, отау[ Отау —юрти, де живуть молодші члени сім’ї, наприклад, молодожони.], що тісно притиснулися одна до одної.

Найбільшу увагу привертає споруда з п’яти величезних юрт. Коли скотарі, що приїхали на жайляу, зазирнули всередину восьмистулкової юрти, вони зацмокали з подиву і захоплення. Та й було з чого дивуватися! Навіть для повітового начальника не ставили ніколи такої величної юрти, так розкішно опорядженої. Які тут дорогі килими, покривала, гаптовані кошми, різнобарвні запони, завіски!

Так, сумлінно попрацювали баї, щоб вшанувати царських чиновників, які приїздять на жайляу для проведення перепису.

Цю хитромудру юрту, гідну того, щоб правити за «ханську ставку», поставлено для найпочеснішого гостя, начальника перепису, за вказівкою Уразбая — глави впливового і великого роду Есполат, який налічує чотириста родин. Син Уразбая, волосний управитель Єлеу, вважав за потрібне виявити особливу увагу цьому неабиякому чиновникові-казаху і порадив батькові примістити його у «ханській ставці», разом з молодим слугою, секретарем і охороною.

В двадцяти суміжних юртах уже жили його помічники-реєстратори, росіяни та казахи, що приїхали проводити перепис. Були серед них також перекладач окружного суду Сарманов і перекладач Державного банку, виходець з Тобикти, Даніяр. Крім них, на жайляу прибуло десятків зо два молодих перекладачів,— найстаршому з них було не більше двадцяти років,— які вчилися в місті і вирішили за літні канікули заробити якусь копійку. Сите життя на жайляу особливо приваблювало їх. Закінчивши свою досить легку роботу, вони сідали на прудких коней і мчали галопом наввипередки, а вечорами, порушуючи тишу в ближніх аулах, залицялися до степових красунь. Інколи їм вдавалося спокусити начальство полюванням, і тоді, взявши з собою гончаків, вони видиралися на хребет Кексенгіра полювати на зайців.

Від цих перекладачів, а також від казахів-реєстраторів і пішла чутка про головного начальника санаку, молодого, надзвичайно розумного і вченого казаха Азимхана, приїзду якого чекали з дня на день. З особливою увагою прислухався до розмов приїжджих про головного начальника Уразбай.

Пригощаючись тепер в Уразбаєвій юрті недавно заколотим лошам, чиновники розповідали, що перепис не переїжджатиме до інших волостей Тобикти, а залишиться, як постійна канцелярія, на одному місці. Що ж до головного начальника, Азимхана, то вчився він у Петербурзі, жив серед петербурзьких і московських князів, знайомий з найзнатнішими російськими дворянами, які близько стоять до білого царя. Та що там казати: він на власні очі бачив вісьмох міністрів! Син генерал-губернатора вчився разом з ним! Сини мільйонерів — особисті його друзі!..

— Як же син казаха домігся такої слави? — недовірливо спитав Уразбай.

— Дуже просто. Він онук Жабайхана, який управляв казахами Середнього Жузу!

Так ось чому Азимхан домігся такого високого становища! Це слід запам’ятати! До того ж він, виявляється, Уразбаїв родич — щоправда, досить далекий, проте родич… Перекладач Сарманов, який уже працював з Азимханом в одному з повітів, розповів, що той, виїхавши з Каркарали для проведення перепису на великих жайляу, почув від народу багато різних новин про Тобикти. З особливим інтересом слухав він розповіді про весняний наскок на кокенців, організований Уразбаєм.

— Минув час наскоків чи ні, я не знаю,— начебто сказав Азимхан,— але то була смілива затія. Тепер у Тобикти найсильніший і найвідважніший з казахів — Уразбай. Поїду до нього, щоб особисто його привітати.

Почувши таке, Уразбай звелів об’єднати для Азимхана в одне ціле всі ц’ять великих юрт, на зразок «ханської ставки», і разом із своїм сином Єлеу почав всіляко вихваляти його родовитість, високий чин, могутність.

— Такого іншого немає ні поміж казахських, ні поміж російських чиновників! Якщо порівняти з старим часом, то це хан і родом, і владою, прямий нащадок тих, кому б минулі віки корилися наші прадіди! Сам білий цар плескав його по плечу!

Так розпатякував Уразбай серед семипалатинських чиновників, сподіваючись, що вони донесуть його слово до вух казахського тюре.

— Нехай наш високий гість зупиниться в Кексенгірі,— переконував він чиновників,— він зможе провести тут санак чотирьох волостей Тобикти. Навіщо йому утруднювати себе зайвими переїздами? А ми його зустрінемо так, як ще нікого не зустрічали…

У зв’язку з приїздом Азимхана Уразбай не проминав нагоди очорнити перед тобиктинськими аксакалами і карасакалами свого недруга Абая.

— Азимхан — людина вчена, по розуму йому нема рівного поміж казахів! От намозолили мені вуха: «Абай учений!», «Абай багато знає!» А хто такий Абай, якщо порівняти його з тюре? Правильно кажуть: «Для темних людей і шахрай — мулла!»

Нарешті Азимхан прикотив із своїми помічниками на п’ятьох тройках з оглушливими мідними дзвіночками. Спочивши один день, він на другий ранок вирушив до аулу Уразбая, узявши з собою чиновників і перекладачів, у тому числі Сарманова і Даніяра, які хоч і були його ровесниками, проте поводилися з підкресленою рабською догідливістю.

— З дружбою їду до Уразбая! — сказав Азимхан своєму чиновницькому почтові.

І справді: дружба вже після перших одвідин зав’язалася велика. Вдень Азимхан ще примушував своїх чиновників працювати, зате щовечора разом з усім своїм почтом бенкетував або в юрті самого Уразбая, або в малому аулі його сина Єлеу.

Чиновники зажили на жайляу, наче в раю: щоденно з’їдали вони по лошаті і по кілька баранів. Прихильно приймаючи почесті від Уразбая, аксакалів і молодих аткамінерів, тюре безнастанно базікав про все, що йому будь-коли довелося побачити. Слухаючи Азимхана і бачачи, яку велику увагу приділяє йому Уразбай, волосні управителі та бії теж почали славословити його поміж своїх аткамінерів: