Шлях Абая

Коли Абай вимовив це, йому здалося, що він скинув з душі своєї тягар, який пригнічував його всі ці дні. Йому стало навіть легше дихати. Але тобиктинські верховоди збуджено загаласували, і пролунали сердиті вигуки:

— Астагпиралла!

— Він збожеволів!

— Зрадник!

Абай навіть не оглянувся на них. Він заговорив про те, що протягом півстоліття Тобикти на чолі з Кунанбаєм незаконно забирали землі у мирних уаків. Загарбані його батьком урочища Жимба, Аркалик, Кушикбай він назвав «безспірними землями уаків». Акжал, Терекудук, Каракудук, Обали, Когали, що спричинилися до сутички, так само з давніх-давен належали кокенцям. Абай сказав навіть, які аули володіли ними і які там жили сім’ї.

— Коли справжні власники захотіли взяти назад свої незаконно відібрані землі, загарбники-тобиктинці напали на них, побили, покалічили, і їх ще й звинувачують у злочині проти закону…

Абай говорив переконливо і запально. Тобиктинські верховоди не сміли звести на нього очі, а коли хто й зустрічався з ним поглядом, поспішав подивитись убік.

Розповівши потім про минулі стосунки Тобикти і Кокена, Абай знову заговорив про весняні події, про уразбаївський наскок.

— Цей напад на Кокен вчинили кунанбаї наших днів. Вони примусили плакати не тільки кокенські аули, але й тобиктинців — бідних табунників, чабанів, пастухів, які горіли на роздмуханому Уразбаєм вогні…

Абай задихався від хвилювання, очі гнівно сяяли на його побілілому обличчі.

— Вчора я до пізньої ночі вислухував скарги кокенців і тобиктинців, я бачив їхні рани, їхні страждання, їхні сльози. Тринадцять чоловік з посланого Уразбаєм загону кокенці взяли в полон. Вони й досі не повернулися додому, вони мучаться, заковані в кайдани. П’ятеро з них були табунниками, шестеро — чабанами і двоє наймитували: один в домі Уразбая і другий — у Азимбая. Родини цих бідолашних пішли з торбами…

Абай назвав імена полонених, назвав кокенські аули, де вони перебувають, імена їхніх дружин, дітей і родичів…

— На наш з’їзд прибули кокенці Бостан, Кулжатай, Єнсебай,— говорив він далі.— Це були дужі, як верблюди, жигіти. Гляньте тепер на них: один залишився без руки, в другого нема зубів, у третього поламані ребра, їх скалічили тобиктинці тієї ганебної ночі… Всі троє — бідні люди, що живуть з своєї праці, вони були годувальниками двадцяти чотирьох чоловік. Серце стискається, коли здумаєш про те, що малі діти і недолугі старики, наречені і старенькі вдови, які годувалися працею цих трьох жигітів, гинуть тепер з голоду… Потерпіли прості люди, бідняки,— гримів голос Абая,— але ті, хто нацькував їх одного на одного, залишилися цілі і неушкоджені. Жодна волосина не упала з голови Уразбая, Азимбая, Жиренше, волосного управителя Самена, Жанатая…

Абай давав свідчення, але люди розуміли, що воно переросло в обвинувальну промову, в позов, пред’явлений баям від імені бідняків.

Волосний управитель Самен голосно, щоб усі чули, звернувся до своїх сусідів:

— Чого це Абай заступається за нікчемних людців? От уже правду кажуть: «Похвали маляра, він і бороду собі пофарбує…» Так і з Абаєм. Надто вже він високої думки про себе!

І ніби у відповідь почувся збуджений голос Дармена:

— Ой Абай-ага, мало ще людей, які розуміють високу суть ваших слів! Ви казали: не будь сином свого батька, а будь сином людським! Це не порожні слова, а справжня віра ваша, скарб, здобутий кров’ю вашого серця! О, який добрий ви і мудрий, дорогий ага! Хай буду я жертвою за вас!

У цих словах звучали і радість, і гордість за Абая. Кулжатай, що сидів поряд Дармена, захоплено торкнув його за плече і вголос вигукнув:

— Абай заради правди відцурався рідного батька! Про таких, як Абай, кажуть: «Син народу»! Хай буде щасливим шлях його життя!

Абай перечекав, доки вщухли схвальні вигуки народу, викликані словами Дармена і Кулжатая, і вів далі:

— Я хочу запитати, чи так уже потребували землі, загарбаної у Кокена, табунники, чабани, скотарі, яких послали за неї битися? Може, їм ніде було б випасати свої табуни, якби вони не відвоювали у кокенців їхні пасовиська? А може, їм ніде поставити свої чорні, полатані юрти і хижки? Ні, цим нещасним обдуреним людям не були потрібні ні Жимба, ні Акжал, ні Каракудук. Їх нацькували на Кокен верховоди тобиктинців. Вміло використовуючи невігластво цих людей, улесливо називаючи жигітів то «влучною кулею», то «гострою шаблею», то «смертельною пікою», Уразбай, Азимбай та їхні прибічники зуміли зібрати загін з бідняків тобиктинців і нацькувати його та таких самих бідняків кокенців. І ось це безглузде, ганебне побоїще називають тут «суперечкою». Ні, це не суперечка, а злочин, і винуватців його треба жорстоко покарати за те, що вони примусили страждати стількох людей. Саму ж справу треба вирішити на користь кокенців, які живуть чесною працею на своїй землі…

Абай говорив тепер навмисне повільно, щоб Самалбек встигав записувати його слова в протокол. Знаючи, що біям для винесення вироку потрібні точні відомості про загарбання тобиктинцями пасовищ Уака, Абай закінчив своє свідчення історичною довідкою:

— Я вже сказав, що перший силоміць забрав землю уаків мій батько, Кунанбай. Він загарбав урочища Жимба, Аркалик, Кушикбай і оселився на них тоді, коли мені було одинадцять років. Тепер скажу, коли саме і хто, наслідуючи його приклад, захопив інші спірні землі. Ось перед вами сидить Жиренше, власник тисячоголового табуна. Це його батько Шока силоміць забрав в уаків Більде, місцевість Акжал і самовільно оселився там, коли Жиренше було шістнадцять років. А ось присутньому тут Абрали було дванадцять років, коли його батько захопив Обали і Когали. Уразбаю було п’ятнадцять років, коли його батько Аккули привласнив Каракудук і Терекудук. Полічіть, скільки років минуло з того часу, і ви точно знатимете, коли сталося загарбання земель. Коли ж ви, бії, і після мого свідчення скажете, що знедолені кокенці не мають права вимагати свої землі, то вас покарає бог! Я закінчив!

І Абай важко опустився на стілець, поданий Самалбеком. Витягнувши з кишені бешмета велику білу хустину, він почав витирати піт з лоба.

Жодея тобиктинський верховода не наважився виступити після Абая. Вони зрозуміли, що «суперечку» безповоротно вирішено: з’їзд не міг не зважати на правдиве свідчення Абая, яке він дав всупереч інтересам свого власного роду!

І справді, тобиктинські верховоди на чолі з Уразбаєм зазнали цілковитої поразки: шербешнай ухвалив довести до кінця розмежування, почате навесні. Уразбая, Азимбая і Жиренше визнали головними винуватцями тієї сутички між двома родами. П’ятнадцять призвідців-тобиктинців мали сплатити кокенцям по дев’ять голів різної худоби, в тому числі і верблюдів.

Всі в Куйметасі одразу довідалися про поразку тобиктинців і раділи невимовно.

— Тепер не Тобикти-Аргин, а Уак-Аргин![Аргин, до якого належали Тобикти,—найсильніший рід у казахів. Уаки вважалися слабким родом.] — вигукнув якийсь жартівник, і слова ці облетіли всі юрти.

Уразбай, який проходив разом з Саменом повз Абая, спинився, глянув на нього своїм єдиним оком і сказав:

— Куди ти йдеш, не знаю, але відчуваю, що шлях твій веде до великого лиха. Пам’ятай про це!

— Ех, Уразбай,— посміхнувся Абай.— І сам ти товстий, і слова твої товсті, і соїл твій товстий, а не знаєш ти, бідолахо, до чого прикласти ці свої… товсті переваги.

Люди, що стояли поблизу, весело розсміялись. Уразбай, похмурнівши, відійшов, але Самен залишився. Він так само палко, як і Уразбай, ненавидів Абая.

— Пане Абай,— сказав він, злісно вищирившись,— ви добилися того, чого хотіли. Вам вдалося принизити і пригнути до землі найсвятіше, що є в Тобикти,— кращих людей роду!

Абай у подиві широко розкрив очі: хто це говорить про святість роду?

Самен, затверджений на останніх виборах управителем волості Конир-Кокше, поводився там гірше за хижого вовка. Він грабував аули, підпалював пасовища, примушував конирців красти худобу в сусідів, знущався з вдів. Коли Абай їхав на надзвичайний з’їзд через численні жайляу Конир-Кокше, він з гіркотою спостерігав страждання і сльози бідного люду.

— Чи не себе ти зараховуєш до кращих? Але ти не вартий навіть того, щоб у жертву тебе принесли за щось святе! Тобі овець пасти, а ти народом правиш!