Шлях Абая

Абай повільно обводив поглядом гори і долини і всім єством своїм відчував, як невблаганно насуваються сутінки. Пітьма перемагала світло, тіні зливалися в суцільний морок. Наставав час, про який Абай колись сказав: «Тужливе серце моє ділиться таємницями з сутінню ночі». Відблиск надвечірньої заграви повільно вмирав на пасмах скель, ще освітлених її останнім золотавим сяйвом, але на заході гори вже злилися в єдиний темний масив. Сутінки огорнули все навколо непроникною своєю запоною. Вітерець, ще недавно лагідний, міцніючи, потягнув холодом…

І в цю мить Абая осяяли нові думки, несподівані для нього самого. Рідна земля ніби заговорила з поетом виразною, живою мовою. Перед Абаєм, що зійшов на високий, перевал свого життя, пролинали минулі дні.

Чорні масиви гір і померхлі степи відкрилися перед ним, як книга, сторінки якої зберігали сувору історію його власного многотрудного життя. Багато місць, на яких при гаснучому світлі сонця затримувався його погляд, говорили йому про пережиту радість, але вони нагадували і про тяжке горе, і про гнітючий сум, і про смертельну скорботу, і про отруйну злість ворогів. Нескінченною низкою проходили перед його очима люди, які вже давно пішли в небуття, і події та діла, що давно відшуміли. Абай неначе перебирав довгий ланцюг свого життя, і рідна земля свідчила про кожну його ланку. І хто знає, чи не зберігає вона ще не відомі людству таємниці? Чи не дрімають в надрах гір загадкові сили, приховані багатства, здатні перетворити ці жовті долини на казкові долини щастя? Можливо, цей поснулий у вічному безгомінні світ тільки скований злими чарами лихоліття, але настане інша пора, і прийдуть сюди інші, нові племена і пробудять поснулі, заворожені сили…

Так міркував Абай, і в душі його ворухнулося несміливе бажання: воскреснути в іншому, новому столітті і бодай краєчком ока побачити його чудеса!

Разом з мрією про майбутнє прийшла і тривога про сучасне. Так, прийдешнє чудесне, але воно виросте з сучасного, подібно до того, як сучасне виникло з минулого. Що ж з наших сьогоднішніх днів гідне того, щоб квітнути у віках, приносячи плоди свої новому щасливому людству? Хто з людей нашого покоління здатний підготувати грунт для осяйного майбутнього?

Від цієї думки серце Абая болісно стиснулося. Народ його живе в страшенних злиднях, у темряві й неуцтві, які правлять ним, схожі на чорних дияволів. Невимовна скорбота пойняла душу поета. Піти б з цього життя, вмерти, згинути, пропасти…

Але то не було безсилим благанням про небуття подоланого злигоднями і смутком серця. Це був гнівний запал, раптовий шквал обуреної душі: відкинути геть мерзенність свого середовища, відвернутися від його безглуздих і ганебних справ!

Але тут нова думка осяяла Абая, обличчя йому посвітлішало, гордовита усмішка промайнула на губах. Пригадав недавню розповідь Дармена, яка до часу немовби зберігалась у глибоких схованках серця. Так, лютують сьогодні лиходії, шаленіють спустошливі бурі, але вже чимало є і справжніх людей, які відважно йдуть назустріч прийдешньому, таких як Базарали! Справжня рідня поета — це прості люди, що грудьми стали на захист зневаженої людської гідності. Не під родовим прапором об’єдналися безвісні вихідці з безкінних аулів, щоб покарати лиходія за знехтувану ним справедливість. Хіба не в цьому, хай ще невеликому, але благородному діянні виявилися нові сили нового суспільства? Хіба не їм судилося посіяти добре насіння майбутнього?..

Такий був підсумок важких роздумів, що цілий рік терзали Абая. Повагом повертаючись додому в нічній темряві, він мріяв про якусь людину майбутнього, котрій він міг би довірити найпотаємніші думи і почуття. Стати б віч-на-віч з нею, подати їй вістку про себе, від серця до серця. «Чи зрозуміє ця людина мене, що ріс у тривожну епоху лихоліття, чи збагне мою гіркоту і мої сподівання, чи зможе зазирнути в глибінь моєї душі? В степу, оповитому кромішною пітьмою, боровся я сам супроти тисяч, вперто піднімаючи у кволій руці своїй малий світник. Чи зрозуміє щасливий нащадок, прочитавши рядки, мною написані, самотнього шукача шляхів у часи бездоріжжя?»

— Збагни мене і зрозумій! — ніби стогін, рвалося з серця поета.

Гаряче хвилювання, вихор думок, доти йому не відомих, охопили Абая.

Зайшовши до юрти і коротко звелівши Айгерім засвітити лампу, Абай вийняв папір та олівець з різьбленої шафки, що стояла в узголів’ї ліжка, і грудьми припав до великого круглого стола. Замкнутий у світлому колі лампи, він квапливою рукою накидав на папір гарячі, трепетні рядки. Цього вечора народилися нові рядки натхненного майстра, який зійшов на верховину поетичного мистецтва:

Нова людино! Йдучи вперед завжди, Для ради серце власне приведи! Я виріс в смуті, в мороці безмірнім. Один боровся я, мене не осуди!

Так Абай вперше заговорив у віршах з людиною майбутнього.

То не було тужіння сповненого печалі дідугана, що стоїть біля розкритої могили. То були вірші про життя,

вірші, що йшли від серця, яке вірить у своє безсмертя в прийдешніх часах і народах…

Дописавши останню строфу, Абай взяв у руки домбру і заграв веселий, задерикуватий кюй. Він полегшив свою душу в поетичних рядках і тепер міг повернутися до мирних радощів домашнього життя. Айгерім, помітивши, як посвітлішало його обличчя, зробила знак Злісі, і та хутко внесла великий мідний самовар, якого давно вже підігрівала таволожними жаринками біля кабиці.

Тільки почали розливати чай, як прибув Кішкене-мулла. Він повернувся з Семипалатинська і привіз листа від Магаша і Какитая, в якому вони питали Абая, чи не вважає він за потрібне приїхати до міста. Справа в тому, що «імениті» і «знатні» люди з «найкращих» родів кілька днів тому з’їхалися в Семипалатинськ на нараду. На чолі їх стоять досвідчені старійшини з родів Аргин і Каракесек, дуже авторитетні в місті і в степу. Від степових кереїв приїхав поважний старик Бегеш, від низинних кереїв — спритний ділок Найман, Матай і Сибан. Від уаків Кокена і Семейтау приїхали такі вмілі балакуни, як Серке, від белагацьких рівнинних казахів — Айткази. Всі ці люди прийшли сюди за змовою з Уразбаєвим родичем, міським торговцем Сейсеке, в домі якого вони вже кілька разів збиралися, щоб завершити переговори загальним рішенням. Усі ці впливові люди з ближніх і дальніх родів запросили на зібрання родичів Абая, які на той час були в місті, в тому числі і найближчих — Магаша і Какитая.

су, з’їсти цілі гори м’яса і взялися нарешті до плову та вишневого соку, а уславлені балакуни з уаків та кереїв тільки-тільки почали довгождану розмову. Незважаючи на густий туман їхньої багатослівності, незабаром стало ясно, що йдеться про тяжку образу, завдану Абаю минулого року. Розсипаючи бісер кучерявих слів, незвичних для Магаша і Какитая, перший заговорив Бегеш:

— Про Абая, благородного, високошановного, Абая-ага моє слово. Абаю ви діти, нам — молодші брати, тим-то вам, тут присутнім,— Бегеш повернувся обличчям до Магаша і Какитая,— і хочемо ми запропонувати спільне наше рішення, лебедики наші! Через вас ми Абаю-мірзі наш привіт посилаємо. «Хто ж ми такі?» — спитаєте ви. Гляньте навколо себе. Тут найкращі люди каракесеків з старшого роду Аргин; тут і сини кереїв, що населяють рівнини і гори; разом з ними почесні люди Верхнього і Нижнього Наймана, поряд з вами сидить преславний Серке. А зібрав нас усіх на святу трапезу шановний хаджі Блеубай. То хто ж ми такі? Якщо уважним оком на нас, тут присутніх, поглянете,— «ось казахи», скажете ви. Тут усіх чотирьох арисів — родів — діти, котрі всі чотири стовпи Середнього Жузу репрезентують. Ось хто такі ми!

Бегеш перевів подих і поплив далі на хвилях красномовності:

— А хто ж такий Абай? Хіба він належить тільки одному племені Тобикти? Ні, він наш спільний, всіх своїх суперників випереджаючий, Середнього Жузу непереможний скакун!

Продовжуючи всіляко вихваляти Абая, Бегеш знову сам себе запитав: «Хто ж він такий?» — і знову сам відповів:

— Кращий з кращих серед людей, як кучерявий нар[ Нар — одногорбий верблюд.] з бубонцем на шиї серед верблюжого стада, як весняний дощ, для тучних пасовиськ живлющий…

Бегеша змінив Серке і почав також всіляко вихваляти Абая:

— Язик його до солов’їного язика подібний, ноги його — як у крилатого коня Дуль-Дуля!

Потім він, вдаючись до значущих натяків, почав добиратися до мети наради.

— Зупинка кочівлі — на зелених луках, кінець розбрату — в справедливому суді… «Якщо золото кинеш у вогонь,— не стане воно міддю; якщо парчу порвеш на онучі, — не стане вона полотном». А ми,— закінчив він,— зібралися тут не для того, щоб применшувати великі гідності Абая.