Шлях Абая

Абай з домочадцями радісно слухав добрі вісті про Магаша.

Днів через три по від’їзді Абди заїхав в Арал-Тобе ще один чоловік. Він прибув перед заходом сонця і з допомогою робітника Айгерім довго порався у дворі, розпрягаючи коня і вкриваючи кошмою та запоною мішки з хлібом на санях. У домі він з’явився перед вечірнім чаєм, коли вже засвітили світло. Легко одягнений Абай одразу відчув крижаний подих морозу, коли до його кімнати зайшов добре одягнений подорожній. Від промерзлих чобіт віяло стужею, білі пасма стелилися по підлозі. Айгерім, що накривала на стіл, здригнулася від холоду і мимоволі притулилася до чоловіка. Гість з круглою обмерзлою борідкою, засніженими вусами і бровами, ледве ворушачи язиком, промовляв слова привітання.

— Уай, Алпеїм, ти? — здивувався Абай.— Ну як, усе ще вивчаєш наху чи знайшов іншу мету життя?

Посміхнувшись зведеним від холоду ротом, той весело відповів:

— Та де там! Кинув я ту наху, Абай-ага. Ваше слово вилікувало мене від дурості. Поїхав я у свій аул, на Такир, тепер узявся за батькове ремесло. Ви сказали тоді: «Сій хліб, починай корисну працю». Я так і зробив.

За чаєм Алпеїм розповів, що їздив у місто зерно молоти. Половину хліба продав на базарі, накупив чаю, цукру, дещо з одежі. Тепер він на зиму всім забезпечений. Порівнюючи з іншими степовиками, він просто багатій: адже люди голодують. Алпеїм також розповів Абаю і його домочадцям про лихо, заподіяне суворою зимою тисячам і тисячам людей. Він добре знав бідняцькі аули, розташовані навколо Семипалатинська, вниз і вгору по Іртишу. Такі багатолюдні селища, як Шоптигак, а в низинах Байгели — Шагала, геть розорилися. Люди розійшлися по містах — хто на заробітки, а хто й просто старцювати. Подорожніх уже перестали пускати в будинки, бережуть кожну шкоринку хліба, травинку сіна, стеблинку соломи; кожний цурпалок на обліку, і це цілком природно: мороз аж шкварчить. Біля Кушикбая і Мукира вже котрий день безперестану лютує хуртовина…

Від цих тяжких звісток повіяло на господарів моторошним холодом нещадної цієї зими.

Алпеїм почав розповідати про Магаша:

— Близько сотні біїв з’їхалися у місто з шести повітів, з-поміж усіх народ особливо вирізняє Магаша. Про нього так і кажуть люди: «На зріст невисокий, а думкою великий», «Одразу бачить, де чорне, а де біле!»

— А сам ти його бачив, чув? — спитав Абай.

Алпеїм помовчав, ніби збираючись з думками.

— Та говори ж! — нетерпляче сказав Абай.— Чи встиг забути?

Ні, Алпеїм, який мав чудову пам’ять, нічого не забув.

— Я навмисне поїхав у дім Сулеймана на ближньому березі, де Магаш звичайно приймає скаржників,— заговорив Алпеїм.— Чув я, як він з людьми розмовляє. У каракесеків є відомий дотепник бій Калі — ви його знаєте, Абай-ага, він не раз виступав проти вас у великих суперечках. Адже Калі набагато старший за Магаша, людина уславлена: його вважають одним з чотирьох кращих біїв Семипалатинська. Так от, приходять до нього з позовом два уаківці. Були вони друзями-тамирами, дарували один одному подарунки, а потім один у другого надто вже багато попросив, а той не дав. Ну, дружба у них і розпалася. Вони прийшли до Калі розібратися: в який спосіб забрати назад свої подарунки? А Калі чогось усе зволікає, запитує й перепитує, ніяк їхньої суперечки розв’язати не може. Тоді Магаш так ввічливо звертається до бія: «Калі-ага, мені здається, що цю справу не дуже важко вирішити; якщо дозволите, я скажу». Той каже: «Що ж, послухаєхмо!» От Магаш і пропонує своє рішення: «Тамиром став — не сперечайся, подарував — назад не забирай». І далі: «Що, коли зробити це правилом, у звичай запровадити? Скільки позовів у нас відпаде!» І що ж? Присутні в домі п’ятнадцять біїв з медалями на шиях, усі, як один, схвалили Магашеву кмітливість. Все це я на власні очі бачив і на власні вуха чув!..

Абай замислено промовив:

— Так, це щось нове, раніше я такого не чув…

— Через те й нове, що це Магаш сам придумав,— засміявся Дармен.— Та ще в яку красиву форму вклав, одразу поета видно… Ну, розповідай далі, Алпеїм.

— Після цього Калі, начебто жартома, кинув докір Магашу: ти, мовляв, наперед вискочив, біля самісіньких вуст моє слово перехопив! Але в жарті цьому були і досада, і ущипливість. «Будеш ти, ягнятку,— каже,— старійшиною роду! Але для того треба дожити до старості, а ти, молодий, старим дорогу перебігаєш!» А Магаш одразу відповів: «Оманою аулу не збереш, зажерливістю слави не наживеш. Чи варто нам про дрібниці сперечатися!» Калі вже замовкнув, але ж навколо баламути сиділи, їм пити-їсти не давай, тільки б потеревенити. От один із біїв, Бури, і взяв Калі на глум: «Колись Калі всім рота затикав, але недарма сказано: «Собака в тілі і лисицю в горах схопить!» Спритно молодий Магаш старого Калі зачепив!» Чи то Калі слова на відповідь не знайшов, чи то захлинувся образою, а тільки Магаш поспішив підтримати старого: «Пусте, Калі-ага! В жарті образи нема, і пліткам заборони нема!» Але тут і Калі опанував себе і ровесника свого бія Бури одним ударом поклав. «Порожню голову,— каже,— дурні очі прикрашають, брудні вуста теревені сиплють. За двадцять днів, що ми тут з тобою перебуваємо, Бури, не чув я й разу від тебе такого слова, яке б дірку зашивало, обірвані краї зв’язувало. Ти для мене сорому хотів, а братик мій, Магаш, з біди мене визволив!» Так він і бія Бури провчив, і себе з скрутного становища визволив, віддавши належне Магашеві.

Розповідь Алпеїма не була пустими лестощами, і батьківське серце Абая знову зраділо. А через кілька днів ще один проїжджий привіз вістку від Магаша. Це був Самарбай-мулла, близька Абаєвій сім’ї людина. Колись хлопчик-, сирота, якого Абай в числі інших прилаштував у міську школу, він перетворився на високого молодика, добре вихованого й освіченого. Хоч він здобув мусульманську освіту, проте добре розумів значення російської культури і надолужував прогаяне безнастанним читанням. Закінчивши медресе, він залишився жити у Магаша, як його названий брат, а протягом останніх років навчав дітей у Великому аулі. Самарбай знав багато Абаєвих віршів, був прекрасним оповідачем, і діти, і дорослі залюбки слухали його, коли він розповідав численні романи, поеми і сказання, які сам чув від Абая. В Арал-Тобе Самарбай-мулла приїхав, щоб побачити Абая і передати йому листа від Магаша.

Айгерім, тільки-но глянувши на чоловіка, зрозуміла, що лист неприємний: папірець тремтів, в його руці, обличчя стало раптом розгубленим і безпорадним; здавалося, що Абай ніяк не може розібрати написаного. Відірвавшись од листа, він злякано подивився на Самарбая, а той сумно похилив голову.

У листі Магаш, нібито між іншим, повідомляв: «Останнім часом я трохи нездужаю. Був у лікаря і тепер чекаю його висновків. Не знаю, що далі робити: залишатись лікуватись у місті чи, може, діставши вказівки лікаря і ліки, повернутися додому?»

Від природи скромний і делікатний, Магаш не кликав Абая у місто, але його пристрасне бажання бачити батька відчувалось у кожному рядку. Абай намагався заспокоїтися, грунтовно все обміркувати, сів навіть чай пити, але не міг перебороти себе. Серце йому калатало, холодний піт зрошував лоб. Абай то підводився і ходив по кімнаті, то сідав, то знову вставав.

«Знову насувається горе. Знову переді мною примара смерті. Єдина радість життя мого, тільки-но почавши квітнути, вже в’яне. Опора стомленого серця, невже вона надломилася? Невже і Магаш, не встигнувши нічого зробити, зникне?»

Абай полохливо зазирав у вічі Самарбаю, коли домашні почали розпитувати його про здоров’я Магаша. Чуйний і стриманий молодик, намагаючись обережно відвернути Абая від похмурих думок, замість прямої відповіді, говорив про те, якої слави зажив Магаш, як його люблять у народі. Але йому так надокучають різними проханнями і справами, що нічого дивного нема в тому, що Магаш дуже втомлений і навіть нездужає. Якось до нього до пізньої ночі ходили люди, і він так втомився, що останній позов розглядав уже лежачи.

— А коли примирені позовники пішли,— рівним, спокійним голосом говорив Самарбай,— ми з Какитаєм почали радити Магашу: «Їдь ти швидше додому в аул!» Але Магаш нам відповів: «Люди приходять до мене і запитують: «Чи є в тебе розум і справедливість? Де те, що дістав ти від доброго батька, котрий тебе виховав? Усе віддай нам, зціли наші недуги!» Як же я відмовлю їм? Та й хто я такий, щоб берегти себе? Монета, прихована скнарою, не краща за звичайний камінь, що лежить під землею…»

Абай з подивом слухав Самарбая, і захоплення сином, який міг би стати поетом і мудрецем, змішувалося в його серці з тяжкою тривогою.

Цілу ніч Абай перевертався у ліжку без сну, не знаходячи й хвилини спокою, а на ранок разом з Дарменом почав поквапно лаштуватися в дорогу.

Холод не меншав, все навколо оповилося морозяним білим туманом, але це не спинило Абая. Із слізьми на очах попрощався він з усіма людьми аулу, потім, закутаний Айгерім, сів спиною до вітру в сани, дно яких заслали цупкою кошмою. Айгерім стояла поряд, і рясні сльози застигли на її блідому, стомленому обличчі. І довго ще, коли сани, запряжені парою добрих коней, мчали дорогою в місто, бачив Абай перед собою сумні очі дружини, які дивилися на нього з безмежною любов’ю…