Шлях Абая

Хоч Такежан і звертався до пам’яті Кунанбая, проте дух давнього суперництва дітей, народжених різними матерями, відбивався в його словах. Сидячи поряд з двома своїми єдинокровними братами — Ісхаком і Оспаном, він з недовір’ям дивився на Шубара, нащадка другої дружини Кунанбая. Крім того, батько Шубара — Кудайберди — був єдиним сином Кунке. А їх, синів Улжан, було троє, не рахуючи Абая, і всі вони були старші за Шубара. І Такежан скористався з нагоди, пригрозивши Шубарові підкорити його своєму впливові. Давно помічаючи, що красномовний, спритний і ввічливий Шубар починає явно висуватися, Такежан тепер хотів присадити його, щоб той не зазнавався. На відміну від інших синів Кунанбая, Такежан був майстер на всілякі хитрощі й лукавства, і зараз він був схожий на ревнивого жеребця, який, помітивши норовисту кобилицю, що відбилася від косяка, скаче за нею з похиленою головою і зганяє назад у табун, хвицаючи й кусаючи.

Шубар не міг не відчути всієї сили цих погрозливих слів. Він і його брати виросли без батька, сиротами-небожами. Хоч Шубар і зумів поступово вийти в один ряд з іншими кунанбаївцями, але і йому самому, і всім іншим було ясно, що він у роді важить незмірно менше кожного з трьох його дядьків, що сидять тут. Шубар не насмілився навіть відповісти Такежанові на його образливі і різкі слова. Він не міг і одверто порвати з ним, щоб в усьому йти за порадами Абая. Якщо він зрадить Абая, найсуворіше покарання, яке він від нього дістане, буде нагадування про честь, совість і людяність, докір у тому, що він їх забув. За своєю вдачею Шубар вважав, що честь і совість корисні в спокійній обстановці, хороші для мирної безневинної розмови серед друзів Абая. Але, якщо справа повертає на серйозне, краще залишити всі ці гучні слова, забути настанови Абая і перекинутися на бік Такежана. В руках його він бачив силу, вміння досягти будь-якої мети. І коли Такежан зажадав, щоб, розтоптавши свою гідність, Шубар діяв на їхньому боці, той здався.

Наприкінці розмови Такежан взяв з Шубара клятву вірності і доручив йому:

— На розгляді ти виступатимеш від мого імені! Я покладаюся на твою визнану красномовність і спритний розум. Честь роду Кунанбая, моя люта кривда — все вручається в твої руки!

Таким чином, у день розгляду позову Шубар увійшов у будинок Нурке як наділений повноваженнями бій, що виступає на захист Такежана. Піде чутка про те, думав він, що виступати від імені всіх іргизбаїв довірили саме йому, Шубарові, через те, що він краще за інших, краще за самого Абая володіє словом і майстерністю суперечки. А це означало й те, що тепер він буде в найтіснішому спілкуванні з родовитими казахами цілого повіту. Думка ця радісно хвилювала Шубара, жадібного до слави і пошани.

Бії і волосні Семипалатинського повіту, зібравшись для суду, були у великій вітальні багатого будинку. Базарали з двома своїми товаришами чекав у глибині двору. З приходом Шубара, прикажчик Нурке — Атамбай, високий смаглявий чоловік з гачкуватим носом, покликав Базарали до господи. Спокійно, гордо, повною гідності ходою той рушив до ганку, ведучи за собою товаришів. Вони зайшли до передпокою, застеленого килимами й узорчатою повстю. Базарали попрямував було до кімнати, де сиділи аткамінери, але Атамбай спинив його. Шубара він теж затримав: аткамінери хотіли показати всім, що вони однаково неупереджено ставляться до обох сторін. І Атамбай шанобливо сказав:

— Мірза, вас просили поки що почекати тут.

У кімнаті стояла мовчанка. Обдивляючись, Базарали побачив вовчі шуби, що висіли на стіні, великі широковерхі малахаї. Під ними, притулившись до стінки, стояли теплі чоботи із засунутими в них повстяними панчохами. Крій малахаїв і фасон чобіт дуже відрізнялися від тобиктинських: одні чоботи були з розрізаними халявами, інші — на високих каблуках, малахаї мали незвичайно широкий, зрізаний верх і тупі краї. Оглянувши аткамінерський одяг, Базарали перевів погляд на Шубара і раптом посміхнувся, одверто глузуючи:

— Що ж, мірза, не пускають нас з тобою до себе власті? Примусили стерегти свої чоботи! Мені то що — чого тільки не бачив я на своєму віку від волосних! — а от як тобі терпіти отаке знущання, Шубар-мірза?

Сарбас і Абди, забувши про незвичну міську обстановку, яка примушувала їх почувати себе пригнічено, мимоволі розсміялись. Обидва добре розуміли, що насмішка ця мала на меті збентежити Шубара, збити з пантелику перед виступом. Шубар теж зрозумів це, але не наважився відповісти Базарали так само ущипливо. Він добре знав, що з Базарали нелегко змагатися: насмішки вилітали з його уст обпалюючим полум’ям. Шубар удав, що не чує, витяг з кишені срібний портсигар, мовчки запалив цигарку і почав походжати по кімнаті, засунувши руки в кишені довгого чорного бешмета, пошитого міським кравцем.

Через деякий час Атамбай, прочинивши двері, пропустив їх до вітальні.

Вся підлога від дверей до стіни була застелена червоними шовковими килимами. На стінах висіли дорогі узорчаті сюзане, арабські вислови з корану, вишиті золотом, вздовж стін розіслані товсті атласні ковдри, на яких сиділи гості, обіпершись на пишні білі подушки. Присутні стримано відповіли та привітання Базарали і Шубара. Деяких із них Базарали пізнав одразу.

Ввічливіше за інших з ним привітався Айткази, управитель Балагачської волості, в соснових лісах якої казахські аули були впереміжку з російськими селищами. Він походив з тобиктинського роду, з Кокше, і в ці краї перекочував в юнацтві, зайнявся торгівлею, розбагатів і нещодавно став волосним. Айткази навіть поздоровив Базарали з поверненням з далеких країв.

Таке ставлення обрадувало Базарали. «Хто його знає: може, й він терпів утиски від іргизбаїв, від кунанбаївців, через те й відкочував? І тепер підбадьорює мене, щоб я не розм’як?» — подумав він.

Крім нього, Базарали пізнав ще двох чоловік: чорнобородого Ракіша, управителя Керейської волості, і басентийиського мурзу Темір-Галі, сина відомого багатія. Це був поважний, випещений, повновидий, червонощокий чоловік, чепурно вдягнений. Він раз у раз обмахувався шовковою хусткою. Поруч нього сидів сам Нурке.

Господар дому заговорив першим, почавши розгляд справи.

Базарали стежив за суворими холодними обличчями біїв. З тої самої хвилини, як він зайшов до кімнати, ніхто, крім Айткази, не глянув на нього. Всі трималися напружено і вимушено. Одні з них чванилися своїм багатством, інші — своїм впливом, треті — владою волосного, четверті — гарним одягом, в якому вони хизувалися, пишалися, гордовито виставляючи його напоказ. Усі вони підкреслено привітно поздоровкалися з Шуба-ром і, посунувшись, звільнили йому місце. Так само привітали вони Такежана, Ісхака й Оспана, деякі навіть підвелись і привіталися з ними за руку.

Коли Нурке, оголосивши про початок розгляду позову, сказав: «Вислухаємо спочатку обвинуваченого»,— Базарали неквапливо зняв з себе широкий пояс, облямований сріблом, розстебнув комір чапана і, розгорнувши поли, сів зручніше.

— Ей, бії! — почав він дзвінким голосом, примусивши всіх мимоволі повернутися до себе.

Тепер Базарали здавався просто красенем. На його мужньому обличчі з високим відкритим чолом грав легкий рум’янець. Він сидів, розправивши плечі, піднявши груди, від нього пашіло гідністю і благородством. Жваві гострі очі зі спокійною насмішкою оглядали пишно вдягнених мурз, біїв, волосних, які сиділи перед ним. Гучним своїм закликом він примусив усіх звернути на себе увагу, а потім заговорив спокійно, стиха, ледь посміхаючись.

— Тут велике і важливе зібрання. Тут і власті з пониззя, і казахи степів. Земляки! Хоч багатьох із вас я й не знаю в обличчя, але мені відомі ваші предки, я знаю, з яких ви родів. Одні з вас сини наших сусідів, уаків, інші — кереїв, бури, матаїв. Серед вас сидять також представники близького нам роду Басентийн. Ось сидять сини Кунанбая, що прибули на розгляд, багаті і владні. Напроти них сиджу я, представник бідняків, у яких за душею нема ні худоби, ні грошей. Я не можу змагатися з синами Кунанбая ні багатством, ні силою, ні знатністю. Кунанбаївці багаті і грішми, і худобою, і запасами. У них безліч друзів, знайомих, сватів, братів не лише в Тобикти, але по всьому степу, по всій Семипалатинській області. Вони почувають себе в повній силі. У них, як кажуть, «і довгі петлі, і широкі пута». Хто «на короткій вірьовці, з якої й вузла не зав’яжеш»,— то це я. Якщо вони за приказкою: «Нахилиться — Іртиш до послуг стелиться, відкинеться — Чингіс підіпре»,— зустрінуть тут цілковиту підтримку, то в мене тут навіть нема товариша, якому б я міг поскаржитись. Але в дечому я сильніший за них!..-— Базарали підвищив голос: — Немалі подарунки підносять сини Кунанбая вам, благородним суддям. Я нічого вам не приніс, нічим не пригостив. Але, коли вдуматися як слід, коли зважити, ви дістали від мене подарунок, якого і в житті не бачили! Кого ви знали найсильнішого і найгрізнішого за Кунанбая? Чи могли ви думати, що діти його — такі самі прості смертні, як ми? Чи насмілилися би ви зняти на них руку? Та ніколи! Вам завжди здавалося, що діти Кунанбая дорівнюють дітям самого господа бога. Ви шанували їх, начебто вони спустилися з неба. Так ось мій подарунок вам: я довів вам, що сини Кунанбая — такі самі люди, як ви, як я сам. Я довів вам, що їх можна схопити за комір і геть-чисто одірвати його. Більше того, я довів вам, що коди бити їх міцно, по-справжньому, то й їх можна побити до смерті! — І Базарали засміявся — весело, зло і тріумфуюче.