Шлях Абая

Подякувала йому і мати Магріфй, ставна байбише з гарним білим обличчям. Мусабай запросив юнака сісти поряд себе:

— Сідайте тут, Абіш. Нам ви зробили велику приємність, а самі, мабуть, втомилися. Спочиньте.

Магріфа, якій така увага дядька до гостя була приємною, посунулася, щоб дати Абішеві місце поруч Мусабая. Але юнак поквапно спинив її:

— Не турбуйтеся, дякую! Я можу сісти і з цього боку.

Звівши на нього сірі очі, Магріфа посунулася до Мусабая, звільняючи Абішеві місце поряд себе. На її червоних губах грала привітна усмішка. Чи була вона виявом простої вдячності, чи в ній виявлялася щира прихильність до нього, Абіш не зрозумів, але від цієї усмішки і від погляду дівчини на нього так і повіяло теплом. Збліднувши від хвилювання, він сів, навіть не звернувши уваги на дружні привітання Дармена.

Пісні й розваги в юрті Мусабая тривали цілу ніч. Прихильники мистецтва розійшлися тільки вдосвіта.

Перед сном гості вийшли прогулятися. Дармен, провівши трохи Абіша, сів на каміння на березі річки, заявивши, що стомився.

Юнак перейшов убрід річку і, не кваплячись, пішов берегом повз шелюгу і низькорослі тополі. Неширока річка текла спокійно і повільно, відбиваючи світліюче небо. Вздовж берега тяглися горби, а по той бік рядами, як на ярмарку, вишикувались численні юрти незвичайно поставленого аулу. Собаки, натомившись під ранок, простяглися де прийдеться і тільки зрідка подавали лінивий голос. Долинало мекання козенят та ягнят, яких уже розбудив світанок.

Але ці голоси пробуджуваного життя не доходили до свідомості Абіша. Він почував, як щось нове, не знане досі сповнювало його душу. Що це було? Не надія, навіть ще не мрія. Почуття, якому він не міг підшукати назви, ще не усвідомлене, але вже незгладиме… Він ішов, дивлячись на річку, але не бачачи перед собою нічого. Перед очима його невідступно стояла Магріфа, її біле личко, темні коси, близько, зовсім поруч миготіли довгі тонкі пальці, сяяли променисті сірі очі, тремтіли в усмішці червоні губи. І весь час звучав у вухах неголосний, мелодійний, чарівний голос…

У душі його точилася запекла боротьба.

Спинись! Де твоя сила волі? Ще багато про що треба подумати і багато про що довідатися… Що думає вона? Чи спалахнуло в ній таке саме почутя, як у нього! І що це за почуття? Чи серйозне воно, чи це просто захоплення? Рідні давно все вирішили, але що вирішить він сам? І перш за все, і найважливіше: чи одружуватися йому взагалі?

Абдрахман звик обмірковувати кожен свій крок і вмів знаходити правильний вихід. Але ці запитання здавалися йому нерозв’язними. Найскладнішим запитанням було останнє. І ніхто не міг допомогти йому знайти відповідь.

Про те, що його мучило, Абіш не сказав жодній людині в своєму рідному аулі. Це була сумна таємниця, яку він носив у собі самому, горе, що примушувало його часом задумуватись про свою долю, нещастя, що звалилося на його молоде життя, сповнене рожевих надій.

Сьогорічної весни він уперше відчув недугу, що гніздилася в його тілі. Не кажучи нікому й слова, він показався відомому петербурзькому лікареві. Той визнав, що у юнака хворі легені. Туберкульоз може спалахнути кожної хвилини. Лікар заборонив йому спиртні напої, куріння і сам заговорив про одруження: на його думку з цим треба було почекати. «У вашому віці за такого стану здоров’я це згубно для вас. А коли туберкульоз спалахне, ви можете передати хворобу дружині»,— сказав він.

Сумна думка про хворобу не давала Абішеві спокою.

«Ні, ні! Це неможливо. Вирішувати треба одразу. Не судилося мені щастя з нею»,— твердив він у думці.

Рішуче повернувшись, він швидко пішов до аулу.

— Ходім спати, Дармен,— коротко кинув він другові, перейшовши річку і прямуючи до відведеної їм юрти.

Другого дня гості прокинулися пізно і залишили аул тільки після сніданку, від якого не могли відмовитися.

То риссю, то навскач вони, випереджаючи один одного, надвечір доїхали до багатоводного озера. На березі його виднілися білі юрти заможних аулів, навколо паслися численні табуни й отари. Абіш, що їхав попереду з Магашем, запропонував звернути до аулу, щоб попити кумису.

Магаш заперечливо похитав головою.

— Ні, Абіш-ага! Хоч і мене мучить спрага, але заїжджати сюди не слід. Це озеро зветься Карасу Есполата, і тут стоять аули Уразбая.

Вони проїхали краєм аулу, повз довгий желі [29] , де були прив’язані п’ять-шість десятків лошат. Коли юрти вже були позаду, Магаш заговорив про чвари й розбрат, що сталися цього літа.

— Було б півлиха, якби наші аткамінери і верховоди ворогували тільки між собою,— казав він.— Нехай би гризли один одного! Але ж усякий розбрат, який вони заводять, затягує й бідняків. Хай хоч як намагаються ті триматися осторонь, все лягає на них. Оце й мучить батька, примушує його вболівати душею за народ, його тривожать чужі чвари. Тим-то він і втручається сам у справи аткамінерів.

29

Желі — вірьовка, протягнута між забитими в землю кілками, щоб прив’язувати лошат-сосунців.

І Магаш, бачачи, що брат погано розбирається в тому, що відбувається навколо, почав докладно розповідати йому про інтриги, які провадилися проти Абая.

— Уразбай, повз аул якого ми проїхали, давно вже ненавидить нашого батька. Та й не тільки його! Він ненавидить усіх дітей Кунанбая. Коли Такежан за одну ніч позбувся своїх табунів, усі наші іргизбаї були переконані, що жигитеків нишком підбив на це діло сам Уразбай, а потім він просто зрадив їх. Тепер, коли суперечка вже забулася, йому знову муляє. Він і Жиренше знову готують лихо на наші голови. Це його так захоплює, що йому й їсти ніколи! Та нехай би ворогував з Такежаном, що, як і він сам, ладен на всяку лиху справу. Але він вважає, що з Такежаном уже розправився, провчив його, знищивши табуни. Тепер він хоче і з батьком розправитися, проти якого в нього давно кипить злоба. А втім, і Оспана-ага він теж ненавидить. Ніяк не може пробачити, що той не дав йому перебратися до другої волості: коли Оспан-ага став волосним замість Кунту, він одразу розгадав задум Уразбая. Я розповідаю вам усе одверто, Абіш-ага, щоб ви зрозуміли, що відбувається…

Абіш сказав, що він саме цього й хоче, і Магаш усе пояснював йому складні переплетіння тутешніх взаємин, примушуючи брата і дивуватись, і обурюватись.

— Коли б Уразбай перейшов до другої волості, він, може, став би на шлях одвертої боротьби. Але, залишившись тут, він діє приховано. З одного боку, як і раніше, міцно тримає в руках своїх спільників, як-от Жиренше і Абрали, з іншого — докладає всіх зусиль, щоб звалити кунанбаївців, викликавши розлад між ними. Тепер він покладає надію на Такежана. Після набігу Базарали Такежан образився на батька: чому, мовляв, не став на його бік, чому не дав знову послати на каторгу Базарали? Але тоді Такежан ворогував з Уразбаєм, підозрівав, що напад влаштував він, і той не міг нацькувати Такежана да батька. А тепер він домігся того, що Такежан ладен потай помиритися з ним. Якщо Уразбаю пощастить привернути на свій бік Такежана, він нацькує його не на Оспана-ага, а на батька. І Уразбай, і Жиренше ненавидять батька здавна. Це вони говорять про те, що Абай збиває народ з шляху предків, хоче зробити росіянами і тутешній народ, і майбутніх нащадків. Але, хоч як вони ненавидять усе російське, а перед російськими властями запобігають, пишуть їм доноси на батька, мріють з їхньою ж допомогою ув’язнити його або заслати.

І Магаш, дивуючи брата ясністю міркувань, продовжував з’ясовувати йому, що являють собою Такежан та Уразбай. Хоч вони й об’єдналися тепер проти Абая, але мета-їхня і розрахунки різні.

Для Такежана головне — влада. Він гадає, що вся влада в степу повинна бути в його руках, як у нащадка ага-султана. Він не хоче ділити її ні з ким, вважаючи, що він і є богом обрана влада, якій ніхто не сміє перечити. Змилостивиться — облагодіє, а розгнівається — покарає. І коли хто противиться цьому — нехай це буде родич по крові, найближча людина,— це заклятий ворог. А кожен, хто згоден підтримати його,— найближча людина. І через те для Такежана немає біди в тому, що він розійшовся з Абаєм і змовився з Уразбаєм.

А Уразбай зовсім не збирається брати владу до своїх рук. Не потрібні йому ні чини, ні султанство, ні пошана. Його мета інша — стати найважливішою, найголовнішою підпорою для влади, але зате хапати все, що йому потрібне. Якщо йому на користь російські власті, він з ними, коли ж йому потрібніші грабіжники і злодії, він і тих підтримає. Такий хижак зовсім не розбирається в харчах: йому однаково, що ковтати, аби тільки ковтати. Важливе тільки одне — добувати багатство. І, правду кажучи, тепер Уразбай справді найбагатша людина в степу. Нехай хтось спробує сказати про нього правду — одразу потрапить у віровідступники, у зрадники всього степового народу, тут уже нікого не помилує Уразбай, накинеться на нього з усією силою.