Шлях Абая

Не тільки Альмагамбет, але й всі інші, окрім Магаша, побігли за ним. Дармен раніше за інших отямився. Наздогнавши Альмагамбета, він сплигнув йому на спину, збив з ніг і мовчки почав душити. Альмагамбет, втративши від страху голос, міг тільки шепотіти:

— Пропав… Пропав…

Регіт Абіша, що почувся позаду, витверезив жигітів. Вони підняли смолоскипи і, оточивши Альмагамбета, повернулися до берега. Магаш зустрів їх глузливо.

Какитай не залишився в боргу:

— Ну, ми бігли, а ти, видно, з переляку просто з місця рушити не міг? Адже так, Магаш?

— Я ж не така темна людина, як ви! — насмішкувато відповів Магаш.— Я просто стояв на місці і спокійно читав «Аятил Гурсу». Завдяки моїй молитві шайтан і не міг вилізти на берег. Виходить, я всіх вас урятував!

Альмагамбет, нарешті отямившись, почав, як звичайно, дуріти.

— О любий Магаш, прошу тебе, будь ласка, читай цю молитву, поки ми не виберемося з печери! — благаючи, сказав він.

Абіш поновив свою розповідь.

— У цих печерах справді зустрічаються живі істоти, їх так і називають — печерні риби, але на риб вони зовсім не схожі. Ці тварини — з аршин-півтора завдовжки, шкіра в них блідо-сіра, як у мертвої людини. Вони не знають денного світла і через те в них нема очей, вони зовсім сліпі.

— О господи, так це ж справжнісінький диявол! — вигукнув Кокпай.

— Не згадуйте його, Коке, а то й справді накличете! — жартома підхопив Дармен.

Альмагамбету, видно, знову стало не по собі.

— Е, жигіти, а що, коли ми залишимо цей рай і вийдемо на світ білий? — почав він.— Адже ми вже досить надивились усього у цьому пеклі, мабуть, уже годі…

— Повернутися, коли ми й не починали оглядати? — обірвав його Абіш.— Ми пробудемо тут цілий день. Кажуть, тут є відгалуження, що розходяться на всі боки. От ми розділимось і підемо по них. Поспішати не будемо!

Альмагамбету довелося скоритися.

— Тоді я піду з тобою, Магаш, триматиму твій смолоскип, а ти читай «Аятил Гурсу»! — сказав він благально і притулився до юнака.

— А чому цю печеру називають Святий Конур? — спитав Какитай.— Наука повинна й це знати.

Абіш посміхнувся і підвівся з місця:

— Раз говориться про святого, він повинен десь тут бути. Не може бути, щоб у цілій печері не залишилося його слідів. Ходімо пошукаємо!

І він пішов уперед, освітлюючи свічкою кам’яні стіни підземного залу. Незабаром і справді показались вузькі проходи, що вели в різні боки. Абіш з Дарменом пішли одним із ходів печери. Магаш з Какитаєм попрямували іншим. Вони затрималися, дряпаючи на стіні печери свої імена.

Абіш все ішов уперед разом з Дарменом. Вони зайшли в одне з відгалужень і рушили звивистим коридором. Обидва мовчали. Перед Абдрахманом виник образ Магріфи. Як живе, постало її сяюче білістю обличчя. Променисті сірі очі дивились йому в душу одверто, чисто, довірливо. В них жила радість, і погляд їхній немовби передавав цю радість йому. Абіш зараз уявляв собі Магріфу настільки яскраво, що, здавалося, досить тільки йому простягти в темряву руку, і пальці його торкнуться любого обличчя дівчини. Єдине, що розділяло їх, це мерехтливий жовтий вогник свічки, яку юнак тримав у руці, і він дмухнув на неї, щоб усунути перешкоду, що заступала його мрію. Вогник погас, і Абіша оповила цілковита темрява. Він зупинився, мимоволі посміхаючись видінню, що стояло у нього перед очима.

Але тут його зовсім недоречно наздогнав Дармен.

— Абіш-ага, давайте я засвічу! — дбайливо сказав він і, взявши з опущеної руки Абіша свічку, підніс до неї свою.

Абіш усе стояв мовчки, неначе не помічаючи Дармепа.

— Боже мій! —стиха сказав він. — Що за краса!

— Про що це ви? — здивувався Дармен.

— Про Магріфу. Я тільки тепер збагнув, яка вона красуня!

Дармен чекав, що Абіш продовжуватиме, але той знову замовк. Тоді Дармен заговорив сам:

— Нарешті! А я вже гадав, що ви нічого не скажете. Виходить, вона вам сподобалася?

— Сподобалась?.. Яке нікчемне слово! Вона мене просто зачарувала!

— Е-е, он як! — усміхнувся Дармен.— Ну, тоді, бог дасть, мрія Дільди-апа збудеться. Амінь! — серйозно закінчив він.

У голосі його бриніла щира радість. Але Абдрахман похитав головою.

— Стривай радіти, Дармен,— сказав він тихо.— Мріям матері поки що не судилося здійснитися.

— Чому так?

Абіш нічого не відповів. Туга знову лягла йому на серце. У вухах, немов голос самої долі, звучали слова старого професора: «У вашому віці і за такого стану здоров’я женитися не можна. Це небезпечно і для дружини».

Та хоч серце його повторювало тільки ці жорстокі слова, язик його вимовив зовсім інше:

— Це неможливо. Мені ще два роки треба вчитися. Не можу ж я примушувати її чекати на мене. Навіщо мені зв’язувати її і заважати її щастю?

Дарменові це не здалося навіть перешкодою.

— Таж вона ще зовсім юна, посидить дома нареченою, почекае! Посватайтесь і їдьте спокійно!

— Не умовляй мене, Дармен,— твердо сказав Абіш.— Я все вирішив. Якщо колись я одружуся, нікого в світі, окрім Магріфи, мені не потрібно. Але я вже сказав, що мені треба кінчати навчання. Ви всі, мабуть, чекаєте моєї відповіді? Так ось вона. Облишмо на цьому.

І він швидко пішов уперед, неначе бажаючи уникнути дальшої розмови. Незабаром його гучний голос долинув звідкись здалека:

— Дармен! Магаш! Какитай! Йдіть сюди! Знайшов я нашого святого!

Жигіти знову вийшли у підземний зал і побачили, що Абіш розмахує свічкою в одній із широких заглибин. Всі зійшлись до нього. Освітлюючи довгий камінь, що лежав в заглибині, Абіш, тріумфуючи, заговорив:

— Ось він, гляньте! Камінь цей — ложе, а на ньому лежить людина. Бачите, ось голова, ось плечі.

Какитай і Магаш, з подивом розглядаючи камінь, справді виявили на ньому виразні обриси людського тіла, що простяглося на ложі. Дармен, придивившись, теж погодився з тим, що ця висічена з каменю статуя справді схожа на лежачу людину. Абіш був цілком переконаний, що знахідка його пояснює назву печери.

— Щоправда, цей святий Конур не дуже схожий на справжню статую,— жартівливо сказав він,— але якась сила відчувається в цьому грубому зображенні! Мені здається, це показує, яка фантазія була у наших предків!..

Освітлюючи камінь своєю свічкою, Абіш довго вдивлявся в нього.

Жигіти повернули до виходу. Незабаром вдалині засяяла вузька щілина. Сонячне світло переливалося там, наче рідке золото. Попереду всіх поквапно ступав маленький, присадкуватий Альмагамбет. Вийшовши з печери раніше за інших, він сів на камінь і полегшено почав обтирати піт з лоба, неначе радіючи своєму визволенню.