Шмагія

– Ви зверталися до лікарів? До колег по Високій Науці?

– Дякую за турботу, колего Просперо. Але це марна витрата часу. Хвороба мого сина іншого роду. Вона невиліковна.

– Тоді до чого тут Фортунат Цвях? Він же мисливець на демонів, а не чарівник-медикус?

– Фарт обожнює крихітку Яноша. З народження. Знаєте, це звучить як маячня, але одного разу він сказав… Ні, я відмовляюся повторити!

– Годі вам, майстре Матіас! Тут усі свої!

– Він сказав, що Рада Безкорисливих Змовників для нього – ще один щабель до лікування мого сина. Що саме безглуздія РаБеЗу – ключ до успіху.

Просперо Кольраун тоді не знав, що історія стихне на багато літ, перш ніж Андреа Мускулюс зв’яжеться з ним із Ятриці, втупившись у кухоль пива. Не підозрював він і того, що наприкінці зв’язку довірить малефику відомі подробиці та порекомендує учневі дізнатися про всі обставини давньої справи, які виявляться в радіусі досяжності. Але з важливою умовою – без відриву від основної роботи.

По тому бойовий маг штурхонув лярва-півника, допив із чужого кухля рештки пива й поринув у пусті міркування.

Кінець зв’язку.

Далі доведеться зв’язувати кінці спочатку.

CAPUT IV «Життя у мага – свято днів, то він в лайні, то на війні – чого і вам бажаємо…»

Ось так, значить. Як у популярному ле Томаса Біннорі: «Піди туди, не знаю куди, знайди те, не знаю що». Причому, не на шкоду основній роботі. Від думки про «основну роботу» в Мускулюса заболів зуб: як нагадування. Морщачись, Андреа обережно, щоб не порвати, потяг за нитки дозорної павутини. Линяння затримується, «крижаний дім» стоїть… Що ж, на час змінимо кваліфікацію: з малефіків у нишпорки.

Мав рацію ланд-майор: чаклунська справа – не мед!

Він клацнув пальцями, підкликав гарненьку подавальницю. Розплатився, демонстративно підкинув на долоні срібний шмон.

– Як мені знайти відьму Меліс, голубонько?

– А ви, пане, спустіться до Ляпуні. І бережком ген куди, – дівиця вказала пальчиком униз за течією річки, невидимої за будинками. – Спершу закрут, по тому місток буде. Гарний, з поруччям. Тільки вам на той бік не треба. Поминете місток і простуйте собі далі. Перший дім, який за мостом побачите – відьмин і є. Легеньких вам ніжок, пане!

Пояснюючи дорогу, – докладно, ніби недоумку, – красуня старанно дивилася повз грошик. Шмон її не цікавив. Просто вирішила допомогти людині. З щирої доброти. Природно, безкорисливість і чуйність були відповідно винагороджені. Мускулюс розкланявся з дівицею і рушив у зазначеному напрямку. За спиною стихали регіт, галас, розпачливий вереск поросят і могутній, оперний бас китовраса.

По мірі наближення до Ляпуні місто поступово сходило нанівець без будь-якої чіткої межі. Можна було б вважати таким рубежем саму річку, але дуже й дуже умовно. Кам’яні будинки з дахами з черепиці горбилися, присідали, тислися до землі, ніби під гнітом незримої долоні велетня Прессікаеля. Пішли дерев’яні хати, хатини, халупи та руїни. У брущатці бруківки спершу з’явилися вибої, потім – неабиякі діри. Зрештою вулиця вдарилася об землю та перетворилася на вибоїстий путівець, зарослий по узбіччях курним лопухом і лакримозою з м’ясистим, соковитим листям.

За кущами лисотраву блиснула зеленава гладінь річки. Незабаром виявилася стежка, що вела уздовж берега. Стежка-ошуканка поминула рибальські містки та підступно пірнула в салатні нетрі. Андре, зігнутий у три погибелі, тупотів тунелем із переплетених над головою пагонів і тихо лаявся. А коли нарешті зміг випростатися, відразу зрозумів, що по-трапив у театр бойових дій. Причому, не на верхні яруси й навіть не в партер, а просто на самісіньку авансцену.

– Краще не підходьте. Уб’ю, – похмуро пообіцяв герой, притискаючись спиною до верби-лозяниці.

Роль героя виконував знайомий Мускулюсові актор: хлопець-дурник, аматор дитячих ігор, фальшивої магії і таємничих пасочок. Зараз парубійко анітрохи не нагадував блаженного: в руках він стискав важкого корча, ладний без вагань пустити його в хід. До хлопця тиснувся хлопчик років п’яти, який, наслідуючи старшого, виставив перед собою горіховий патичок. Маля було неабияк налякане, але налаштоване не менш рішуче за старшого приятеля. Бліде обличчя, оченята запекло витріщені – а губи при цьому щільно, по-дорослому, стиснуті. Заревти? – хіба що заревти бичком, кидаючись у бій.

Зараз малий дуже нагадував Леонарда Швелера, яким чинбар був до хвороби дружини.

До героя з дитиною повільно наближалися троє лиходіїв. Один знайомий: Якоб Гонзалка, архіваріус магістрату. Нещасний батько, чия дочка зникла без вісти. У руках архіваріус невміло стискав коротку теслярську сокиру.

З ним – ще двоє. Похмурий, начисто поголений здоровань: розхристана полотняна сорочка, волохаті груди, в руці – різницкий ніж-сікач. І жилавий дядько; кущі брів, звислі вуса з сивиною. З «підстрелених» рукавів кожуха безглуздо стирчали лапи-граблі; пальці до білизни в кісточках стисли сукувате поліно.

– Чув, Мятлику? Це ми, значицця, не підходимо. Це він нас, значицця, вбиватиме. Поговори мені, сучий сину! Куди Якобову доньку спровадив, паскуда?!

– Скаже він, усе скаже, Клаусе. Ти праворуч заходь, а я ліворуч. А ти, Якобе, посередині, в тебе сокира.

– Малого Шишчиного не зачіпайте! Шишмар зачавить опісля…

– Що, теж завести хотів, гадюченя?

Архіваріус ішов мовчки.

– Ну-бо разом…

Мускулюс ляснув у долоні, привертаючи увагу.

– Агов, пани мої! Допомоги не потрібно?

Вся компанія втупилася в єдиного глядача, немовби це був король Реттії в блиску та славі.

– Іди-но, чоловіче добрий, куди йшов. Самі впораємося.

– А я не у вас запитував, шановні. Чуєш, хлопче? Допомога потрібна?

Хоча зброї Мускулюс не носив, вигляд мав переконливий і чудово це знав. Вояки з трійці ніякі, бач, замислилися.

– Я тебе бачив, – заявив раптом архіваріус, зручніше перехоплюючи сокирку. – В «Кульгавому Мірошнику». Думаєш, якщо з Намюром пив, то тепер у Нижньої Мами в кумах?!

– Вони заодно! – скрикнув голомозий Клаус. – Рви ніготь, заодно! Зграя! Разом дітей зводять…

– Ми зараз усю ватагу… Якобе, йди перший, у тебе сокира!

– Корча дати? – весело поцікавився від дерева хлопець. Він чи то й справді нітрохи не боявся, чи осмілів з переляку. – Тут ще один валяється. Ми спина до спини біля щогли, проти тисячі удвох!

– А я?! – писнуло маля.

– Утрьох! Ну звичайно ж, утрьох! Ставайте поруч, майстре Андреа! А краще зачаруйте їх до псячої подоби! Чаклун ви, чи хто?!