Шукайте жінку

— Бабонько, — заблагав Салій, — ви ж добра й розумна, і я прошу вас!..

— Во!.. — скрутила дулю й піднесла мало не до самого Салієвого носа. — У газетах пишуть: фуліганам — рішучий бій! А ось і наш участковий, він розбереться.

Високий і дженджуристий лейтенант приклав пальці до козирка.

— У чому справа?

— П’яний громадянин, — Копот нарешті відпустив Салієву руку, — причепився до нас і вдарив мого товариша.

— Ваші документи? — зблиснув лейтенант очима на Салія.

— Це неправда, — ледь не заплакав той, — це вони причепилися до мене й почали ображати, я нікого не бив…

— Звідки ж у громадянина кров на обличчі? — іронічно примружився лейтенант.

— Це він його утелющив! — вказав Салій на Копота.

— Я?! — щиро зареготав Моня. — Мого кращого друга Вітюню? За віщо?

— А ви не того?.. — підозріливо принюхався дільничний.

— Що ви, товаришу лейтенанте! Ми неп’ющі, я у позавідомчій охороні працюю, колишній співробітник органів, а Віктор Зубок — студент і мій товариш.

— Хто бачив? — обвів дільничний поглядом присутніх.

— Я… — виступила вперед стара. — Як цей фуліган, — вказала вузлуватим пальцем на Салія, — вдарив кулаком хлопчика.

— Ясно… — лейтенант ще раз козирнув. — Усіх прошу розійтися. А потерпілі, свідок та ви, громадянине, — поклав Салієві руку на плече, — пройдьомте в у часток.

18

Сонце припікало нещадно, і Арсен перетягнув покривало, на якому вилежувалася Арочка, під вербові кущі. Тут пахло гірко й заспокійливо лозою, а над самісінькою головою умиротворено й ліниво цвірінькала якась птаха. Арочка підмостила під голову туго скручені джинси, лягла на бік, щоб краще бачити Арсена, дивилася на нього з-під вій і думала, який він привабливий і розумний. Вчора увечері мала довгу розмову з матір’ю, розповіла їй про все, навіть про валізку з грішми під Мониною тахтою. Чекала: мати жахнеться, відчитуватиме її, але та повільно, маленькими ковточками смакувала каву й мовчала — тільки очі в неї посуворішали. Мати допила каву, обтерла серветкою губи, підправила на них помаду, робила це непоспішливо й звично, наче дочка призналася у звичайній дівочій пустотливості. Лише по тому мовила розважливо:

“Копот тобі не пара. Тут і неозброєним оком видно. Кинь і забудь якомога скоріше. І про гроші забудь. Сама знаєш: твій батько мав грошей, мабуть, не менше, і що з того? Можеш заперечити: в Ізраїлі вас не дістануть. Звичайно, не дістануть, але розуму в того Моні ні на гріш, через півроку вилетить у трубу, а що станеться з тобою? Може й знайдеш свою долю, а може й ні. Там усе по-іншому, таких, як ти, тисячі, там дівчатка зубасті й мудрі, а ти навіть жодної іноземної мови не знаєш. Тут я в тебе під боком, гарний хлопець закохався, мільйонів не матимеш, але житимеш пристойно”.

“За нашими вимірами, — заперечила Арочка. — Виходить, і ризикнути не можна?”

“Можна, — посміхнулася мати сумно, — в твої роки я такою ж самовпевненою була, поки не обпеклася”.

“А мені забороняєш”.

“Дурненька, звідти ж вороття нема. Я мала право на помилку, могла починати все спочатку, а з чого почнеш там?”

“Просто ти не хочеш розлучатися зі мною…” — Арочка гадала, що мати розсердиться, але та відповіла напрочуд спокійно:

“І це має місце. Ти в мене лишилася одна, і я люблю тебе”.

Арочна подумала, що вона також любить матусю, проте це не завадило б навіки розлучитися з нею, якби була упевнена в своєму майбутньому. А тепер, спостерігаючи за Арсеном, все більше переконувалася в матусиній мудрості. Точно: привабливий і розумний, з такими хлопцями вона ще ніколи не зустрічалася. Нараз Арочці захотілося притулитися до Арсена, скуйовдити йому чуприну, припасти до вуст, нехай би він навіть дав волю рукам, вона простила б йому зараз усе, — важко зітхнула й знеможено простягнулася горілиць.

— Ти що? — стривожився Арсен.

— Ти такий розумний… — Арочка пучками торкнулася Арсенового плеча. — Мені аж лячно…

— Краще бути такою вродливою, як ти.

— А мені здається — розумною. Хоча, — зітхнула ще раз, — ти б тоді й не глянув на мене.

— Розумних і негарних багато. — Арсен згадав їхніх інститутських учених дамочок і сказав: — А ти і вродлива, і розумна.

— Боже мій, я ж нічого не знаю.

— Знатимеш. Повчишся — і все знатимеш.

Арочка зітхнула втретє, уявивши чотири чи п’ять років нудного студентства, подумала: життя сповнене парадоксів. Он у якогось недолугого й противного Моні під старого тахтою стоїть повна валізка грошей, а у розумного й привабливого Арсена в кращому випадку кілька сотень на ощадкнижці й пошарпана “Лада”. Якби все було навпаки — цікаво, як Арсен ставиться до грошей, чи дозволив би він їй розтринькати їх? Мабуть, дозволив би. По-перше, ще не привчений до великих грошей, не знає, як з ними поводитися. По-друге, що не зробиш заради коханої. А те, що вона справді кохана, Арочка знала точно. Й не тому, що Арсен уже освідчився їй — він сказав, що кохає її, сьогодні вранці, коли тільки приїхали на Труханів острів, тільки роззулися і йшли, вгрузаючи по кісточки в теплий оксамитовий річковий пісок. Арсен раптом зупинився, притягнув її до себе, не звертаючи уваги на пляжників, сказав просто й серйозно:

“Я люблю тебе!”

Він навіть не поцілував її — пішли далі, немов нічого й не сталося, купалися, снідали, знову купалися, не повертаючись до розпочатої Арсеном розмови, потім він перетягнув покривало у затінок під кущі, де нарешті сказав Арочці, що вона вродлива. їй хотілося б знову й знову слухати це, а він перевів розмову на навчання. Дурні ці чоловіки: у них в голові тільки робота, навчання, винаходи, дисертації, дружина й навіть коханка десь там, після засідань і симпозіумів, — невже це справжнє життя?

Арочка підвелася на ліктях, потягнулася до Арсена й поцілувала його. Притиснулася губами міцно, відчувши, що це — найсолодший з поцілунків за все її життя: голова запаморочилася, вона задихнулася, та не могла відірватися, здалося, що помирає, та навіть смерть не злякала її. Нарешті, коли, здається, вже померла, відсахнулася, набрала повні легені повітря й засміялася щасливо.

— Коханий… — прошепотіла. — І я люблю тебе!

Арочка відкинулася на спину, точно знаючи, що тільки вона зараз по-справжньому щаслива на всій цій великій Землі і вся ця Земля тільки для них — і дніпрова вода, що плюскотить за кілька кроків, і гіркий задушливий аромат верболозу, і жарке сонце, і оксамитовий пісок, і пташине теленькання — усе їхнє, і так буде вічно. їй зробилося соромно, що думала про Париж та обідрану валізку із сотнею тисяч, краще їздити в старенькій “Ладі” та відчувати справжній смак поцілунків, ніж вічно бачити самовдоволену й тупу Монину пику.

Арсен нахилився над нею, зблизька зазирнув у вічі, і тепер Арочка, не соромлячись, обвила його руками за шию й знову притягнула до себе. Вони цілувалися до знеможення, потім лежали, обійнявшись, втомлені й принишклі.

Трохи оговтавшись, Арочка сіла, налила у склянки теплуватого несмачного лимонаду, ковтнула й запитала:

— Ти повезеш мене в Париж?

Це запитання вирвалося в неї несвідомо, вона сама засоромилася його, та слова вихопилися, і вона з нетерпінням чекала на Арсенову відповідь.