Сліпота

Зовсім інакше все відбулося з офтальмологом і не тільки тому, що він перебував удома, коли його атакувала сліпота, але й тому, що, бувши лікарем, він не піддався безнадійному розпачу, як то буває з тими, хто нічого не знає про своє тіло, коли воно починає в нього боліти. Навіть опинившись у подібній ситуації, знемагаючи від тривоги, знаючи, що йому доведеться прожити ніч, наповнену страхом і відчаєм, він спромігся пригадати, що написав Гомер у своїй «Іліаді», яку більше, аніж будь-який інший літературний твір, можна назвати поемою смерті й страждань, Лікар вартий кількох інших людей, і ці слова ми не повинні розуміти в їхньому суто кількісному значенні, але тільки в якісному, в чому незабаром ми переконаємося. Він знайшов у собі мужність лягти так, щоб не розбудити дружину, навіть тоді, коли вона, щось бурмочучи, напівсонна, пересунулася в ліжку, щоб притулитися до нього ближче. Він пролежав багато годин без сну, а ті надзвичайно короткі проміжки часу, в які він засинав, лише виснажували його. Йому хотілося, щоб ніч ніколи не закінчувалася, щоб не довелося повідомляти, йому, який лікував хвороби чужих очей, Я осліп, але водночас прагнув, щоб світло дня прийшло якнайшвидше, саме так він і сказав подумки, Світло дня, знаючи, що вже ніколи його не побачить. У реальності сліпий офтальмолог був мало на що спроможний, йому те-пер залишалося тільки професійно й зрозуміло повідомити органи охорони здоров'я про те, що могло стати національною катастрофою, не більше й не менше, адже йшлося про різновид досі невідомої сліпоти, яка мала всі ознаки гострого інфекційного захворювання без будь-яких попередніх клінічних явищ патологічного характеру, без запалень, інфекцій чи дегенеративних процесів, як він переконався на прикладі сліпого, що його обстежив у своїй консультації, або у своєму власному випадку: легка короткозорість, легкий астигматизм, усе було таким незначущим, що він вирішив не користуватися лінзами самокорекції. Очі, які перестали бачити, очі, тепер цілком сліпі, перебували проте в досконалому стані, не маючи жодних ушкоджень, теперішніх або давніх, набутих чи природжених. Він пригадав ретельний аналіз, якому піддав свого сліпого пацієнта, пригадав, що всі доступні для офтальмоскопа частини очей були здоровісінькі, без будь-яких хворобливих змін, ситуація досить рідкісна у віці тридцяти восьми років, які нібито виповнилися тому чоловікові, та й навіть у віці молодшому. Той чоловік не повинен бути сліпим, думав він, іноді забуваючи, що й сам тепер перебуває в такому стані, до такої міри людина спроможна забувати про себе, й це стало відбуватися не тільки тепер, пригадаймо, що сказав Гомер, нехай і трохи іншими словами.

Він удав, ніби спить, коли дружина прокинулася. Відчув її легенький поцілунок на голові, дуже лагідний, так ніби вона не хотіла розбудити його, бо думала, що він спить міцним сном, можливо, навіть сказала собі, Бідолашний, він дуже пізно ліг, вивчаючи той надзвичайний випадок зі сліпим пацієнтом. Коли він залишився сам-один, то відчув, як важко навалилася йому на груди густа хмара, як вона перекочується вище й проникає йому крізь ніздрі, засліплюючи його всередині, він застогнав і відчув, як по обох його щоках скотилися дві маленькі сльози, Вони білі, подумав він і зрозумів тепер, який страх відчували його пацієнти, коли казали йому, Сеньйоре доктор, мені здається, я втрачаю зір. З кухні долинали приємні домашні звуки, незабаром дружина вийде звідти й подивиться, чи він досі спить, бо йому вже час іти в клініку. Він обережно підвівся, навпомацки одягнув халат, пішов до ванної кімнати, помочився. Потім обернувся туди, де висіло дзеркало й цього разу не запитав, Що ж це було, не сказав, Існує тисяча причин, щоб певні зони в людському мозку заблокувалися, лише простяг руки й доторкнувся до дзеркала, він знав, що його образ перебуває там і дивиться на нього, образ бачить його, а він свого образу не бачить. Почув, як дружина увійшла до кімнати, Ти уже встав, сказала вона, й він відповів, Так. Вона сіла з ним поруч, Доброго ранку, любове моя, вони ще обмінювалися ніжними словами після багатьох років спільного життя, і тоді він сказав, так ніби вони удвох грали в одній п'єсі, й настала його черга подати репліку, Схоже, я не дуже добре бачу, в мене якісь проблеми із зором. Вона звернула увагу лише на другу частину його фрази. Ану, дай мені подивитися, попросила, й дуже уважно оглянула його очі. Я нічого не бачу, ця фраза мала належати йому, а не їй, але він сказав ще простіше, Я не бачу, й додав, Думаю, я заразився від учорашнього пацієнта.

З часом та з розвитком інтимних стосунків, дружини лікарів теж починають щось тямити в медицині, а ця дружина, в усьому дуже близька до свого чоловіка, знала досить, аби розуміти, що сліпота — хвороба не інфекційна, що вона не передається від людини до людини, як епідемія, сліпотою не можна заразитися, лише оглянувши сліпого пацієнта, сліпота — це приватна проблема, яка може виникнути між людиною та її очима. Проте лікар повинен знати, що він каже, для того він і навчався на медичному факультеті, і якщо цей лікар, повідомивши про свою сліпоту, відверто визнає, що він міг заразитися, то чи може дружина йому не повірити, попри всю свою обізнаність у медицині. Але можна також не сумніватися, що бідолашна дружина, поставши перед такою незаперечною очевидністю, поведеться так само, як повелася б на її місці дружина будь-якого іншого чоловіка, а ми знаємо, що дві з них уже побували на її місці, тобто вона обняла його й виявила всі ознаки найочевиднішого смутку, Що ж нам тепер робити, запитала вона крізь сльози, Треба негайно попередити санітарні власті, міністерство охорони здоров'я, що йдеться про епідемію, і вони повинні вжити всіх застережних заходів, Але епідемія сліпоти — подія абсолютно нечувана, заперечила дружина, чіпляючись за цю останню надію, Також ніколи не бачено й не чувано, щоб чоловік осліп без очевидних причин осліпнути, а тепер ми маємо принаймні двоє таких людей. Та не встиг він промовити своє останнє слово, як вираз його обличчя різко змінився. Він відштовхнув її з такою силою, що вона мало не впала.

Відійди, не доторкайся до мене, я можу тебе заразити, а потім став бити себе кулаками по голові, Йолоп, йолоп, лікар-ідіот, як я раніше про це не подумав, цілу ніч ми лежали поруч, мені треба було залишитися в кабінеті й зачинити двері, бо навіть цього могло виявитися замало, Будь ласка, не говори так, чому бути, того не минути, ходімо на кухню, я приготую сніданок, Залиш мене, залиш мене, Не залишу я тебе, вигукнула дружина, що ти без мене робитимеш, ходитимеш тут, спотикатимешся й наштовхуватимешся на меблі, шукатимеш телефон, а коли його знайдеш, то як ти натрапиш у списку на потрібні тобі номери, тоді як я спокійно дивитимуся на це видовище, сидячи під скляним ковпаком, щоб уберегтися від зараження. Вона твердо схопила його за лікоть і сказала, Ходімо, любий.

Було ще рано, коли лікар, уявіть собі, з яким настроєм, випив філіжанку кави і з'їв грінку, приготовлену йому впертою дружиною, ще рано, аби застати у своїх службових кабінетах тих осіб, яких належало попередити. Логіка підказувала, що найефективніше йому буде якомога швидше сконтактуватися з особами найвищого рангу в міністерстві охорони здоров'я, але незабаром йому довелося змінити свою думку, коли він зрозумів, що відрекомендуватися як лікар, який володіє надзвичайно важливою інформацією термінового характеру було не досить, щоб переконати чиновника середнього рангу, з яким після багатьох наполегливих прохань телефоністка нарешті погодилася його з'єднати, доповісти про нього вищому начальству. Той чиновник хотів знати, про що йдеться, перш ніж повідомити про його дзвінок своєму безпосередньому начальникові, а було очевидно, що будь-який лікар, наділений почуттям відповідальності, не стане повідомляти першому-ліпшому чиновникові про загрозу виникнення епідемії, бо виникне паніка. Проте дрібний службовець міністерства охорони здоров'я, з яким він був на дроті, йому заявив, Ви, сеньйоре, назвалися мені лікарем, і я вірю, що ви справді лікар, але я не можу порушувати субординацію свого міністерства, або ви мені скажете, про що йдеться, або на цьому наша розмова припиниться, Це тема конфіденційна, Конфіденційні теми не обговорюють по телефону, ви повинні приїхати сюди власною особою, Я не можу покинути дім, Ви хочете сказати, що ви хворий, Так, я хворий, промовив сліпий після деякого вагання, У такому разі вам слід викликати лікаря, але лікаря справжнього, — заявив чиновник і, задоволений власною дотепністю, поклав слухавку.

Цю брутальну репліку лікар сприйняв як ляпас. Лише через кілька хвилин він опанував себе й розповів дружині про те, як до нього поставилися. Потім, так ніби тільки щойно зрозумів те, що мусив знати давно, сумно промурмотів, Ось із якого тіста нас виліплено, наполовину з байдужості й наполовину з підлоти. І що ж я маю робити. Тільки тепер він зрозумів, що досі марно гаяв час, бо єдиний спосіб надійно передати інформацію куди слід — це поговорити з директором своєї клініки, поговорити як лікарю з лікарем, не звертаючись до бюрократів, а потім нехай він сам запустить у дію кляті зчеплення офіційної влади. Дружина зателефонувала за нього, вона знала напам'ять номер телефону клініки. Лікар узяв слухавку, коли в ній пролунала відповідь, потім швидко промовив, Добре, дуже вам дякую, мабуть, відповідаючи на запитання телефоністки, Як ви себе почуваєте, сеньйоре доктор, бо ми завжди так відповідаємо, коли не хочемо показати себе слабким, кажемо Добре, хоч насправді помираємо, це таке собі внутрішнє перетворення, на яке спроможна лише людська порода. Коли директор узяв слухавку, Що там у вас приключилося, лікар насамперед запитав його, чи він сам-один у кабінеті й ніхто не може підслухати їхню розмову, на телефоністку можна не зважати, їй навряд чи цікаво чути про патологію зору, питання гінекології цікавлять її набагато більше. Розповідь лікаря була короткою, але повною, без ходіння навкруги та навколо, без зайвих і непотрібних слів, і такою клінічно точною, що, відразу збагнувши ситуацію, директор клініки вражено перепитав, Але ви справді тепер сліпий, Абсолютно, У всякому разі, це міг бути просто збіг обставин, а не зараження в його прямому значенні, Я згоден, що прямих доказів зараження немає, але ж ми не осліпли окремо, кожен у своєму домі, не зустрічавшись один з одним, той чоловік прийшов сліпим до мене на консультацію, і через кілька годин я теж осліп, Як ми зможемо знайти того чоловіка, Я маю у своїй консультації його ім'я та адресу, Я туди негайно когось пошлю, Лікаря, Звичайно, когось із наших колег, Вам не здається, що ми повинні повідомити міністерство охорони здоров'я про те, що відбувається, Я вважаю це передчасним, ви тільки уявіть собі, яку тривогу в суспільстві може спричинити таке повідомлення, та й зрештою, нехай йому біс, сліпотою заразитися не можна, Смерть також не заразна, а всі ми помремо, Гаразд, залишайтеся вдома, поки я займуся цією справою, потім я накажу доставити вас сюди, хочу сам обстежити вас, Не забувайте, що я осліп після того, як обстежив сліпого пацієнта, Це ще невідомо, Принаймні маємо переконливу послідовність причини й наслідку, Послідовність ми справді маємо, але висновки робити ще рано, два ізольовані випадки не мають статистичного значення, Ми вже маємо їх більше, ніж два, Я розумію, в якому стані ви перебуваєте, але нам слід уникати песимізму, який може виявитися необґрунтованим, Дякую, Ми ще з вами поговоримо, До побачення.

Через півгодини, коли лікар, долаючи великі труднощі, намагався за допомогою дружини поголитися, задзвонив телефон. Це був знову директор клініки, але його голос тепер звучав зовсім інакше, Ми тут маємо хлопця, який теж осліп несподівано, бачить усе білим, мати каже, що вчора вона приводила сина до вашої консультації, Певно, малий має страбізм лівого ока з елементом розширення, Так, Тоді немає сумніву, що це він, Я починаю тривожитися, ситуація, схоже, вельми серйозна, Повідомте в міністерство, Так, звичайно, я негайно поговорю з управлінням клінік. Через три години, коли лікар і його дружина мовчки снідали, й він намагався підхопити виделкою шматочки м'яса, які вона для нього нарізала, телефон задзвонив знову. Дружина пішла взяти слухавку й відразу вернулася, Тебе, з міністерства. Вона допомогла йому підвестися, підвела його до письмового столу й дала йому слухавку. Розмова була короткою. Міністерство хотіло знати прізвища пацієнтів, які відвідували вчора його консультацію, лікар їм відповів, що в історіях хвороби записано всі їхні дані, прізвище, вік, цивільний стан, професію, місце проживання і зголосився супроводжувати тих, кого пошлють їх розшукувати, Не треба, відрубали у відповідь. Телефон комусь передали, й з нього пролунав уже інший голос, Доброго вечора, говорить міністр, від імені уряду дякую вам за ревне ставлення до свого професійного обов'язку, переконаний, що завдяки оперативності ваших дій ми зможемо взяти ситуацію під контроль, а поки що наполегливо прошу вас залишатися вдома. Останні слова були промовлені дуже чемно, але не залишали найменшого сумніву в тому, що це наказ. Гаразд, сеньйоре міністр, відповів лікар, але слухавку на тому кінці дроту вже поклали.

Через кілька хвилин — знову телефон. Це був директор клініки, знервований, слова йому запліталися. Щойно поліція інформувала його про те, що вони виявили ще два випадки раптової сліпоти, Осліпли якісь із їхніх працівників, Ні, чоловік і жінка, його вони перестріли на вулиці, де він кричав, що осліп, а жінка перебувала в готелі, коли осліпла, схоже це з нею сталося під час сексуального акту, Треба переконатися, що й у цьому випадку йдеться про моїх хворих, вам відомі їхні імена, Мені їх не повідомили, З міністерства вже зі мною розмовляли, вони приїдуть до консультації, щоб забрати історії хвороб, Ситуація уявляється вкрай складною, Ви кажете це мені. Лікар поклав телефонну слухавку, затулив очі долонями й залишив їх там, ніби хотів уберегти від якоїсь більшої шкоди, нарешті глухо вигукнув, Як я стомився, Поспи трохи, я доведу тебе до ліжка, сказала йому дружина, Не варто, я все одно не зможу заснути, до того ж день не закінчився, і щось іще неодмінно станеться.

Була майже шоста година, коли телефон задзвонив востаннє. Лікар сидів поруч і сам підняв слухавку, Так, це я, сказав він, уважно вислухав те, що йому повідомили, й легенько кивнув головою, перш ніж відключитися, Хто це був, запитала дружина, Телефонували з міністерства, через півгодини приїде карета швидкої допомоги, щоб мене забрати, Це те, чого ти чекав, Так, більш або менш, Куди вони тебе повезуть, Не знаю, але думаю, до шпиталю, Я приготую тобі валізу з одягом, покладу й костюм, Я поїду не в подорож, Ми не знаємо, куди ти поїдеш. Вона обережно провела його до спальні, посадила на ліжко, Сиди спокійно, я сама все зроблю. Він чув, як вона ходить туди-сюди, висовує шухляди, відчиняє дверцята шаф, дістає звідти одяг і складає його до валізи, яка стоїть розкритою на підлозі, але він не міг бачити, що, крім його власного одягу, вона поклала до валізи кілька спідниць і блузок, двоє штанів, сукню, черевики, які могли належати тільки жінці. Він туманно подумав про те, що йому не треба стільки речей, але промовчав, бо це була не та хвилина, коли можна говорити про дрібниці. Почулося клацання замків, а тоді дружина сказала, У мене все готове, карета швидкої допомоги може приїздити. Вона сама віднесла валізу до вхідних дверей, відмовившись від допомоги чоловіка, який сказав, Дозволь мені допомогти тобі, це я можу зробити, я ще не цілком інвалід. Потім обоє сіли на канапу у вітальні й стали чекати. Вони трималися за руки, й він сказав, Не знаю, чи надовго ми розлучаємося, а вона відповіла, Про це не турбуйся.

Вони чекали майже годину. Коли задзеленчав дзвінок у дверях, вона підвелася й пішла відчинити, але на майданчику сходів не було нікого. Вона взяла слухавку домофону й сказала, Трохи зачекайте, зараз він спуститься. Повернулася до чоловіка й сказала йому, Чекають унизу, їм наказано не підійматися, Схоже, в міністерстві справжній переполох, Ходімо. Вони спустилися на ліфті, дружина допомогла чоловікові подолати останні сходинки, потім залізти в санітарний фургон, повернулася до ліфта, щоб забрати валізу, підняла її, закинула всередину. Потім увійшла до фургона сама й сіла поруч із чоловіком. Водій карети швидкої допомоги запротестував зі свого переднього сидіння, Мені наказано доставити лише доктора, тому ви вийдіть із машини, сеньйоро. Жінка йому спокійно відповіла, Вам доведеться забрати й мене, бо я щойно осліпла.

Ідея спала на думку самому міністрові. Ідея була, хоч би з якого боку на неї поглянути, дуже вдалою, можна навіть сказати, досконалою, бо знайшла розв'язку не тільки для санітарних аспектів випадку, а й для його суспільних та політичних наслідків. Хоч досі не були з'ясовані причини або, висловлюючись науковою мовою, етіологія білої хвороби, як завдяки творчій фантазії одного обдарованого багатою уявою асистента, назвали неблагозвучну сліпоту, не знайдені методи її лікування, не створено вакцину, яка могла б перешкодити виникненню в майбутньому нових випадків, проте вирішили всіх, хто осліп, і хто перебував із ними в безпосередньому фізичному контакті, зібрати й ізолювати, щоб упередити наступні випадки зараження, кількість яких інакше могла б почати зростати в прогресії, яку в математиці називають геометричною, Ми вже переконалися, що це може бути так, завершив свої міркування міністр. Якщо переказати все це у словах, доступних розумінню більшості людей, то йшлося про те, щоб усіх, хто втратив зір, підхопивши білу хворобу, посадити в карантин відповідно до стародавньої практики, коли кораблям, які прибули в порт із тих місць, де шаленіли епідемії холери й жовтої пропасниці, наказували стояти на рейді протягом сорока днів, а там видно буде. Ці ж таки слова, А там видно буде, сказані для прояснення своєї думки, але таємничі тому, що він не уточнив їхнього змісту, промовив міністр, який згодом висловився більш конкретно, Я хотів сказати, що вони можуть перебувати на карантині й сорок днів, і сорок тижнів, і сорок місяців, і сорок років, тобто доти, доки ми не матимемо підстав випустити їх звідти. А зараз важливо вирішити, куди ми їх помістимо, сеньйоре міністр, сказав голова комісії логістики й безпеки, яку швидко організували для розв'язання нагальних проблем і яка мала взяти на себе транспортування, ізоляцію та пошуки пацієнтів, Які можливості ми нині маємо у своєму розпорядженні, поцікавився міністр, Ми маємо порожню будівлю для божевільні, яка чекає, коли її буде заповнено пацієнтами, кілька казарм, якими перестали користуватися після нещодавно проведеної реорганізації війська, незавершену будівлю промислового ринку, й мені досі ніхто не зміг пояснити, чому будівництво так званого гіперринку перебуває в процесі банкрутства, На вашу думку, котра з цих будівель найпридатніша для реалізації мети, яку ми перед собою поставили, Казарма забезпечить найкращі умови безпеки, Природно, Проте вона має істотну ваду, вона занадто велика, організувати пильне стеження за інтернованими в ній було б надзвичайно дорого й надзвичайно важко, Я розумію, Що ж до гіперринку, то тут нам довелося б мати справу з різними перешкодами юридичного характеру, враховуючи особливості нашого законодавства, А як щодо будівлі промислового ринку, Про будівлю промислового ринку, сеньйоре міністр, либонь, краще й не думати, Чому, Бо промисловості така ідея, поза всяким сумнівом не сподобається, вони вклали туди мільйони, У такому разі нам залишається божевільня, Так, сеньйоре міністр, нам залишається божевільня, Ну що ж, нехай буде божевільня, Крім того, хоч би з якого боку на неї глянути, саме божевільня забезпечує найліпші умови для утримання наших інтернованих, бо, крім того, що вона обнесена муром по всьому своєму периметру, вона має ту перевагу, що утворює два крила, одне з яких ми призначимо для сліпих у прямому значенні цього слова, а друге для підозрюваних, а крім того, там існує ще центральний корпус, який послужить, так би мовити, нічийною землею, через яку ті, хто осліп, переходитимуть і приєднуватимуться до сліпих, Я бачу тут проблему, Яку, сеньйоре міністр, Ми муситимемо тримати там персонал, який би відповідав за ці переселення, але навряд чи ми зможемо знайти добровольців, Не думаю, що в цьому виникне необхідність, сеньйоре міністр, Поясність, чому ви так вважаєте, У випадку людей, запідозрених у тому, що вони підхопили інфекцію сліпоти, яка має спостигнути їх раніше чи пізніше, можете, сеньйоре міністр, не сумніватися, що ті, хто поки що зберіг зір, негайно випхають зі свого середовища тих, хто його втратив, Ваша правда, І так само вони не приймуть до себе жодного сліпого, якому заманеться змінити місце свого перебування, Ви це добре обміркували, Дякую, сеньйоре міністр, Тож можемо починати, Починайте, даю вам картбланш.